Історія світових релігій

християнство 1. Структура Одкровення в Святому Письмі християн

Одкровення Бога, розпочате в Старому Завіті, завершується в Новому Завіті. Воно має ступінчастий, або багаторівневий характер, по своїй комунікативної структурою нагадує «розповідь в оповіданні», що включає «ще одне оповідання» і включений «в ще одне оповідання». При цьому слова «послання», «слово», «мова», «звістка», «бесіда», «притча», «проповідь» в Писанні свідомо двозначних, а кордони між «розповіддю» і «обрамляють його розповіддю» підкреслено зняті.

Комунікативна тріада «учасників спілкування» (Бог - Посланник Бога - Люди), до яких звернуто Одкровення Бога, в Новому Завіті ускладнюється. Кожен «учасник спілкування» постає в кількох образах.

З одного боку, Бог - це не тільки Єгова, Бог-Отець, а й Бог-Син, він же - втілене Слово Бога, і, крім того, Бог-Святий Дух (що може виступати в різному тілесному образі, наприклад в образі голуба при хрещенні Ісуса або вогненних язиків, що зійшли на апостолів в день П'ятидесятниці).

З іншого боку, функції післанництво, посередництва між Богом і людьми в Новому Завіті здійснюються також в декількох площинах. По-перше, Посланником постає сам Бог, т. Е. Син Бога і втілене Слово Бога. Однак, і це характерно для гуманістичного пафосу Нового Завіту, синами Отця нашого Небесного Ісус закликає стати і своїх слухачів. По-друге, посередниками між Христом і людьми є ті його 12 учнів, яких Ісус обрав і назвав апостолами, в їх числі євангелісти Матфей і Іоанн, а потім і інші учні, і в точісле ті, які вже самі не бачили Христа (в їх числі євангелісти Марк і Лука).

Закономірно, що і третій «учасник» в передачі-приймання Одкровення - люди - вже не так однозначно монолітний, як богообраний народ Старого Завіту. В Євангеліях це жителі Галілеї, Кани, Єрусалима, чоловіки і жінки, у них є імена, у них різний вік, заняття ... Вони в різному ступені тверді в вірі і вірні Вчителю: вони «всього лише» люди, які не пророки .. . Але серед них Ісус знаходить улюблених учнів, здатних продовжувати благу звістку Вчителі.

Щоб уявити структуру Одкровення в християнстві, спробуємо відповісти на три питання.

Що становить пряму мову Бога-Отця в християнському Писанні?

По-перше, це Одкровення, успадковане християнством зі Старого Завіту: Заповіт Божий з Ноєм, Завіт з Авраамом, звернення до Якова, Десять заповідей і закони, дані Мойсею на горі Синай. По-друге, згідно з Новим Заповітом, Словом Бога, посланим людям, є Син Божий Ісус Христос: Він є Слово, що стало плоттю. У цьому полягає пос-Ледней таємниця Слова Божого і таємниця Ісуса Христа, розкрита євангелістом Іоанном: «Ім'я Йому: Слово Боже» (Об'явл 19, 13). Будучи Словом, Ісус існував предвечно в Бога і він сам був Бог, через якого все почало бути: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог ... Все через нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути , що почало бути ». Згідно християнського богослов'я, «любов Отця, засвідчена людям посланням Його Сина, є головне Одкровення, принесене Ісусом».

Що становить пряму мову Ісуса Христа? По-перше, настанови і притчі «Нагірній проповіді», яка доповнює старозавітні Десять Заповідей (т. Е. Веропослушаніе і вірність Закону) заповідями любові, лагідності і смирення, складовими етичний ідеал християнства. По-друге, інші євангельські притчі (крім тих, які включені в «Нагірну проповідь»), мови і висловлювання Ісуса, в ряду яких іноді виділяють як певне ціле його «Прощальні мови і молитви».

Що означає в Новому Завіті слово Євангеліє (грец. Еіаngeliоп - благая, радісна звістка; Євангелію)? По-перше, це слово входить в назву чотирьох канонічних Євангелій (чотири перші книги Нового Заповіту): «Євангеліє від Матвія», «Євангеліє від Марка», «Євангеліє від Луки» і «Євангеліє від Іоанна». Отже, в цих контекстах Євангеліє - це розповідь прихильників Христа про земне життя і смерті Учителя. По-друге, в новозавітній «Посланні до Римлян апостола Павла» «благо-вествованіем Христовим» названо звернення до людей самого Христа і християнське вчення в цілому. «У ньому відкривається правда Божа від віри в віру». По-третє, оскільки предметом, про який розповідається у всіх чотирьох Євангеліях, є Слово Боже (Ісус Христос), то Євангелія являють собою певну форму Одкровення Бога.

