Олександр I

ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВ

Старший син Павла I і онук Катерини II народився 12 грудня 1777 року. Катерина II нарекла його в честь Олександра Невського - покровителя Петербурга. Олександр був її улюбленим онуком, і вона сама керувала його вихованням, запросивши кращих викладачів. Російську словесність і історію викладав йому М. Н. Муравйов - письменник, один з найосвіченіших людей свого часу (батько майбутніх декабристів Микити та Олександра Муравйових); природничі науки - відомий вчений і мандрівник, академік П. С. Паллас; законовчителем і духівником був протоієрей А. А. Самбірський - за відгуками сучасників, "людина світський, позбавлений глибокого релігійного почуття", що зумів, проте ж, вселити це почуття своєму учневі. Самбірський довго жив в Англії, був пристрасним англоманом; йому було доручено, крім духовних настанов, навчати Олександра англійської мови.

За рекомендацією широко відомого в той час в Європі публіциста і дипломата Фрідріха Грімма, з яким Катерина вела дружню переписку, в 1782 р в Росії був запрошений швейцарець Фрідріх-Цезар Лагарп - людина високоосвічена, прихильник ідей Просвітництва і республіканець за поглядами - складатися "кавалером "при Олександрі і навчати його французької мови. На цій посаді він перебував 11 років (1784 - 1795), маючи повну свободу вселяти своєму учневі ті ідеї, які поділяв. Знайомлячи Олександра з абстрактними поняттями про природний рівність людей, переваги республіканської форми правління, про політичну і громадянську свободу, про "загальне благо", до якого має прагнути правитель, Лагарп при цьому ретельно обходив реальні виразки кріпосницької Росії. Найбільше він займався моральним

вихованням свого учня. Розповідають, що за порадою Лагарпа Олександр вів журнал, куди записував всі свої провини. Згодом він говорив, що всім, що є в ньому хорошого, він зобов'язаний Лагарпу.

Загальний нагляд за вихованням Олександра і його молодшого брата Костянтина був довірений графу М. І. Салтикова, обмеженому, але спритному придворному інтриганів, головним обов'язком якого було доносити імператриці про кожен крок Олександра і Костянтина, так само як і їх вихователів.

Незважаючи на підбір блискучих викладачів, Олександр не отримав грунтовної освіти. Вони відзначали у своєму учневі нелюбов до серйозного навчання, повільність, лінощі, схильність до неробства. Він не вмів зосередитися. Мало читав; володіючи великим розумом, швидко схоплював будь-яку думку, але потім так само швидко її забував. У 1793 р, коли Олександру ще не виповнилося і 16 років, Катерина II одружила його на 14-річної баденською принцесі Луїзі, нареченої в православ'ї Єлизаветою Олексіївною. Одруження поклала кінець навчальних студій Олександра.

Дієвою школою його виховання була атмосфера ворогуючих між собою "великого двору" Катерини II в Петербурзі і "малого" - Павла Петровича в Гатчині. Необхідність лавірувати між ними привчила Олександра, за висловом історика В. О. Ключевського, "жити на два розуму, тримати дві парадні фізіономії", розвинула в ньому скритність і лицемірство. Розкіш і витончені салонні розмови не могли приховати від нього закулісну, непривабливу життя двору його державної бабки. Він бачив непривабливість грубих гатчинских порядків, презирство Катерини і її придворних до "малому двору" в Гатчині, чув недвозначні вислови свого батька про "узурпації" Катериною його прав на престол. Тоді-то і склалася особистість Олександра, що викликала суперечливі оцінки і судження як сучасників, так і пізніше істориків.

Уже в 1787 р Катерина II вирішила передати престол Олександру, минаючи Павла, а в 1794 р ознайомила з цим планом своїх найбільш довірених сановників, посилаючись на "характер і нездатність" Павла. Стверджують, що проти виступив граф В. А. Мусін-Пушкін, впливовий вельможа, і справа про престолонаслідування на час зупинився. У вересні 1796 року, незадовго до кончини, Катерина знову повернулася до цього питання, поставивши Олександра до відома про своє рішення, і почала складати про це маніфест для всенародного оголошення, але не встигла цього зробити. Наміри Катерини були таємницею для Павла. Про них стало йому відомо від самого Олександра. Запевняючи батька про своє небажання прийняти престол, він у присутності А. А. Аракчеєва приніс Павлу присягу як імператору і ще за життя Катерини називав його "імператорським величністю".

Щоб погасити підозрілість батька, Олександр привселюдно заявляв, що бажає взагалі "відректися від цього непривабливого терени" (успадкування престолу). Про це ж він повідомляв у листах, безсумнівно перлюстріруемих для Павла. У 1796 р він писав Лагарпу (в той час вже виїхала з Росії) про своє бажання "оселитися з женою на берегах Рейну" і "жити спокійно приватним людиною, вважаючи своє щастя в товаристві друзів і у вивченні природи".

За вступ Павла на престол Олександр отримує ряд важливих постів: його призначають військовим губернатором Петербурга, шефом лейб-гвардії Семенівського полку, інспектором кавалерії і піхоти, а дещо пізніше і головою Військового департаменту Сенату. Щоранку він зобов'язаний був бути до батька з рапортом, вислуховуючи від нього суворі догани за найменшу помилку. Ряд великих військових призначень одержав і Костянтин, з яким Павло звертався так само круто, як і з будь-яким офіцером. Як свідчать сучасники, Олександр і Костянтин дуже боялися свого деспотичного батька.

У 1796 р навколо Олександра склався дружній, "інтимний" гурток молодих аристократів - князь А. А. Чарторийський, граф П. А. Строганов, Н. Н. Новосильцев, граф В. П. Кочубей. Всі вони в той час захоплювалися ідеями Століття Просвітництва і навіть були шанувальниками "радикалізму і якобінства". Найбільш обдарований і честолюбний з цього гуртка Петро Строганов прагнув підпорядкувати своєму впливу Олександра. Двоюрідний брат Строганова Микола Новосильцев, що володів блискучим літературним стилем, задавав тон витонченості і невимушеності в гуртку. Тонкий політик і спостерігач, видатного розуму і обдарувань Адам Чарторийський, будучи палким патріотом Польщі, плекав думку про відновлення її державності і покладав в цьому надію на Олександра як на майбутнього імператора. Помірних поглядів дотримувався Віктор Кочубей - блискучий дипломат, вихований в Англії, переконаний англоман. Збираючись таємно, члени гуртка вели відверті бесіди про необхідність скасувати кріпацтво, про шкоду деспотизму, про перевагу республіканського способу правління. При цьому сам Олександр висловлював дуже радикальні погляди. Він, -як згадував Чарторийський, говорив, "що ненавидить деспотизм всюди, у всіх його проявах, що любить одну свободу, на яку мають однакове право все люди, що він з живим участю стежив за французькою революцією, що, засуджуючи її жахливі крайнощі, він бажає республіці успіхів і радіє їм ... що бажав би всюди бачити республіки і визнає цю форму правління єдино за тими правами людства ... що спадкова монархія встановлення несправедливе і безглузде, що верховну владу повинна дарувати не випадковість ро дження, а голосування народу, який зможе вибрати найбільш здатного до управління державою ". Чарторийський запевняє, що Олександр говорив це цілком щиро.

Під час коронації Павла I Чарторийський за дорученням Олександра підготував проект "маніфесту", в якому вказувалося на "незручності" необмеженої монархії і на вигоди тієї форми правління, яку Олександр, коли він стане імператором, сподівався дарувати, затвердивши свободу і правосуддя. Далі говорилося, що Олександр, "виконавши цю священну для нього обов'язок", має намір "відмовитися від влади для того, щоб визнаний найбільш гідним її носити міг зміцнити і вдосконалити справу, заснування якого він поклав". Олександр був дуже задоволений складеним проектом, дякував за нього Чарторийського, а потім надійно заховав проект і ніколи не розмовляв про нього. Це було цілком у дусі Олександра.

Згодом, вже будучи імператором, він не раз заявляв про свій намір ввести в Росію конституцію, "законно-вільні установи", представницьке правління, доручав скласти проекти в цьому дусі, схвалював їх і незмінно ховав під сукно. Розрив між словом і ділом, демагогічними заявами і реальною політикою був для нього характерний і знаходить своє пояснення в безсумнівному вплив суперечливої ​​політики "освіченого абсолютизму": модні ліберальні та просвітницькі ідеї прекрасно уживалися в ній з реакційної абсолютистська-кріпосницької практикою.

"Жахлива чотирирічна школа при Павлі", за словами Н. М. Карамзіна, не пройшла для Олександра безслідно. До скритності і лицемірства додався і страх перед деспотом-батьком, а згодом і боязнь змови. Не тільки "тінь вбитого батька" (Павла I), а й небезпека самому стати жертвою змови, постійно переслідували Олександра. Правління Павла I викликало загальне невдоволення, особливо дворянства, інтереси якого були сильно ущемлені (відновлення обов'язкової служби і тілесних покарань для дворян, введення для них маси утисків і обмежень). До того ж при непередбаченому поводженні Павла ніхто не міг відчувати себе в безпеці. Чи не відчував себе в безпеці і Олександр. Один із сучасників свідчить, що Павло вже готував наказ своїм фаворитам Аракчееву і Ф. І. Лінденеру "заточити імператрицю і двох її синів і тим позбутися всіх тих, які здавалися йому підозрілими". Імператрицю Марію Федорівну передбачалося заслати в Холмогори, Олександра посадити в Шліссельбург, а Костянтина в Петропавловську фортецю. Це і допомогло змовників залучити Олександра на свою сторону.

Змова проти Павла I дозрів вже до середини 1800 року. Натхненником його був єкатерининський вельможа, досвідчений політик і дипломат, граф Н. П. Панін, а керівником і виконавцем петербурзький військовий генерал-губернатор граф П. А. Пален. До змови був прича-стін і англійський посол Чарльз Вітворт. Була залучена в нього також велика група офіцерів. У вересні 1800 року відбувся конфіденційний розмова Паніна з Олександром, в якому він "натякнув" на можливе насильницьке усунення Павла. Далі все переговори з Олександром вів Пален. Олександр дав згоду за умови збереження життя батька, навіть змусив Палена в цьому покластися. "Я дав йому цю обіцянку, - говорив після Пален, - я не був так безрозсудний, щоб ручатися за те, що було неможливо. Але потрібно було заспокоїти

докори сумління мого майбутнього государя. Я зовнішньо погодився з його наміром, хоча був переконаний, що її неможливо виконати ". Згодом Олександр стверджував, що змовники його "обманули" і демонстративно видалив їх всіх в села. Деякі дослідники вважають, що Олександр лише на словах зажадав від змовників клятви, хоча сам не розраховував на інший результат справи.

На початку березня 1801 р Павло почув про підготовку змови і поділився цим з Паленом. Зволікати не можна. З Олександром був узгоджений термін виступу - ніч з 11 на 12 березня, коли варта повинні були нести солдати Семенівського полку, шефом якого був Олександр. Опівночі 60 змовників-офіцерів перетнули Марсове поле, переправилися через замерзлі рови, що оточували щойно збудований Михайлівський замок, куди Павло переселився як в найбільш "надійне" місце. Роззброївши не виявилося опору охорону, змовники проникли в замок. В кімнату Павла змовники йшли двома шляхами, розбившись на групи. Коли вони увірвалися в спальню імператора, то, до свого жаху, побачили, що вона порожня. Майнула думка, що Павло біг через потайні двері, але незабаром помітили його скорчився від страху за ширмою. Павло на колінах благав змовників зберегти йому життя, обіцяючи виконати всі їхні вимоги. Але події розвивалися стрімко. Друга партія змовників своїм гучним наближенням налякала першу, і та вирішила негайно покінчити з Павлом. У метушні деякі навіть кинулися бігти, хтось скинув каганець, і в темряві Павла прикінчили. Кажуть, що табакерка П. А. Зубова та шарф Я. Ф. Скарятін були головними знаряддями його вбивства.

О першій годині ночі Пален приніс звістку Олександру про "раптову смерть" його батька.Розповідають, що Олександр "залився сльозами". Пален змусив його вийти до зібраних у дворі Михайлівського замку Семенівському та Преображенському полкам. "Досить хлоп'ячі, ідіть царювати і покажіться гвардії", - сказав він. 12 березня 1801 було оголошено маніфест, в якому говорилося: "Долям Всевишнього завгодно було припинити життя люб'язного батька нашого, государя імператора Павла Петровича, який помер раптово апоплексичного удару в ніч з 11-го на 12-е число цього місяця".

При звістці про смерть Павла I "столичне товариство вдатися до неприборканої і дитячої радості, захоплення виходив навіть за межі благопристойності", - згадував один із сучасників. Дружний хор урочистих од привітав сходження на престол Олександра I. Серед них була і ода Г. Р. Державіна "На всерадост-ве сходження на престол імператора Олександра Першого". Правда, вона не була пропущена до друку, бо в ній містився недвозначний натяк на палацовий переворот, але Олександр завітав за неї поетові діамантовий перстень. День коронації нового царя, що відбулася 15 вересня 1801 р вітав віршами і Н. М. Карамзін. "Після короткого і нещасливого царювання Павла вступ на престол Олександра була зустрінута захопленими вигуками, - писав декабрист А. М. Муравйов. - Ніколи ще великі сподівання не сплачувалися у нас на спадкоємця влади. Поспішали забути шалену царювання. Всі сподівалися на учня Лагарпа і Муравйова ".

Сам Олександр своєю поведінкою і навіть зовнішнім виглядом виробляв сприятливе враження на публіку. Скромно одягнений імператор "запросто" роз'їжджав чи гуляв пішки вулицями Петербурга, і натовп захоплено вітала його, а він милостиво відповідав на цю данину поваги. Самі його слова і вчинки, за висловом Муравйова, "дихали бажанням бути коханим".

У серпні 1801 в Петербурзі з'явився викликаний Олександром з Женеви Лагарп. Але це був уже не той республіканець і "якобінець", колись бентежить придворні кола. Тепер він застерігає свого вихованця від "примарною свободи народних зборів і ліберальних захоплень взагалі", вказує на приклад Пруссії, "яка поєднала з законами порядок", - тверду монархічну владу. "Не дайте себе захопити тим огидою, яке вселяє вам абсолютна влада, збережіть її в цілості і нероздільно", - наставляв Лагарп. Він давав пораду: "Треба привчати своїх міністрів до думки, що вони - лише уповноважені", зобов'язані доповідати монарху всі справи "в усій повноті і виразності"; царю слід "вислуховувати уважно їх думки, але рішення приймати самому і без них, так що їм залишається лише виконання". Нарешті, він вимагав від Олександра покарати вбивць Павла, щоб надалі не було подібних замахів. Лагарп хоча і розумів шкоду кріпацтва, але радив Олександру вести справу до скасування кріпосного права поступово, "без шуму і тривоги" і без найменшого зазіхання на права власності дворянства.

Олександр вступив на престол зі сформованими поглядами і намірами, з певної "тактикою" поведінки та управління державою. Сучасники говорили про такі риси його характеру і поведінки, як скритність, лицемірство, мінливість: "сущий прельстітель" (М. М. Сперанський), "володар слабкий і лукавий" (А. С. Пушкін), "сфінкс, нерозгаданий до труни" (П. А. Вяземський), "коронований Гамлет, якого все життя переслідувала тінь вбитого батька" (А. И. Герцен). Відзначали в ньому і "дивне змішання філософських пошестей століття освіти і самовладдя". Друг його юності Адам Чарторийський згодом відгукувався про нього:

"Імператор любив зовнішні форми свободи, як можна любити уявлення ... але крім форм і зовнішності, він нічого не хотів і нітрохи не був розташований терпіти, щоб вони звернулися в дійсність". Генерал П. А. Тучков зазначив у спогадах, що вже "при початку вступу на престол" Олександра "з деяких його вчинків видно було дух необмеженого самовладдя, помсти, злопам'ятності, недовірливості, мінливості і обманів". А. І. Тургенєв (брат декабриста М. І. Тургенєва) називав Олександра I "республіканцем на словах і самодержцем на ділі" і вважав, що "краще деспотизм Павла, ніж деспотизм прихований і мінливий Олександра". А ось враження французького імператора Наполеона від зустрічей з Олександром I: "Російський імператор - людина поза сумнівом видатний; він має розум, грацією, освітою; він легко вкрадається в душу, але довіряти йому не можна: у нього немає щирості. Це справжній грек стародавньої Візантії. Він тонкий, фальшивий і спритний ".

Олександр I відрізнявся воістину віртуозно здатністю будувати свої успіхи на чужій довірливості. Володіючи "вродженим даром люб'язності", він міг спритно заручитися підтримкою людей різних поглядів і переконань:

з "лібералами" говорити про "лібералізмі", з ретроградами - про "непорушних підвалинах", проливати рясні сльози з релігійної фанатичкою баронесою В. Ю. Крю-Денер, розмовляти з англійськими квакерами (представниками реформатського релігійного течії) про спасіння душі і віротерпимості. Говорячи в указах, що людські помилки можна виправляти насильством, а лише лагідністю і просвітою, Олександр тут же негласно наказував розстріляти кількох духоборів за відмову битися під час війни. Він вислуховує проповіді скопця Кіндрата Селіванова, але затвердить рішення військового суду про покарання солдатів-скопці батогами. За акторство сучасники називали Олександра I "північний Тальма" (знаменитий у той час французький актор). "Такого артиста в життя, - писав про Олександра I історик С. П. Мельгунов, - рідко народжує світ не тільки серед монархів, а й простих смертних".

Вкрай самолюбний, недовірливий і підозрілий, Олександр спритно користувався людськими слабкостями, умів грати в "відвертість" як надійний засіб управляти людьми, підкоряти їх своїй волі. Він любив наближати до себе осіб, неприязно ставилися один до одного, і спритно користувався їх взаємною неприязню і інтригами, а одного разу так і заявив керуючому канцелярією Міністерства поліції Я. І. де Санглену: "Інтригани так само потрібні в загальному державній справі, як і люди чесні, іноді навіть більш ".

Ліцейський товариш Пушкіна і близький до двору барон М. А. Корф згадував, що Олександр, подібно бабці своєї Катерині II, "надзвичайно вмів підкоряти собі розум і проникати в душі інших, приховуючи власні відчуття і помисли". Відома французька письменниця мадам де Сталь, на яку Олександр справив велике враження при зустрічі з ним в 1814 р в Парижі, відгукувалася про нього як про "людину чудового розуму і відомостей". Олександр говорив з нею про "шкоду деспотизму" і запевняв у своєму "щирому бажанні" звільнити кріпаків у Росії. У тому ж році під час візиту до Англії він наговорив масу люб'язностей вігам - представникам ліберальної парламентської партії - і запевняв їх, що має намір створити опозицію в Росії, бо вона "правильніше допомагає поставитися до справи".

"Благодушність" і "привітність" Олександра підкорили відомого прусського державного діяча і реформатора барона Генріха-Фрідріха Штейна. Однак від проникливого прусського міністра не сховалися притаманна імператору риса: "Він нерідко вдається до зброї лукавства і хитрості для досягнення своїх цілей". Відоме висловлювання шведського посла в Петербурзі графа Лагербільке: "У політиці Олександр тонкий, як кінчик шпильки, гострий, як бритва, фальшивий, як піна морська". "Виверткий, як грек", - відгукувався про Олександра французький письменник Франсуа Шатобріан.

Олександр не любив тих, хто "височів талантами". Сучасники відзначали, що "він любить тільки посередність; справжні геній, розум і талант лякають його, і він тільки проти волі і відвернувшись вживає їх в крайніх випадках ". Звичайно, він не міг обійтися без розумних, талановитих державних і військових діячів, таких, як Сперанський, Кутузов, Мордвинов. Не можна назвати бездарностями реакційних діячів його царювання, таких, як А. А. Аракчеєв, А. С. Шишков, митрополит Філарет. Але в більшості своїй його оточували безпринципні, без честі і совісті, царедворці, на кшталт московського генерал-губернатора Ф. В. Ростопчина, міністра духовних справ і народної освіти А. Н. Голіцина, "гасителей освіти" Д. П. Рунича і М. Л. Магницького, нелюда-фанатика архімандрита Фотія.

Олександр і сам вельми невтішно відгукувався про сановниках, якими себе оточив. У 1820 він скаржився прусського короля Фрідріха-Вільгельма III, що "оточений негідниками" і "багатьох хотів прогнати, але на їх місце були такі ж". Він намагався наблизити до себе людей, які не мали міцних зв'язків в аристократичних колах, приваблював осіб, свідомо нікчемних і навіть зневажаються в суспільстві, неохоче призначав на державні посади представників родової аристократії, яка вела себе незалежно. Особливо ображало почуття обійдених "російських патріотів" "засилля іноземців" на російській службі, яким Олександр демонстративно віддавав перевагу. "Щоб сподобатися повелителю, потрібно бути або іноземцем або носити іноземну прізвище", - нарікав А. М. Муравйов.

У салонах передавали один одному гостроту генерала А. П. Єрмолова, який на питання царя, яку нагороду він хотів би отримати за свої військові заслуги, відповів:

"Государ, зробіть мене в німці". декабрист

І. Д. Якушкін згадує: "До слуху всіх безперервно доходили вислову імператора Олександра, в яких виражалося явне презирство до росіян". Під час огляду своїх військ в 1814 р поблизу французького містечка Вертю у відповідь на похвали герцога Веллінгтона з приводу їх хорошою організації, Олександр привселюдно заявив, що цим він зобов'язаний іноземцям на російській службі, а одного разу в Зимовому палаці, "говорячи про російських взагалі , сказав, що кожен з них або шахрай або дурень ". Не випадково в числі завдань першої декабристської організації Союзу порятунку було "протидія іноземцям, які перебували на російській службі".