Таким чином, «окремі» Одкровення, зафіксовані в Євангеліях, включаються в Одкровення як би більш високого порядку (в композиційному плані) - в «Христову Євангелію» - і відображаються в ньому, як у дзеркалі. Але потім все вони стають частиною ще більш широкого або загального християнського Одкровення, що об'єднує Одкровення Старого і Нового Завітів.

2. Канонізація християнських текстів

У християнстві робота по визначенню канонічного тексту книг «Нового Завіту» почалася в II в. Знаменитий християнський теолог і філософ Ориген (185-254), син грека, що жив в Олександрії і Палестині, провів систематичне грандіозне зіставлення шести різних текстів Біблії. (Звідси загальноприйнята назва отриманого зводу з шести частин: «Гекзаплам» - грец. Hexaplasion - шестиразовий, складений в шість разів). На широких пергаментних аркушах в шість паралельних стовпців (колонок) були внесені тексти давньоєврейською мовою, його грецька транслітерація і чотири різних грецьких перекладу Біблії, в числі яких була і легендарна «Септуагінта». (Так називають перший повний переклад Старого Завіту з івриту на грецьку, виконаний в III-II ст. До н.е. елінізованими іудеями в Олександрії. Текст «Септуагінти» ліг в основу християнського канону Старого Завіту. Лат. Septuaginta означає «сімдесят». за переказами, стільки було перекладачів (тлумачів), які створили «Септуа-Гінт». Кожен з них самостійно переклав текст Старого Завіту і потім виявилося, що всі 70 перекладів збіглися буква в букву. Спеціальними знаками Оріген послідовно зазначив все пропускна-ки, різночитання і спотворення т кста. Зіставлення декількох версій одного тексту згодом дозволило реконструювати текст Біблії, максимально близький до його первісного вигляду. В. C. Соловйов писав про «Гекзаплам» Орігена, що для християнських богословів вона чотири століття служила «головним джерелом біб-лейской ерудиції». Відомо , що на працю орігамі-на спирався перекладач Старого Завіту на латинь Блаженний Ії-ронім (творець знаменитої «Вульгати» в 390-405 рр.).

«Гекзаплам» Орігена згоріла в 633 р в Кессаріі, при взятті міста арабами. Однак філологічні ідеї Орігена, сама техніка його аналізу отримали широке і блискучий розвиток в європейському гуманізмі, в епоху Відродження та Реформації, особливо в з-дательско-філологічної практиці Еразма Роттердамського.

По суті Оріген став зачинателем тієї галузі філологічних досліджень, яку зараз називають критикою тексту, або текстологією. Текстологічний аналіз твору, на основі вивчення його історії, джерел, обставин створення, прагне очистити текст від нашарувалися за століття помилок переписувачів і видавців, зрозуміти початкові значення слів і наблизитися до його первісного змісту. Якщо твір зберігся в кількох списках або варіантах (редакція), то текстолог, готуючи пам'ятник до наукового видання, досліджує взаємини списків і редакцій для того, щоб якомога точніше зрозуміти склад тексту, первісний зміст написаного і подальшу історію його змін.

3. Святі отці церкви і Патристика. Писання або Переказ

Згідно з християнською біблеїстиці, Новий Завіт (власне християнську частину Святого Письма) написали чотири євангелісти (Матвій, Марк, Лука та Іоанн) і апостоли Яків, Іоанн, Юда і Павло, т. Е. Вісім чоловік (апостол Іоанн Богослов, автор двох «Послань »і« Одкровення », і автор« Євангелія від Іоанна »- одне і те ж особа). В ієрархії християнських авторитетів автори Нового Завіту займають вершинний місце, при цьому, якщо мова заходить про апостолів і євангелістів, апостоли називаються першими - вони шанувалися вище євангелістів, оскільки апостоли були прямими учнями та посланцями Ісуса Христа і знали його особисто. Вони точніше всіх могли передати те, чого навчав Христос. Їх тлумачення і розвиток вчення приймалося насамперед за принципом «ipse dixit» - «сам сказав»: все, що виходило від апостолів і євангелистів, було незаперечно і приймалося як Істина.