Крім нещирості, "мінливості і двозначності його характеру", у Олександра відзначали впертість, підозрілість, недовірливість, велике самолюбство і прагнення "шукати популярності з будь-якого приводу". У сімейному колі його називали "лагідним упертюхом". Шведський посол барон Стедінг відгукувався про нього: "Якщо його важко було в чомусь переконати, то ще важче змусити відмовитися від думки, яка в ньому взяла гору". Особливе упертість і наполегливість у нього було, коли справа стосувалася його самолюбства. Упертість цілком поєднувалася зі слабкою волею, як "лібералізм" на словах - з деспотизмом і навіть жорстокістю - на ділі. "Він дуже слабкий, щоб управляти, і занадто сильний, щоб бути керованим", - відгукувався про нього Сперанський, який відзначав і непослідовність царя ( "він все робить наполовину").

Олександр ніколи не забував подій березня 1801 року - не так через "докори своєї совісті", скільки як застереження. Підозрілість, успадкована від Павла I, з роками в Олександра зростала. Звідси система нагляду і розшуку, особливо розвинена в останні роки його царювання. Сам він охоче слухав доноси і навіть заохочував їх, вимагаючи від своїх співробітників, щоб вони стежили один за одним, і навіть вважав допустимим прочитувати кореспонденцію своєї дружини.

У сучасників склалося уявлення про крайню його легковажності і мінливості. Для найближчого оточення Олександра були таємницею його складні сімейні відносини, повні взаємної підозріливості та облуди. Всі прекрасно знали, в тому числі і імператриця Єлизавета Олексіївна, про тривалої (більше ніж 20-річної) зв'язку Олександра з А. М. Наришкіної, яка в 1808 році народила йому дочку Софію (смерть Софії Наришкіної в 1824 р Олександр переживав як найбільшу особисту трагедію). Він особливо любив "суспільство ефектних жінок", вказав їм "лицарське повагу, сповнене витонченості і милості", як казали його сучасниці. За свідченням графині Ед-Лінг, "ставлення до жінок у Олександра нічого не змінено з літами, і [його] благочестя аж ніяк не перешкоджало веселого проведення часу".

Поліцейські донесення австрійському канцлеру Мет-терніху під час Віденського конгресу 1815 р, Куди з'їхалися монархи-переможці над Наполеоном вершити долі Європи, рясніють повідомленнями про залицянні російського царя. Але треба сказати, що "гра в любов" у Олександра підпорядковувалася дипломатичної інтризі. У салонах велася закулісна дипломатична гра, тон в якій задавали Олександр, сам Меттерніх і французький міністр закордонних справ Талейран.

Кілька слів про зовнішній вигляд і деякі риси повсякденному побутовому житті Олександра I. Збереглося чимало його портретів, на яких він зображений високим і струнким хлопцем, рожевощоким і блакитнооким, з приязною усмішкою. Хоча придворні художники, безсумнівно, ідеалізували вигляд Олександра, але, судячи з розповідей сучасників, основні риси його передані вірно. Найбільш близьким до натури вважається портрет, написаний знаменитим англійським художником Джорджем Доу. Тут зображений задумливий чоловік середніх років з невеликими бакенбардами і сильно поріділими волоссям. З юності Олександр був короткозорий, але вважав за краще користуватися не окулярами, а лорнетом;

був глухий на ліве вухо, пошкоджене ще в дитинстві, коли під час стрільби він виявився поруч з артилерійською батареєю. З юності гартував своє здоров'я, щодня приймаючи холодні ванни. У повсякденному побуті сам він жив щодо скромно. З весни до глибокої осені зазвичай проживав в Царському Селі, займаючи там малі кімнати палацу. Рано вранці, в будь-яку погоду прогулювався він по Царскосельскому парку. З 1816 р постійним супутником його прогулянок став Карамзін. Імператор і придворний історіограф розмовляли з найгостріших політичних питань, при цьому Карамзін сміливо висловлював про них свої судження. Взимку імператор переїжджав в Петербург, де вранці бував на розлученні варти і військових екзерціціі, потім брав з доповідями міністрів та керівників.

У перші роки царювання він рідко залишав Царське Село чи Петербург. Часті й тривалі роз'їзди припадають в основному на останні 10 років його царювання. Підраховано, що за цей час їм було зроблено понад 200 тис. Верст шляху. Він подорожував на Північ і на Південь Росії, бував на Уралі, Середній і Нижній Волзі, в Фінляндії, Варшаві, їздив до Лондона, кілька разів в Париж, Відень, Берлін, відвідав ряд інших міст Західної Європи.

У маніфесті 12 березня 1801 Олександр I оголосив, що буде управляти "Богом врученим" йому народом "за законами й по серцю в Бозі спочивають найяснішої бабки нашої государині Катерини Великої", тим самим підкресливши прихильність політичному курсу цієї імператриці, багато зробила для розширення дворянських привілеїв. Він почав з того, що відновив скасовані Павлом I "Жалувані грамоти" дворянству і містам (1785), дворянські виборні корпоративні органи - повітові і губернські дворянські збори, звільнив дворян і духовенство від тілесних покарань (які ввів Павло), оголосив амністію всім втікачам за кордон від павловських репресій, повернув із заслання до 12 тис. опальних або репресованих Павлом за політичними та іншими мотивами чиновників і військових. Серед них значилися повернутий ще Павлом I з Сибіру, ​​але перебував на засланні в Калузької губернії "колишній колезький радник Радищев" і засланий в Кострому за участь в таємному політичному гуртку "артилерії підполковник Єрмолов".

Були скасовані і інші дратували дворянство павловські укази, на кшталт заборони носити круглі французькі капелюхи, виписувати іноземні газети та журнали, виїжджати за кордон. У містах зникли шибениці, до яких прибивали дошки з іменами опальних. Була оголошена свобода торгівлі, поведено роздрукувати приватні друкарні і дозволити їх власникам видавати книги і журнали. Була скасована вселяє страх Таємна експедиція, що займалася розшуком і розправою. Поки це були ще не реформи, а скасування найбільш тиранічних розпоряджень Павла I, які викликали б загальне невдоволення, але вплив цих заходів на уми був надзвичайно великий і породило надії на подальші зміни. У серйозність реформаторських намірів Олександра I вірили не тільки в Росії: навіть американський президент Томас Джефферсон вважав, що новий російський цар всерйоз готується до реформам.

Хоча в маніфесті про сходження на престол Олександр I і підкреслював наступність свого правління з царюванням Катерини, однак його правління не було ні поверненням до "золотого віку" Катерини, ні повною відмовою від політики, що проводиться Павлом. Олександр не любив, коли йому нагадували про царювання бабки, і неприязно ставився до єкатерининським вельможам, на багато претендував. Демонстративно підкреслюючи своє заперечення характеру і методів павловского правління, він сприйняв багато чорт його царювання, причому в головній його спрямованості - до подальшої бюрократизації управління, зміцнення самовладдя. Та й самі "гатчинських звички" (відданість військової муштрі) глибоко вкоренилися в ньому, любов до парадів і розлучень залишилася у нього на все життя. За вдачею Олександр I ні реформатором. До такого висновку прийшов і вельми обізнаний його біограф великий князь Микола Михайлович Романов: "Імператор Олександр ніколи не був реформатором, а в перші роки царювання він був консерватором найбільше котрі оточували його радників".

Однак Олександр не міг не рахуватися з "духом часу", в першу чергу з впливом ідей французької революції, і навіть в якійсь мірі використав ці ідеї в своїх інтересах. Цікаво його заяву: "Самое могутня зброя, яким користувалися французи і яким вони ще загрожують всім країнам, це загальне переконання, яке вони зуміли поширити, що їхня справа є справа свободи і щастя народів, тому" істинний інтерес законної влади вимагає, щоб вони вирвали з рук французів це страшна зброя і, що заволоділи їм, скористалися ним проти їх самих ". У руслі цих намірів і слід розглядати широкомовні демагогічні заяви царя (особливо за кордоном) про його прагнення перетворень, до забезпечення "свободи і щастя народів", про намір скасувати в Росії кріпосне право і ввести "законно-вільні 'установи", т. е. конституційні порядки.

По суті справи Олександр I прагнув, не змінюючи основного напрямку політики Катерини II і Павла I, до зміцнення абсолютизму, знайти способи зміцнення своєї влади, які відповідали б "духу часу". В цьому і полягала суть його загравання з лібералізмом, властивого, втім, не тільки Олександру I, а й іншим російським монархам. Однак він не цурався, особливо в роки його відверто реакційного політичного курсу, застосовувати і "катівські методи управління". Одна з характерних рис російського самодержавства - його вміння, в залежності від конкретної обстановки, проводити гнучку політику, йти на поступки, пристосовуватися до нових явищ і процесів в країні і використовувати їх в інтересах зміцнення своїх позицій. Значною мірою цим і пояснюються відносна самостійність, сила і живучість російського самодержавства.

Вступаючи на престол, Олександр I публічно і урочисто проголосив, що відтепер в основі політики буде не особиста воля або каприз монарха, а суворе дотримання законів. У маніфесті від 2 квітня 1801 року про знищення Таємної експедиції говорилося, що відтепер покладено "надійний оплот зловживання", що "в облаштованому державі всі злочини повинні бути об'емлеми, судимі і карані загальною силою закону". При кожному зручному випадку Олександр любив говорити про пріоритет законності. Населенню були обіцяні правові гарантії від сваволі.

Всі ці заяви мали великий суспільний резонанс. Ідея законності, затвердження "влади закону" була найголовнішим у представників різних напрямів суспільної думки: Сперанського, Карамзіна, декабристів, Пушкіна (найбільш чітко виражена ця ідея в його оді "Вільність"). Для розробки плану перетворень цар залучив своїх "молодих друзів" Строганова, Кочубея, Чарторийського і Новосильцева, які і склали його "інтимний гурток" або "Негласний комітет". Хоча комітет і називався "негласним", але про нього знали і говорили багато. Втім, і сам Олександр не робив з нього таємниці, спираючись на нього в боротьбі з сановної опозицією. "Молоді друзі", проте, вже залишили колишні республіканські захоплення і дотримувалися дуже поміркованих поглядів, були обережні в своїх проектах і припущеннях і, будуючи плани реформи державного управління, розмірковуючи про необхідність видати "скаржитися грамоту народу", проте виходили з непорушності основ абсолютизму і збереження кріпацтва.

З червня 1801 по травень 1802 року Комітет збирався 35 разів, але в 1803 р після всього дишь чотирьох засідань був закритий. Олександр I вже міцно відчував себе на троні, і не було потреби в ліберальних розмовах. Хоча вся справа і обмежувалося по суті цими розмовами, але вони лякали аристократію катерининської доби, охрестили комітет "якобінської зграєю" (слова поета Г. Р. Державіна). Привід до такого невтішними епітетами подав і сам цар, жартома називав свій "інтимний комітет" "Комітетом громадського порятунку" (так називався один з комітетів французького Конвенту в період якобінської диктатури під керівництвом М. Робесп'єра).

"Дух часу" висловився в проведених Олександром заходи, хоча і другорядних, за таким пекучому питанню, як селянський. З самого початку новий цар без будь-якого спеціального указу або маніфесту припинив роздачу селян у приватні руки. Уже під час коронації в вересні 1801 р роздавання не було (всупереч усталеній "традиції") "на превеликий жаль багатьох прагнули цього відмінності". Коли один із сановників (герцог Олександр Віртембергской, родич царя) в 1802 р звернувся до Олександра I з проханням про дарування йому маєтки, цар відповів: "Російські селяни здебільшого належать поміщикам; вважаю зайвим доводити приниження і лихо такого стану, і тому я дав обітницю не збільшувати число цих нещасних і прийняв за правило не давати нікому у власність селян ".

Це аж ніяк не означало, що казенні селяни були цілком гарантовані від перекладу їх на становище кріпаків. У 1810 - 1817 рр. в зв'язку з важким фінансовим становищем імперії було продано в приватні руки понад 10 тис. душ чоловічої статі селян; широко практикувалася здача казенних селян в оренду приватним особам в Білорусії і на Правобережній Україні (до кінця царювання Олександра в оренді там значилося 350 тис. душ). Казенних селян закрепощали і іншими шляхами: наприклад, перекладали в удільне відомство (в розряд питомих селян, що належали царської родини), приписували до казенних заводів і фабрик, нарешті звертали в створювані при Олександрі I військові поселення (останнє бьио гіршим видом кріпацтва, про що буде сказано нижче).

Про характер заходів до пом'якшення кріпацтва селян можна судити і за указом 1801 р заборону публікувати оголошення про продаж кріпаків "без землі" ( "на звезення"), хоча практика такої продажу не заборонялася: у публікованих в офіційних виданнях оголошеннях тепер повідомлялося, що такий-то селянин чи селянка не «продається", а "віддається в найми". Указами 1808 - 1809 рр. поміщикам заборонялось продавати селян на ярмарках "вроздріб" ( "після роздроблення сімейств", т. е. окремо чоловіка від дружини і дітей від батьків), засилати селян за своїм уподобанням в Сибір "за незначні проступки"; поміщиків зобов'язували годувати своїх селян в голодні роки. Нікчемні результати дав і указ 20 лютого 1803 року про "вільних хліборобів", що передбачав викуп селян на волю з землею за обопільною згодою їх з поміщиками. Викупна сума була настільки висока і угоди обставлялися такими кабальними умовами, що до кінця царювання Олександра дарованим їм правом змогли скористатися лише 54 тис. Душ селян, що становило менше 0,5% їх загального числа. У 1804 - 1805 рр. був проведений перший етап селянської реформи в Латвії та Естонії. На цьому етапі реформа торкнулася "крестьян-дворохозяев". Вони отримували особисту свободу без землі, яку повинні були орендувати у своїх поміщиків за встановлені законом феодальні повинності - панщину і оброк. Указом 12 грудня 1801 р недворянських вільні стани - купці, міщани, казенні селяни - отримували право купувати землю. Всі ці заходи Олександра I в принципі не зачіпали прав і привілеїв поміщиків.

Багато заходів Олександра I стосувалися освіти, друку, центрального управління.У 1804 р був виданий цензурний статут, який вважається самим "ліберальним" в історії Росії XIX століття. Статут був такий, що цензура вводиться "не для утиску свободи мислити і писати, а єдино для прийняття пристойних заходів проти зловживання оною". Цензорам рекомендувалося керуватися "розсудливим поблажливістю для автора і не бути прискіпливим, тлумачити місця, мають двоякий сенс, вигідним для автора чином, ніж переслідувати". Однак цензорським практика зводила етя благородні побажання нанівець, а роки посилення реакційного курсу Олександра I характеризуються справжнім цензурним терором. І все ж деякі цензурні послаблення в перші роки його царювання не можна не відзначити; розширювалася видавнича діяльність, - з'явився ряд нових журналів і альманахів, друкувалися численні переклади.

З ініціативи Олександра за рахунок скарбниці були переведені на російську мову і видані твори відомих західноєвропейських просвітителів - філософів, економістів, соціологів, юристів - Адама Сміта, Джорджа Бентама, Чезаре Беккаріа, Шарля Делольма, Шарля Монтеск'є. Пізніше декабристи на слідстві будуть постійно вказувати на цих авторів, з художніх творів яких вони запозичили "перші вольнодумніческіе і ліберальні думки".

Реформа народної освіти була проведена в 1803 - 1804 роках. Відтепер в навчальні заклади могли бути прийняті представники усіх станів. На нижчих щаблях училищ навчання було безкоштовним, на "казенному кошті" навчалася частина студентів в університетах. Запроваджувалася спадкоємність навчальних програм. Нижчим рівнем було однокласне парафіяльне училище, другий - повітове трикласне училище, третьої - шестикласна гімназія в губернському місті. Вищим ступенем був університет, який був поставлений також на чолі навчального округу і повинен був забезпечувати гімназії і училища навчальними програмами і кадрами вчителів з числа вихованців університету. Крім існуючого з 1755 р Московського університету, в 1802 - 1804 рр. були відкриті ще Дерптський (нині Тартуський), Віленський, Казанський і Харківський, а також на правах університету Петербурзький педагогічний інститут (перетворений в університет в 1819 р). Університети покликані були готувати крім вчителів для гімназій кадри чиновників для громадянської служби та фахівців-медиків. Університетам надавалася широка автономія. До університетам прирівнювалися привілейовані середні навчальні заклади - Царськосельський (заснований в 1811 р) і Демидівський (в 1803 р в Ярославлі) ліцеї. Підставою в 1801 р Інституту шляхів сполучення і в 1804 р Московського комерційного училища було покладено початок вищій фаховій освіті.

Ще більшого значення мали перетворення органів центрального управління. Всі важливі закони 1802 - 1812 рр. (А пізніше, за Миколи I) складалися або редагувалися М. М. Сперанським. Виходець із сім'ї бідного сільського священика Володимирській губернії, Сперанський, завдяки своєму видатному розуму, енергії і надзвичайної працездатності, швидко зробив блискучу службову кар'єру. Всі сучасники Сперанського і згодом історики відзначали, що ніхто не міг з таким блиском і суворою логікою скласти доповідь, проект закону. Він виявився найбільш підходящою кандидатурою для розробки перетворень, які в нових умовах, не змінюючи основ феодально-абсолютистського ладу, могли б надати російському самодержавству зовнішні форми конституційної монархії. В Наприкінці 1808 Олександр I доручив Сперанському розробку плану державного перетворення Росії, і до жовтня 1809 року проект під назвою "Вступ до укладенню державних законів" був їм представлений царю

У своєму проекті Сперанський теоретично виправдовує і закріплює нерівність станів, привілеї дворянства і відсутність політичних і громадянських прав у "народу робочого", куди їм зараховувалися поміщицькі селяни, робітники за наймом і домашні слуги. В "середній стан" включалися вільні, але непривілейованих стану (купці, міщани, державні селяни), яким надавалися "цивільні", особисті та по майну, але не політичні (участь в управлінні) права. Проект проводив принцип "поділу влади" - законодавчої, виконавчої і судової, при незалежності судової влади і відповідальності виконавчої перед законодавчої. Ця система давала доступ до управління країною дворянству і верхам буржуазії, анітрохи не порушуючи абсолютної влади царя.

Олександр I визнав проект "задовільним і корисним", проте проведення його в життя зустріло сильну протидію з боку вищих сановників, які вважали його занадто радикальним і "небезпечним", і справа звелася до установі в 1810 р Державної ради - законодорадчого органу при імператорі. Новий орган, централізуючи законодавче справу, забезпечував однаковість юридичних норм, запобігаючи появі протиріч у законодавчих актах, але сама законодавча ініціатива і остаточне затвердження законів залишалися повністю прерогативою царя. Члени Державної ради обиралися, а призначалися імператором Сперанський отримав важливу посаду державного секретаря - начальника канцелярії Державної ради.

1807 - 1812гг. - вершина кар'єри Сперанського: він обіймав посади товариша (заступника) міністра юстиції, директора Комісії складання законів і Комісії фінляндських справ, відав підготовкою і проведенням фінансових реформ.

У 1811 р було оприлюднено підготовлене Сперанським "Загальне установа міністерств", яке увінчала міністерську реформу, розпочату в 1802 р, коли старі петровські колегії були замінені новою європейською формою вищої виконавчої влади - міністерствами. Тепер справи по кожному відомству вирішувалися не "колегією" на чолі з її президентом, а одноосібно міністром, відповідальним тільки перед імператором. Якщо спочатку, по положенню 1802 р структура і функції міністерств ще не були чітко визначені, то новий закон 1811 р строго розмежовував компетенцію міністерств, збільшував їх чисельність (з 8 до 12), встановлював принцип єдиноначальності і регламентував взаємини міністерств з іншими органами вищого державного управління - Сенатом, Комітетом міністрів і Державною радою. Реорганізоване таким чином при Олександрі I центральне управління проіснувало, з невеликими змінами, аж до 1917 року.

Перетворювальна діяльність Сперанського викликала невдоволення в реакційних придворних колах; навколо нього плелися інтриги. До Олександра I доходили чутки, мусовані придворної середовищем, про "непорядних" відгуках про нього Сперанського. Самолюбний імператор відчув себе ображеним, але не подавав виду; більш того, став демонстративно надавати Сперанському знаки своєї "прихильності", а це, як знали з власного досвіду придворні, служило вірною ознакою наближалась опали. 1 січня 1812 р той був удостоєний ордена Олександра Невського. А 17 березня 1812 року він був викликаний на аудієнцію до імператора. Після двогодинного провести приватну розмову Сперанський вийшов з кабінету імператора "у великій сумні". Удома він застав міністра поліції А. Д. Балашова з помічником, які опечатували його папери. У будинку вже стояв візок для відправки Сперанського на заслання. Спочатку його відправили до Нижнього Новгорода, але потім по новому доносу перевели в більш далеку посилання - в Перм.

Падіння Сперанського викликало в придворних колах бурю захоплення. Деякі навіть дивувалися "милосердя" царя, не стратили цього "злочинця, зрадника і зрадника". Запевняли, що "цей нелюд хотів запалити бунт у всій Росії, дати вільність селянам і зброю для винищення дворян". Зрозуміло, все це було найчистішим дурницею. Сам Олександр I був переконаний в невинності засланця, але вирішив принести його в жертву, щоб погасити зростаюче невдоволення дворянства. Сперанський вважав, що "першою і єдиною" причиною його опали з'явився занадто сміливий план перетворень.