Але ось закінчився час «апостольських мужів». Християнство ширилося по містах і країнах, поступово перетворюючись з гнаної секти в державну релігію, християнська церква будувалася і міцніла, вчення інтенсивно і різноспрямовано розвивалося. З одного боку, відбувалася кодифікація вчення: визначався склад творів християнського канону, вироблялася система основоположних, в ідеалі незмінних, принципів навчання (догматів), закладалися логіко-теоретичні та філологічні основи інтерпретації Писання і прийняття церквою нового знання; розроблялися принципи церковного будівництва та взаємовідносин кліру та світу. З іншого боку, створювалася всеосяжна християнська картина світу: вчення про космос, про природу, про людину, християнська концепція історії, держави, політики, права.

Це величезна смислове, інформаційне, змістовне приріст до первісного християнства відбувалося на про-67

тяженіі шести століть - з II по VIII ст. працями багатьох поколінь книжників. Вироблений потужний пласт нової інформації, щоб бути прийнятим соціумом, потребував загальному визнання авторитетності творців інформації. Посилання «ipse dixit» - «сам сказав» - слід було поширити від апостолів і на нових авторів. Їх стали називати батьками церкви або святими отцями церкви, а їхні праці - святоотцівської спадщини, або патристикою (лат. Раter - батько). (Ср. Иудаистской паралель - мужі великого зібрання стосовно знаменитим кодифікатор «Талмуда»). Уже в ранньому середньовіччі і популярність отців церкви в християнському світі і їх престиж були значні і з плином часу продовжували рости.

Так склався другий (після апостолів і євангелистів) коло авторитетів християнства - отців церкви, а святоотеческие твори стали другим за значимістю (після Св. Письма) корпусом християнських доктринальних текстів - Священним Переданням. Святоотеческое виклад і пояснення християнської віри приймається церквою до керівництва.

Слід зазначити, що поєднання отці церкви - це термінологічне, т. Е. Особливе і дещо умовний вираз. Хоча церква не брала спеціального канонічного постанови про те, кого вважати батьками церкви, все ж певні критерії були. Не всякий знаменитий християнський автор II-VIII ст. визнаний батьком церкви. Зокрема, отці церкви повинні бути обов'язково зараховані до лику святих. Тому такі видатні богослови, як Оріген, Євсевій Кесарійський, Тертуліан вважаються батьками церкви, а тільки церковними письменниками. З цієї ж причини список західних (писали на латині) і східних отців (писали по-грецьки) не збігається.

Вершиною східної (візантійської) патристики є праці так званого каппадокійського гуртка - IV ст. (Каппадокія - візантійська провінція в Малій Азії) - богословів і поетів - Василя Великого, Григорія Богослова і Григорія Нісського, «трьох світочів каппадокійської церкви», як про них говорили сучасники.

Втім, не тільки сучасники і співвітчизники: шість або сім століть у православних слов'ян був популярний апокриф: «Бесіда трьох святителів», з яких два святителя - каппадокійські батьки Василь Великий і Григорій Богослов, а третій - знаменитий проповідник і теж батько церкви, константинопольський архієпископ Іоанн Златоуст. Найвизначнішим представником латинської патристики був єпископ Гиппонский (Північна Африка) св. Августин Аврелій (354-430), визнаний подальшої традицією «учителем Заходу».

Завершувач патристики вважаються візантійський богослов, енциклопедист св.Іоанн Дамаскін (650-754) і папа Григорій Великий (540-604), ініціатор християнізації Англії, укладач церковно-юридичного кодексу для духовенства «Пастирське правило» і автор «Тлумачень на Іова або XXXV книг про моральність».

Корпус патристичних творів практично неозорий. Найбільш повне, однак залишилося не завершеним видання зроблено в Парижі в середині XIX в. абатом Ж. П. Мінем (Мigne). Воно налічує без малого 400 томів: Рагtо1оgiае cursus completes, series Graesa (166 томів) і Раrtо1оgia cursus completes, series La-tina (221 тому). Нове видання латинських отців церкви «Corpus scriptorum ecclesiasticorum» триває більше століття: розпочате в 1867 р воно триває і в даний час, нараховуючи 80 томів.

У 1843-1893 рр. Московська духовна академія видала 58 томів «Творів святих отців, в російській перекладі». Окремі твори цієї серії виходили ще в 1917 р - при цьому не як пам'ятники по історії релігії, а в якості цілком актуального читання для віруючих. Зараз видання святоотецьких творів поновлюються.

Християнське Св. Передання, як і Передання іудаїзму ( «Талмуд»), характеризується енциклопедичної широтою змісту. «Талмуд», і святих отців твори створювалися в ті століття, коли передбачалося, що Св. Передання «добудує» Св. Писання до повного зводу всього, що можна і що слід знати, хто вірує народу. Найбільш значущі тематичні відмінності між патристикою і «Талмудом» пов'язані, по-перше, із значно меншою розробкою в патристики юридичної проблематики і, по-друге, з тим, що патристика відрізняється великою увагою до логіко-теоретичним і доктринальним аспектам богослов'я. Друга риса була особливо характерна для християнського Заходу.