На наступний день після видалення Сперанського Олександр говорив А. Н. Голіцина: "Якби у тебе відсікли руку, ти напевно кричав би і скаржився, що тобі боляче; у мене минулої ночі забрали Сперанського, а він був моєю правою рукою! "Як згадував Голіцин," все це було сказано зі сльозами на очах ". Пізніше графу К. В. Нессельроде Олександр пояснював: "Обставини змусили мене принести цю жертву громадської думки". Через чотири роки Сперанський був "прощений", призначений спочатку пензенських губернатором, а в 1819 р - генерал-губернатором Сибіру, ​​де провів ряд адміністративних реформ. У 1822 р він був повернутий у Петербург, призначений членом Державної ради, отримав значні земельні пожалування. Микола I спочатку ставився з підозрою до Сперанському за його "колишні ліберальні захоплення" і за "зв'язки" з декабристами, але після "знайшов в ньому вірного і виконавчого слугу". Сперанський був введений до складу Верховного кримінального суду над декабристами, в якому грав видну роль, провів кодифікацію законів Російської імперії, за що був зведений у графський титул.

Початок XIX століття в Європі було ознаменоване смугою наполеонівських воєн, в яких брали участь всі європейські країни і народи, в тому числі і Росія. У 1803 р почалася підготовка Наполеона до вторгнення в Англію. Британський уряд енергійно сколочує нову європейську коаліцію проти Франції, ніж допомогли і викликають дії самого Наполеона. За його наказом в 1804 р в Бадені був схоплений і потім розстріляний належав до французького королівського дому герцог Енгіенскій, що підозрювався в змові проти Наполеона. Ця подія викликала вибух обурення всіх європейських монархів, проте лише Олександр I заявив офіційний протест. У Петербурзі був демонстративно оголошено траур, а Наполеону спрямована нота протесту проти "пролиття вінценосної крові". Наполеон відповів що викликають посланням, в якому йшлося про те, що і в самій Росії була пролита "вінценосна кров", і нехай Олександр I подбає схопити і покарати вбивць свого батька. Це було прозоре і публічне звинувачення самого Олександра.

Військові дії проти Франції протікали невдало для коаліції, в яку входили Англія, Австрія і Росія. Після поразки союзних військ під Аустерліцем 2 грудня 1805 р Австрія капітулювала і уклала принизливий світ з Наполеоном. Російські війська були відведені в межі Росії, а в Парижі почалися російсько-французькі переговори про мир. 8 липня 1806 був укладений мирний договір між Росією і Францією, проте Олександр I відмовився його ратифікувати, і Росія формально продовжувала залишатися в стані війни з Францією. Влітку 1806 Наполеон захопив Голландію і західнонімецькі князівства. Восени утворилася четверта за рахунком коаліція проти Франції (Пруссія, Англія, Швеція і Росія), проте воювати довелося лише Пруссії і Росії. На початку жовтня 1806 р прусські війська в двох боях зазнали повного розгрому. Прусський король Фрідріх-Вільгельм III біг до кордонів Росії. Майже вся Пруссія була окупована французькими військами. Російської армії довелося одній протягом наступних семи місяців вести запеклу боротьбу проти переважаючих сил французів.

Наполеону вдалося відтіснити російські війська до Німану, а й французька армія зазнала настільки значних втрат, що Наполеон не зважився тоді ввійти в межі Росії. 25 червня (7 липня) 1807 року в Тільзіті між Росією і Францією було укладено мирний і союзний договори. За наполяганням Олександра I Наполеон погодився зберегти самостійність Пруссії, хоча територія її було скорочено наполовину. Несприятливі для Росії умови Тільзітського світу і союзного договору втягували її в фарватер політики Наполеона, обмежували самостійність Олександра I в міжнародних справах, вели до зовнішньополітичної ізоляції. Особливо важкі наслідки викликало приєднання в 1808 р Росії до континентальної блокади Англії, що заподіяло істотну шкоду економіці країни, оскільки Англія була її головним торговим партнером.

Тільзітский світ наносив серйозного удару по міжнародному престижу Росії, уражається патріотичні почуття росіян громадських кіл.Популярність Олександра I різко впала. Піднявся загальний ремствування. "Взагалі невдоволення проти імператора більш і більш зростає, - доносив шведський посол Стедінг своєму королю, - і на цей рахунок говорять такі речі, що страшно слухати". За свідченням російського сучасника, "від знатного царедворця до малограмотного писаря, від генерала до солдата, все, підкоряючись [царю], нарікали з обуренням". Французький посол у Петербурзі герцог Рене Саварі писав: "Видно опозиція рішуче проти всього, що робить імператор". У 1807 р поширювався в списках "Проект звернення" дворянства до імператора з вимогою виявляти твердість у зовнішньополітичних питаннях. Подейкували навіть про можливість палацового перевороту і зведенні на престол розумної і енергійною сестри Олександра I Катерини Павлівни, яка жила в Твері. За матеріалами французького історика Альбера Вандаля, старанно збирав і поширював чутки про "змову" проти російського царя герцог Саварі.

Олександр уважно стежив за настроєм різних кіл і збирав про це відомості. Ще в 1805 р, їдучи на війну, він створив Тимчасовий комітет вищої поліції для спостереження за громадським тлненіем, тел серед публіки. Після Тільзітського світу цей комітет був перетворений в Комітет громадської безпеки, якому звинувачували не так обов'язок і перлюстрація приватних листів.

У правлячих колах, однак, прекрасно розуміли, що тильзитские угоди 1807 р знаменували лише перепочинок перед новим військовим конфліктом з наполеонівською Францією. "Тільзітский світ для Франції, - писав Сперанський, - завжди був мир озброєний. Вірогідність нової війни між Росією і Францією виникла майже разом з [цим] світом, самий світ укладав у собі все елементи війни ". Наполеон відверто заявляв свої претензії на світове панування, на шляху до якого стояла Росія.

До жодної з воєн Наполеон не готувався так ретельно, як до походу на Росію, прекрасно усвідомлюючи те, що йому доведеться мати справу з серйозним противником. Під рушницю він поставив 1200 тис. Солдатів. Близько 650 тис., Що склали так звану Велику армію, було кинуто до російських кордонів. У Росії знали про всі деталі підготовки Наполеона до війни. Російський посол в Парижі князь А. Б. Куракін починаючи з 1810 р регулярно, двічі на місяць, доставляв точні дані про чисельність, озброєнні і дислокації французьких військ; цінні відомості він за великі грошові суми отримував від Та-лейрана - міністра закордонних справ в наполеоновском уряді.

У Росії знали і приблизні терміни вторгнення французької армії - червень 1812 р Поширена в літературі думка про раптовості нападу Наполеона несправедливо. Невірно також і твердження, ніби вторгнення сталося "без оголошення війни". Як встановлено останнім часом, оголошення війни Росії Наполеон зробив офіційно 22 червня (за два дні до вторгнення) через свого посла в Петербурзі Жака-Олександра Лорі-стогону, який вручив керуючому міністерством закордонних справ А. Н. Салтикова належну ноту. Але Росія до цієї війни не була готова, хоча з 1810 р повним ходом йшло переозброєння російської армії, зміцнення її західних кордонів, будівництво фортець, пристрій складів боєприпасів, фуражу і продовольства. Однак важке фінансове становище країни позбавила змоги виконати цю програму. Архаїчна рекрутская система не могла підготувати необхідні резерви. Чисельність російської армії була значно менше французької, хоча з бойової виучки солдатів і технічному рівню озброєнь вона анітрохи їй не поступалася.

Олександр I не відзначався військовими талантами. Сучасники відзначали характерну закономірність: там, де безпосередньо він перебував, його війська терпіли невдачі. Під час тільзітського зустрічі Наполеон прямо сказав Олександру: "Військове справа - не Ваше ремесло". По суті такої ж думки дотримувалися і тверезо мислячі російські військові і державні діячі і навіть члени царської сім'ї.

Напередодні війни Олександр мав довгу розмову зі Сперанським і зокрема запитав, що він думає про майбутню війну і приймати йому, імператору, безпосереднє керівництво військовими діями. Сперанський радив Олександру не брати командування особисто на себе, а скликати "Боярську думу" і їй доручити вести війну, при цьому "мав зухвалість" розхвалювати "войовничі таланти" Наполеона, ніж сильно уразив самолюбство царя. "Що ж я таке? Хіба я нуль? "- обурено говорив Олександр.

Перша акція Олександра при звістці про вторгнення французьких військ - пропозиція Наполеону світу; з листом імператора до Наполеону був направлений генерал А. Д. Балашов. Втім, Олександр не вірив в успіх цієї місії, сподіваючись лише виграти час. Присутність царя в армії сковувало дії російського командування. Олександру недвозначно вказували на "незручність" такого присутності. І він знайшов в собі мужність почути доводам впливових осіб і членів царської сім'ї, але його від'їзд з армії переслідував й іншу мету - покласти відповідальність за перші невдачі і відступ російських військ на своїх генералів. Не міг Олександр не прислухатися і до голосу громадськості, яка вимагала призначити головнокомандувачем М. І. Кутузова, якого він особливо не любив після Аустерліца. "Суспільство бажала його призначення, і я його призначив, - сказав він генерал-ад'ютанта Е. Ф. Комаровскому. - Що ж стосується мене, то я умиваю руки ". При цьому Олександр ремствував, що в молодості не віддали його до Суворову чи Румянцеву: "Вони мене навчили б воювати".

Перебуваючи в столиці, Олександр був в курсі всього, що відбувалося в діючій армії, аж ніяк не задовольняючись офіційними повідомленнями її командувачів. Вірний своєму принципу протиставляти одних осіб іншим, Олександр, передавши командування М. Б. Барклая де Толлі, начальником штабу призначив його суперника генерала А. П. Єрмолова з правом особисто доповідати імператору; призначивши потім головнокомандувачем Кутузова, начальником штабу поставив особистого його недруга генерала Л. Л. Беннінгсен, доносити царю про всі етапи Кутузова.

Зазвичай одне-два генеральних битви вирішували долю всієї кампанії, яку вів Наполеон. І на цей раз, використовуючи свою чисельну перевагу в силах, він розраховував розбити розосереджені російські армії поодинці в декількох прикордонних боях. Але цей розрахунок не вдався. Російські війська з боями, організовано і в повному бойовому порядку відступали. Ще до підходу до Смоленська Наполеон переконався, що має бути тривала і виснажлива кампанія. Зі Смоленська він відправив полоненого генерала П. А. Тучкова до Олександру I з пропозицією світу, але воно залишилося без відповіді. Пізніше Наполеон, перебуваючи в Москві, кілька разів звертався до царя з подібними пропозиціями, але всі вони були відкинуті. Перед початком війни, бачачи її неминучість, Олександр заявив: "Я не почну війни, але не покладу зброї, поки хоч один ворожий солдат буде залишатися в Росії". Коли війна вибухнула, він неодноразово заявляв про свою готовність "виснажити все сили імперії, дійти до Камчатки", але не укладати миру з Наполеоном. Дізнавшись про взяття Москви, Олександр сказав: "Я відрощу собі бороду і краще погоджуся харчуватися картоплею з останнім з моїх селян, ніж підпишу ганьба своєї Батьківщини".

Війна 1812 з'явилася справді всенародною, визвольної, і це забезпечило перемогу над агресором. 25 грудня 1812 був виданий царський маніфест, який сповістив про закінчення Вітчизняної війни. Росія стала єдиною країною в Європі, здатної не тільки протистояти наполеонівської агресії, але завдати їй нищівної поразки. Була розгромлена величезна, загартована у багатьох битвах армія, на чолі видатним полководцем. Але перемога дісталася дорогою ціною: величезними людськими і матеріальними втратами, розоренням десятків губерній, колишніх ареною військових дій, спаленням і розоренням Москви, Смоленська, Вітебська, Полоцька та інших стародавніх російських міст. Але переможне закінчення кампанії 1812 р ще не гарантувало Росію від нової агресії Наполеона. Сам Наполеон вважав, що війна проти Росії ще не закінчена. Але тепер військові дії були перенесені вже за межі Росії. Радянські історики зазвичай розглядають закордонні походи російської армії 1813 - 1814 рр. як продовження Великої Вітчизняної війни 1812 року. Олександр I розцінював продовження війни за межами Росії як досягнення своєї мети - повалення Наполеона. "Чи не замкну світу, поки Наполеон буде залишатися на престолі", - відкрито заявив він. Він також домагався і відновлення "легітимних", т. Е. Абсолютистських режимів у Європі.

Військові успіхи Росії зробили Олександра вершителем доль Європи. З лишком було задоволено і його самолюбство. Після вирішальної битви при Фершампенуаз (під Парижем) він з гордістю говорив Єрмолова: "Ну що, Олексій Петрович, тепер скажуть в Петербурзі;

мене вважали за простачка ". І далі: "Дванадцять років я мав славу в Європі посереднім людиною: подивимося, що вона заговорить тепер". У 1814 р Сенат підніс Олександру I титул "Благословенного, великодушного держав відновлювача". Імператор був у зеніті величі і слави. Декабрист Якушкін згадує про ентузіазмі, з яким був зустрінутий Олександр після повернення в Росію. Його вразив такий епізод під час царського огляду що повернулася з Франції гвардії. Якийсь мужик, відтиснутий натовпом, перебіг дорогу перед самим конем імператора Олександра. "Імператор дав шпори свого коня і кинувся на біжить з оголеною шпагою. Поліція почала бити мужика палицями. Ми не вірили власним очам і відвернулися, соромлячись за улюбленого царя. Це було в мені перше розчарування на його рахунок ".

Марними виявилися сподівання ратників ополчень - кріпаків - на обіцяну "волю" як нагороду за подвиг у Вітчизняній війні 30 серпня 1814, в день тезоіменитства царя, було оголошено маніфест "За врятування держави Російська від навали галлів і з ними дванадесят мову". Маніфест проголошував про дарування дворянству, духовенству, купецтву різних нагород і пільг, а про селян було сказано: "Селяни, вірний наш народ - так отримає винагороду свою від Бога".

1815 - 1825 рр. прийнято вважати часом похмурої політичної реакції, що іменується аракчеєвщиною. Однак вона в повній мірі проявилася не відразу. Приблизно до 1819 - 1820 рр. поряд з проведенням ряду реакційних заходів мали місце і факти "загравання з лібералами":

плани перетворень продовжували розроблятися, друк і просвітництво ще не піддавалися тим суворим гонінням, які почалися пізніше. У 1818 - 1820 рр. видаються книги прогресивних професорів - історика і статистика К. І. Арсеньєва "Російська статистика" і правознавця А. П. Куніцина "Право природне", в яких викладалися просвітницькі ідеї і відкрито ставилося питання про необхідність скасування кріпосного права в Росії. У журналах продовжували публікуватися тексти західноєвропейських конституцій.

У листопаді 1815 Олександр I підписав конституцію освіченого в складі Російської імперії Царства Польського. Для того часу вона була ліберальною. 15 (27) березня 1818 р при відкритті польського сейму у Варшаві цар виголосив промову, в якій заявив, що засновані в Польщі конституційні порядки він має намір "поширити і на всі країни, провидінням піклуванню моєму ввірені", однак із застереженням: "коли вони досягнутий належної зрілості ". Його промова справила сильне враження на прогресивних людей Росії, переконавши їх надії на конституційні наміри царя. Карамзін зазначив, що мова Олександра "сильно відбилася в молодих серцях: сплять і бачать конституцію". Передавали та інші конституційні заяви царя. Декабрист Н. І. Тургенєв записав 25 жовтня 1818 року в своєму щоденнику сказане Олександром I прусського генерала мезонів:

"Нарешті все народи повинні звільнитися від самовладдя. Ви бачите, що я роблю в Польщі і що хочу зробити і в інших моїх володіннях ".

У 1818 р Олександр доручив М. М. Новосильцеву скласти "статутну державну грамоту" в дусі принципів польської конституції 1815 року. Проект був готовий 1820 року і отримав "найвище схвалення". Хоча проект Новосильцева, підготовлений про це в глибокій таємниці, так і залишився на папері, однак сам факт його розробки характерний для політики Олександра в ті роки У 1816 - 1819 рр була завершена селянська реформа в Прибалтиці (її другий етап). Всі селяни одержували особисту свободу, а землю на умовах її оренди, але в перспективі придбати її у власність шляхом придбання у поміщика. У 1818 р 12 сановників отримали секретні доручення царя підготувати проекти скасування кріпосного права і для російських губерній. Один з цих проектів підготував Аракчеев, намічається поступовий викуп поміщицьких селян в казну За власним рішенням подав цареві свій проект звільнення селян і декабрист Н І. Тургенєв, але все що надійшли до царя проекти були покладені під сукно, тому що здійснення їх він вважав несвоєчасним.

Але вже в перші повоєнні роки Олександр I проводить і ряд реакційних заходів Серед них найбільш жорстокої стало установа в 1816 рвійськових поселень, які А. І Герцен назвав "найбільшим злочином царювання Олександра I". Створення військових поселень випливали із завдання пошуків нових форм комплектування армії і розв'язання гострих фінансових проблем шляхом переведення частини армії на "самоокупність", т. Е. Пристрої солдатів на землі, щоб вони разом з військовою службою займалися і землеробством і тим містили себе. Населення певного регіону зверталося в військових поселян, які називалися "селянами-господарями", а до них поселяли солдатів, які становлять так звані "діючі" (регулярні) батальйони і ескадрони. І "селяни-господарі" і солдати "діючих" поселених частин одночасно повинні були займатися землеробством і військовою службою. І служба і побут були до дрібниць регламентовані. Це був найгірший вид кріпосної неволі. Пристрій військових поселень в Новгородській, Херсонської та Харківської губерніях зустріло запеклий опір місцевого населення, що перекладається на положення військових поселян.

Начальником всіх військових поселень був призначений А. А. Аракчеєв - показник того, яке велике значення надавав Олександр цій установі. Аракчеев спочатку висловлювався проти військових поселень, пропонуючи скоротити термін солдатської служби до 8 років і з скорочуваних в запас створювати необхідний резерв. Але як тільки питання про військові поселення було вирішено Олександром I, Аракчеєв став завзятим і послідовним провідником у життя цього заходу. За спостереженням історика Н. К. Шильдера, Аракчеев побачив "в цій царственої фантазії вірний засіб ще більше зміцнити своє власне становище і забезпечити в майбутньому переважний вплив на державні справи".

Аракчеев почав службу при дворі за царювання Павла I. Спочатку Олександр його недолюблював і одного разу в колі гвардійських офіцерів назвав його "мерзотником", але потім побачив в ньому "привабливі" якості "педантичність і воістину маніакальну прихильність до" порядку ", неухильну старанність і неабиякі організаторські здібності. Листи Олександра Аракчееву в ці роки рясніють запевненнями в "дружбі" і висловлюваннями "серцевих почуттів", підсумованого в листі 1820 р .: "Двадцять п'ять років могли довести щиру мою прихильність до тебе і що я не мінливий". Імпонували Олександру I в Аракчееве і його твердий характер, готовність не рахуватися з будь-якими перешкодами і жертвами при виконанні поставлених перед ним завдань. Кар'єра Аракчеева при Олександрі I (як і Сперанського) почалася в 1803 році. У 1808 р Аракчеев вже військовий міністр і - треба віддати йому належне - на цій посаді (до 1810 року, коли його змінив Барклай де Толлі) він зробив чимало для озброєння російської армії першокласної артилерією Але "зоряна година" Аракчеева настав з часу призначення його начальником військових поселень і головою Департаменту військових справ Державної ради. 1822 - 1825 рр. - час найвищої могутності цього тимчасового правителя, якого ненавиділа вся Росія. На становищі фактично першого міністра він був єдиним доповідачем імператору з усіх галузей управління, навіть у військовому відомстві Святійшого синоду. Всі міністри були зобов'язані подавати свої доповіді імператору "через графа Аракчеєва".

Сучасники, а згодом і ряд істориків, бачили в "змія Аракчееве" головне "зло" Росії тих років. Недарма це лихоліття останнього періоду царювання Олександра I було охрещене "аракчеєвщиною". Сучасники справа представляли так, що імператор, зайнятий більше зовнішньополітичними справами, а в останні роки відчуваючи "глибоку стомленість життям", передав управління країною своєму жорстокому фаворитові. Відомий мемуарист того часу Ф. Ф. Вигель відгукувався про Олександра I як про "поміщику, здавшись маєток керуючому" (Аракчееву), в повній впевненості, що в цих руках "люди не розпестять". Монархічно налаштовані дворянські історики (М. І. Богданович, Н. Ф. Дубровін, М. К. Шильдер) намагалися всі біди країни звалити на Аракчєєва, щоб тим самим в сприятливому світлі уявити Олександра I. Анітрохи не заперечуючи великого впливу цього тимчасового правителя на хід державних справ, все ж треба підкреслити, що натхненником реакційного курсу був сам цар, а Аракчеев лише ретельно втілив цю політику в життя. Олександр, навіть перебуваючи за кордоном, тримав всі нитки управління в своїх руках, вникаючи в усі дрібниці, що стосуються, до речі, і "відомства" самого Аракчеєва - військових поселень. Начальник штабу військових поселень П. А. Клейнмихель свідчив, що багато хто з аракчеєвських наказів по військових поселень власноручно правил імператор.

Через мережу інформаторів Олександр уважно стежив за настроями в Росії і віддавав відповідні приписи генералам, котрий очолював розшук. Олександр майстерно вмів "перекладати свою непопулярність" на інших. Це бачив і сам Аракчеев, кажучи, що імператор представляє його "опудалом мирським". Добре знаючи його "мінливу натуру", Аракчеев навіть у роки могутності не був упевнений у міцності свого становища. Одному з сановників він говорив про Олександра I: "Ви знаєте його - нині я, завтра ви, а після знову я".

Курс самодержавства був тісно пов'язаний із загальноєвропейською реакцією. Остаточний поворот Олександра до реакції визначився в 1819 - 1820 рр., Що було відзначено сучасниками. "Як він змінився!" - писав про Олександра в середині 1819 року в своєму щоденнику Н. І. Тургенєв. Чи не приховував такої "зміни" і сам Олександр, кажучи восени 1820 р австрійському канцлеру Меттерніх-ху, що він "абсолютно змінився". Спостережні сучасники, в першу чергу декабристи, пов'язували зміну курсу російського монарха з політичними потрясіннями в країнах Західної Європи: революціями

Португалії, Іспанії, Неаполі, П'ємонті 1820 р грецьким національно-визвольним повстанням 1821 г. "Події в Неаполі і П'ємонті, з сучасним повстанням греків справили рішучий перелом у намірі государя", - писав В. І. Штейнгель.

Мова Олександра при відкритті другої сесії польського сейму 1 (13) вересня 1820 р сильно відрізнялася від сказаної два з половиною роки тому. Він вже не згадував про свою обіцянку дарувати Росії "законно-вільні установи". В цей час палахкотіли революції в південноєвропейських країнах. "Дух зла зазіхає оселити знову своє тяжке панування, - говорив тепер імператор, - він уже ширяє над частию Європи, вже нагромаджує злодіяння і пагубні події". Мова містила загрози полякам застосувати силу у разі виявлення у них будь-якого політичного "розлади". На що зібрався восени 1820 р конгресі держав Священного Союзу в Троппау (в Австрії) Олександр I говорив про необхідність "вжити серйозних і дієвих заходів проти пожежі, що охопила весь південь Європи і від якого вогонь вже розкиданий у всіх землях". "Пожежа в Європі" змусив згуртуватися реакційні держави Священного Союзу, незважаючи на їх розбіжності.

У Троппау цар отримав звістку про повстання лейб-гвардії Семенівського полку, який виступив в жовтні 1820 проти жорстокостей його командира полковника Є. Ф. Шварца. Першим повідомив Олександру це неприємна звістка Меттерніх, представивши його як свідчення, що і в Росії "неспокійно". Це справило сильне враження на Олександра. Вражає суворість його розправи з цим найстарішим, прославленим гвардійським полком. Полк був розкасувати по різним армійським частинам, 1-й його батальйон було віддано до військового суду, і основна його частина розіслана по сибірським гарнізонах без права вислуги, 8 "призвідників" засуджені до покарання батогом і подальшої безстрокової каторги. Були віддані і чотири офіцери полку, підозрювані в "потуранні" солдатам. Решта офіцери були визначені в різні армійські полки. Показова лицемірними словами про "милості" царська конфірмація вироку суду "призвідників" виступу. "Государ імператор, - йдеться в ній, - прийнявши в повагу довгострокове утримання в фортеці рядових, так само і під час перебування в боях, височайше повеліти зволив, позбавити їх від ганебного батогом покарання, прогнати шпіцрутенами кожного через батальйон 6 разів і потім заслати в рудники".

Олександр був переконаний, що виступ солдатів Семенівського полку інспіровано таємним товариством. "Ніхто на світі мене не переконає, щоб це виступ було вигадано солдатами чи відбувалося єдино, як показують, від жорстокого поводження з ними ж полковника Шварца, - писав він Аракчееву. - ... На моє переконання, тут криються інші причини ... я його приписую таємним товариствам ". Почалися їх посилені пошуки. Однак не поліція напала на слід існуючого в той час декабристського Союзу благоденства. З листопада 1820 - лютого 1821 року влада вже мали серією доносів. В кінці травня 1821 р після повернення Олександра I з-за кордону, генерал І. В. Васильчиков подав йому список найактивніших членів таємного товариства. Розповідають, що цар кинув список у палаючий камін, нібито не бажаючи знати "імен цих нещасних", бо і сам "в молодості поділяв їхні погляди", додавши при цьому: "Не мені їх карати".

Карати він умів, і дуже жорстоко. Відмова ж від відкритого судового переслідування був викликаний аж ніяк не міркуваннями "гуманності". Гучний політичний процес міг в той час посіяти сумніви щодо могутності "жандарма Європи". Олександр I, за свідченням декабриста С. Г. Волконського, взагалі не любив "гласно карати". Розмірковуючи, "що НАСТУПНІ б з членами таємного товариства, якби Олександр Павлович не помер в Таганрозі", Волконський писав: "Я переконаний, що імператор не дав би такий гласності, такого розвитку про таємне товариство. Кілька людей згнили б заживо в Шліссельбурзі, але він вважав би ганьбою для себе виказати, що це була спроба проти його влади ". Дійсно, не бажаючи переслідувати явно, Олександр покарав ряд виявлених членів таємного товариства таємно, без суду і розголосу: відставкою і посиланням з встановленням поліцейського нагляду.

1 серпня 1822 Олександр I дає рескрипт на ім'я керуючого міністерством внутрішніх справ В. П. Кочубея про заборону таємних товариств і масонських лож і про взяття від військових і цивільних чинів підписки, що вони не належать і не належатимуть до таких організацій. Протягом 1821 - 1823 рр. вводиться централізована і наявність розгалуженої мережі таємницею поліції в гвардії і армії. Вся система стеження ділилася на ряд округів, мала свої центри, умовні явки і паролі, цілу мережу нижчих і вищих "кореспондентів". Були особливі агенти, що стежили за діями самої таємницею поліції, а також один за одним. Активізувала свою діяльність і "громадянська" таємна поліція. "Нестачі в шпигунстві тоді не було, - згадує відомий військовий історик А. І. Михайлівський-Данилевський, - уряд було підозріло, і в рідкому суспільстві не було шпигунів, з яких, однак же, велика частина були відомі; інші належали до старовинних дворянських прізвищ і носили Камергерском мундири ".

Стежили і за вищими державними особами, в тому числі за Аракчеєва (у якого, до речі, була і своя таємна поліція). Служив у нього декабрист Г. С. батенька згадує, як Аракчеев під час прогулянки з ним на Фонтанці вказав на шпигуна, який був "приставлений за ним спостерігати". Втім, Аракчеев поставився до цього як до належного. Протягом усього царювання Олександра I діяли "чорні кабінети", займалися перлюстрацією приватних листів. Це було "класичне" час доносів. "Тут озираються в темряві негідники, щоб слово підстерегти і погубити доносом", - писав один з тодішніх поетів. Доносили на осіб не тільки з передовими поглядами, але і на впливових вельмож і ретроградів, наприклад, на того ж Аракчеєва, на міністра поліції А. Д. Балашова, міністра духовних справ і народної освіти А. Н. Голіцина, митрополита Філарета. М. Л. Магніцький подав донос навіть на великого князя Миколи Павловича (майбутнього Миколи I). Варто лише дивуватися, що в умовах такого "шпигунства" уряду до літа 1825 р не вдавалося натрапити на слід декабристських таємних організацій, які були виявлені не поліцією, а іншими "добровільними" донощик, абсолютно випадково, внаслідок необережності деяких недосвідчених членів цих організацій.

Наступ реакційного урядового курсу в 1820 - 1825 рр.позначалося на всіх напрямках.

Були скасовані всі укази, видані в перші роки ЦАД-вання Олександра I і кілька стримували свавілля поміщиків по відношенню до селян; знову підтверджувалося право поміщиків засилати селян до Сибіру "за пренахабно вчинки"; селянам заборонялося скаржитися на жорстокість. Посилилися цькування просвітництво і печатку. Цензура нещадно переслідувала всяку вільну думку. У 1819 р в Казанський університет для "ревізії" був посланий М. Л. Магніцький. Він виявив там "дух вільнодумства і безбожжя" і зажадав у своїй доповіді царю "публічного руйнації" університету. "Навіщо руйнувати, можна виправити", - написав у своїй резолюції на доповіді Олександр I. "Виправляти" він доручив того ж Магницького, призначивши його попечителем Казанського навчального округу. З університету було звільнено більше половини професорів, з його бібліотеки вилучено всі книги, що відрізнялися, на думку Магницького, "шкідливим напрямом", що знаходилися в анатомічному театрі препарати людського тіла були віддані "християнському поховання". Піклувальник самовільно віддавав "неугодних" йому студентів в солдати і ввів в університеті казармений режим, доповівши імператору: "Яд вільнодумства остаточно залишив університет, де мешкає нині страх божий". У 1821 р призначений попечителем Петербурзького навчального округу Д. П. Рунич піддав розгрому столичний університет. Він почав з доносу про те, що науки викладаються там "в іншому християнства дусі", і порушив судовий процес проти кращих професорів: К. І. Арсен-єва, А. І. Галича, К. Ф. Германа і Е. В. Раупаха. Процес тягнувся до 1827 року, коли було припинено через відсутність доказів "злочину".

Це був час панування релігійного обскурантизму і містицизму, що заохочуються Олександром I. Захоплення царя містицизмом помітно проявилося з 1814 року. До цього, як свідчила Олександра Федорівна (дружина Миколи I), він в питаннях релігії був дуже "фріволіте і легковажний". У 1814 р Олександр I зустрівся в Парижі з "європейської піфією" - баронесою В. Ю. Крюденер і вів з нею довгі бесіди про релігію. Бесіди продовжилися і в Росії. Він протегує духовним зборам фанатичною Е. Ф. Татаринова, звертається до різного роду "пророкам" і "пророчиці". Ви &&&&& зйнного до нього музиканта Никитушкой Федорова, сливу-птего "юродивим" і "пророком", виробляє в чиновники. Згодом він наблизив до себе відомого своїм бузувірством архімандрита Фотія, близького друга Аракчєєва. А. С. Шишков становить для Олександра виписки з біблійних текстів.

У 1814 р, після повернення з Парижа, Олександр бере під своє заступництво російське Біблійне товариство, вступивши в число його членів і пожертвувавши йому значні грошові суми. У той суспільство ввійшов "колір" тодішньої аристократичної реакції. Головою його був поставлений А. Н. Голіцин. До 1824 р воно мало вже 89 відділень в Росії і видало 876 тис. Примірників Біблії на 40 мовах народів Росії. Діяльність Біблійного товариства була пов'язана з Міністерством духовних справ і народної освіти, на чолі якого перебував хоча б Голіцин. Однак діяльність Біблійного товариства та голіцьшского відомства порушувала прерогативи православної церкви, що викликало невдоволення і протидію вищого духовенства. У 1824 р воно за підтримки Аракчеева і Фотія домоглося скасування "духовного" міністерства, відставки Голіцина і розпуску Біблійного товариства (офіційно вона була закрита указом 12 квітня 1826 г.). Незважаючи на захоплення містицизмом, цар не терпів втручання своїх "пророків" в справи управління державою, і коли, наприклад, баронеса Крюденер спробувала вторгнутися в питання політики, вона була негайно вислана з Росії.

У 1819 р Олександр I зайнявся питанням про свого наступника на престолі. Народились у нього і Єлизавети Олексіївни в 1797 і 1806 рр. дочки Єлизавета і Марія померли в дитинстві. Стан здоров'я дружини царя більше не давало надії на появу у них дітей. Хоча в коронаційному маніфесті від 15 вересня 1801 і ні названий спадкоємець, але відповідно до "Загальному акту про престолонаслідування" і "Установі про імператорського прізвища" Павла I від 5 квітня 1797 р законним наступником Олександра вважався наступний по старшинству брат Костянтин, який отримав ще в 1799 р від батька титул цесаревича. Однак і Костянтин перебував "в тих же самих сімейних обставин", що і Олександр, т. Е. Був бездітним, а зі своєю дружиною фактично розійшовся в 1801 році. Народження в 1818 р в іншого брата царя, Миколи Павловича, сина Олександра (майбутнього Олександра II) визначило вибір. Влітку 1819 Олександр I попередив Миколи і його дружину, що вони "призиваються в майбутньому до імператорського сану".

У тому ж році Олександр наніс візит Костянтину в Варшаву, де той перебував в якості намісника царя. Під час цієї зустрічі Олександр дав Костянтину усну санкцію на розлучення з дружиною і дозвіл вступити в морганатичний шлюб з польською дворянкою Іоанной Грудзінський за умови передачі своїх прав на престол Миколі. Пізніше, в 1825 р, Костянтин говорив, що він сам відрікся від своїх прав на користь Миколи. Розповідали, що і раніше в сімейному колі Костянтин говорив про своє небажання будь-коли царювати ( "задушать, як батька задушили"). Однак документи, пов'язані з зреченням Костянтина (та й саме його поведінка в дні міжцарів'я 1825 г.), дозволяють прийти до висновку, що зречення навряд чи було з його боку цілком добровільним жестом.

20 березня 1820 був виданий маніфест "Про розірвання шлюбу великого князя цесаревича Костянтина Павловича з великою княгинею Анною Федорівна і про додаткове постанові про імператорської фамілії". Маніфест давав дозвіл Костянтину на розлучення з дружиною, а в додатковому постанові вказувалося, що член царської родини при вступі в шлюб "з особою не з можновладного будинку, не може повідомити йому прав, що належать членам імператорської фамілії, і народжуються від такого союзу діти не мають права на спадкування престолу ". Хоча маніфест формально і не позбавляв Костянтина прав на російський престол, але ставив в такі умови, які змушували його зректися цих прав. 14 січня 1822 р Костянтин змушений був звернутися до Олександра з листом про відмову від своїх прав на престол. Характерно, що воно було написано під диктовку Олександра, який правив і текст письма. 2 лютого Олександр дав письмове "згода" на зречення Костянтина, а 16 серпня 1823 послідував маніфест, в якому Олександр, посилаючись на лист Костянтина, передавав права на престол Миколі.

Всі ці акти складалися і зберігалися в глибокій таємниці. Про маніфесті знали тільки сам Олександр, Голіцин,

Аракчеев і укладач тексту - митрополит московський Філарет. Маніфест був покладений на зберігання в Успенському соборі в Кремлі, а три його копії, завірені підписами Олександра, - в Синоді, Сенаті і Державній раді, з власноручними написами царя:

"Зберігати з державними актами до запитання мого, а в разі моєї смерті відкрити колись будь-якого іншого дії". Можна припускати, судячи з цього напису Олександра, що своє рішення він не вважав остаточним і міг його змінити ( "затребувати" для перегляду).

Маніфестом порушувався виданий Павлом I закон про престолонаслідування, про що говорив петербурзький генерал-губернатор М. А. Милорадович, коли було отримано звістку про смерть Олександра I, і його секретний маніфест був оголошений в присутності членів Сенату, Синоду і Державної ради. Милорадович вказував, що воля покійного імператора, "виявлення в запечатаній папері, не може служити законом, тому що російський государ не може мати у своєму розпорядженні спадщиною престолу по духовної". Микола змушений був першим принести присягу своєму братові як імператору. Костянтин в своїх листах заявляв про відмову від престолу. Але, щоб Микола міг оголосити себе імператором, Костянтин мав оприлюднити офіційний маніфест про своє зречення. Костянтин ж по суті справи відмовився зробити це, обмежившись приватними листами. Така поведінка його до сих пір залишається загадкою. Воно створило династичний криза, яким, як відомо, і скористалися декабристи.

Наростало невдоволення самим Олександром I, який вже не міг "прикритися" Аракчеєва. Д. І. завалу-шин згадував, що в останні роки царювання Олександра I "роздратування проти нього було значно, не було більш очевидним факту, до якої міри государ втратив останнім часом повагу і прихильність народу". Про "Загалом обуренні" проти Олександра I в ці роки свідчив і П. Г. Каховський.

Наближені Олександра I відзначали, що в останні роки він ставав все похмурішим, частіше став усамітнюватися. Зрозуміло, він не міг не знати про зростаючий ремстві в народі і різних громадських колах, був переконаний в існуванні таємних товариств і підготовку проти нього змову, підозрював у цьому багатьох впливові осіб з військової середовища. У 1826 р при розборі його паперів була знайдена записка, датована 1824 роком, в якій говорилося про зростання "згубного духу вільнодумства" у військах, про існування "по різних місцях таємних товариств або клубів", з якими нібито були пов'язані впливові особи з військових - А. П. Єрмолов, Н. Н. Раєвський, П. Д. Кисельов, М. Ф. Орлов і ін.

У середині липня 1825 р Олександр отримав достовірні відомості про те, що проти нього зріє змова у військах, розквартированих на півдні Росії. Унтер-офіцер південних військових поселень І. В. Шервуд випадково дізнався про таємне товариство і негайно доніс про це царю. Однак тільки одного відомості про існування змови, не повідомляючи конкретних його учасників, було недостатньо, щоб почати репресії. За особистою вказівкою Олександра I був розроблений план виявлення членів та керівників таємної організації. Очолити це розслідування було доручено Аракчееву. Известия про змову у військах, розташованих на півдні Росії, змусили Олександра I скасувати намічений на осінь 1825 р огляд військ в Білій Церкві. Згодом зі свідчень декабристів, членів Південного товариства, стало відомо, що вони задумували використовувати цей огляд для свого виступу.

1 вересня 1825 р Олександр виїхав на південь, маючи намір відвідати там військові поселення, Крим і Кавказ (поїздка робилася під приводом поправки здоров'я імператриці). 14 вересня цар був уже в Таганрозі. Через 9 днів туди приїхала Єлизавета Олексіївна. З нею Олександр відвідав Азов і гирло Дону, а 20 жовтня вирушив до Криму, де відвідав Сімферополь, Алупку, Лівадію, Ялти, Балаклаву, Севастополь, Бахчисарай, Євпаторію. 27 жовтня на шляху з Балаклави в Георгієвський монастир цар сильно застудився, бо їхав верхи в одному мундирі при сиром, пронизливому вітрі. 5 листопада він повернувся до Таганрога вже тяжкохворим, про що написав своїй матері в Петербург. Лейб-медики констатували лихоманку. Раніше в Таганрог прибув начальник південних військових поселень граф В.О. Вітт з доповіддю про стан поселень і з новим доносом на таємне товариство. Вітт очолював також і систему політичного розшуку на півдні Росії і через свого агента

А. К. Бошняк одержав відомості про существова ^^ ачЮж-ного товариства декабристів. У доносі Вітта значилися імена деяких з членів таємного товариства, в тому числі і його керівника П. І. Пестеля. Ще до своєї поїздки в Крим Олександр викликав у Таганрог Аракчеева, але той не приїхав на увазі спіткало його нещастя (вбивства дворовими людьми його коханки Настасії Минкиной).

7 листопада хвороба імператора загострилася. У Петербург і Варшаву були відправлені тривожні бюлетені про стан його здоров'я. 9 листопада настало тимчасове полегшення. 10 листопада Олександр наказав заарештувати виявлених членів таємної організації. Це було останнє розпорядження Олександра: незабаром він остаточно зліг, і вся справа по розкриттю таємної організації і арешту її членів взяв на себе начальник Головного штабу, який перебував при Олександрі в Таганрозі, І. І. Дибич. Напади хвороби царя робилися все сильніше й триваліше. 14 листопада цар впав у безпам'ятство. Лікарський консиліум встановив, що надій на одужання немає. У маренні Олександр кілька разів повторював за адресою змовників: "Чудовиська! Невдячні! "16 листопада цар" впав в летаргічний сон ", який змінився в наступні дні конвульсіями і агонією. 19 листопада в 11 годині ранку він помер.

Несподівана смерть Олександра I, раніше майже ніколи не хворів, відзначався відмінним здоров'ям, ще не старого (йому не було й 48 років), породила чутки і легенди.Фантастичні розповіді про таганрозьких події з'явилися в початку 1826 р в зарубіжних газетах. Надалі серед численних чуток найбільш широке поширення набула легенда про "таємничому старця Федора Кузьмовича", під ім'ям якого довгі роки (до 1864 року) нібито переховувався імператор Олександр I. Легенда породила велику літературу, включаючи і відому повість Л. Н. Толстого "Записки Федора Кузьмича ". Великий князь Микола Михайлович Романов, біограф Олександра I, який мав доступ до секретних матеріалів імператорської сім'ї, в спеціальному дослідженні "Легенда про смерть імператора Олександра I в Сибіру в образі старця Федора Кузьмича" (СПб., 1907), спростував цю безглузду "версію". Він мав також кілька бесід зі знаменитим письменником, який не наполягав на достовірності легенди, розглядаючи її лише як матеріал для художнього твору. Аргументоване спростування дано та окремою книгою К. В. Кудряшова "Олександр I і таємниця Федора Кузь-Міча" (Петроград, 1923), в якій зібрані і всебічно проаналізовані всі дані з цього питання. Однак останнім часом знову робляться спроби відстоювати "справжність" легенди про "старця Федора Кузьміну". Підкреслимо, що всі версії про "перевтілення" Олександра I в "старця" засновані виключно на чутках, зафіксованих мемуаристами. При цьому ігноруються або без будь-яких підстав ставляться під сумнів такі документальні матеріали, як найдокладніші бюлетені про хід хвороби Олександра I, акти розтину його тіла, офіційні донесення з Таганрога перебували при вмираючому імператорі осіб, генералів царської свити П. М. Волконського і І. І . Дібича. Нарешті, є листи імператриці Єлизавети Олексіївни, яка перебувала при чоловіка до самої його смерті, а також листи придворних дам - ​​княгині С. Волконської і камер-фрейліни Е. Валуєва. Значна частина цих матеріалів опублікована свого часу істориками Н. К. Шильдером і вів. кн. Миколою Михайловичем Романовим.

... В історії царювання і біографії імператора Олександра I є ще чимало спірних і невивчених проблем. Так, до сих пір не з'ясовано до кінця, чим були викликані в 1821 р відмова Олександра I від відкритого судового переслідування, виявленого за доносами, декабристського таємного товариства "Союзу благоденства" або рішення не оприлюднювати такий важливий документ, як маніфест 1823 року про передачі престолу Миколі, минаючи Костянтина. Біографами так і не пояснені причини "душевної депресії" Олександра в останні роки його царювання. Недостатньо вивчена сутність "урядового лібералізму" на початку царювання Олександра I, характер його соціальної політики. У літературі досить суперечливі оцінки його позиції в "польському", "фінляндському" і "грецькому" питаннях. Життя і діяльність цього, безсумнівно, неабиякого монарха Росії чекає ґрунтовного монографічного дослідження.