У розвитку патристики чітко видно дві основні лінії.

По-перше, йшла структурна кодифікація християнського вчення: головне в навчанні було відокремлено з другорядного, загальноприйняте і обов'язкове - від індивідуального і факультативного, логічна система навчання - від описів і оповідань. На всесвітніх і помісних соборах були сформульовані загальнообов'язкові положення вчення, які закріплювалися в спеціальних зведених текстах (Символах віри, пізніше також і в катехізисах); були розроблені офіційні церковні вероопределенія, правила церковної служби, правила для пастирів і мирян, а також соборні правила розуміння (т. е. тлумачення) найбільш відповідальних і важких віршів в Св. Писанні. По-друге, йшло свого роду екстенсивний розвиток вчення; писалися християнські твори по основних галузях гуманітарного середньовічного знання - таким, як філософія і етика, логіка, граматика, вчення про душу, про світ, громадянська історія, історія церкви і ін.

Вироблені патристикою правила, догмати і канонічні визначення грали виключно важливу роль, як в церкві, так і в житті середньовічного суспільства в цілому. У багатьох випадках значимість Св. Передання представлялася вищою, ніж значимість Св. Письма: Символ віри або катехізис, постанови собору або зміни в Служебник вторгалися в життя, хвилювали людей сильніше, ніж Св. Писання. В результаті складалося протиріччя між статусом і роллю Св. Письма і Св. Передання: Біблія була першоджерелом вчення, але фактично опинялася в тіні; догмати і церковні статути були вторинні і залежні від Біблії, однак, визначаючи актуальний зміст навчання і життя церкви, фактично затуляли собою Біблію.

В історії християнства її дозволялося і дозволяється по-різному. В офіційному православ'ї і в католицькій церкві, особливо при посиленні консервативно-охоронних тенденцій, зростає фактична значимість Передання. Тим часом вільнодумці і єретики, релігійні реформатори і релігійні філософи, містики і богоіскателі завжди зверталися до Писання - першоджерела вчення і в тій чи іншій мірі сперечалися з Переданням.

У католицизмі значимість Св. Передання істотно вище, ніж в православ'ї. Це пов'язано з більш централізованої і юридично більш жорсткою організацією римсько-католицької церкви. Папські булли проголошували монополію церкви в тлумаченні Писання. Основній масі віруючих Біблія була недоступна. На різних рівнях католицької ієрархії не раз видавалися заборони мирянам мати Біблію в будинку і читати її самостійно (ці заборони посилювалися в міру поширення текстів Писання, особливо з початком друкарства). Таким чином, замість Біблії, справжнього джерела віри, віруючим пропонували тенденційні скорочення. Згодом навіть не вчення отців церкви і не Вселенські собори стали визначати життя церкви, але розпорядження папської канцелярії, стурбованої відносинами зі світськими государями, боротьбою за майно і влада. Занепад моральності яскраво позначився в такому огидному явищі, як торгівля індульгенціями і церковними посадами (симонія). Критики папства мали всі підстави говорити, що Рим забув Біблію і тому втратив чистоту християнства апостольських часів.

Не випадково найважливішими принципами протестантизму стали пріоритет Писання над Преданьем, доступність Писання мирянам, в тому числі жінкам, переклад Письма на народну мову, право кожного тлумачити і розуміти Писання по-своєму. Повернутися до Біблії і повернути Біблії авторитет першої книги християнства - до цього закликали ідейний попередник англіканства оксфордський теолог Джон Вікліф (1320-1384) і натхненник чеської Реформації Ян Гус (1371-1415).

Вождь німецької Реформації Мартін Лютер, вступаючи в боротьбу з Ватиканом, бачив мету протестантизму в тому, щоб відновити в християнстві чистоту апостольських часів. Для цього, вчив він, треба повернутися до слів самого Ісуса і не слухати корисливих римських тлумачів. «Я вирішив нічого не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп'ятого», «все вважав за марноту, за сміття, щоб придбати Христа», - писав Лютер. У складеному ним Катехизисі (1520 г.) йдеться: «Ми з одного тільки Святого Письма можемо навчитися, у що вірити і як ми повинні жити». Таким чином, протестанти бачили в працях отців церкви або соборних рішеннях не Святе Передання, але лише документи людської історії.

Перевага Письма або Передання (в його різних пізніх і препарованих формах) в православ'ї та католицької церкви могло бути свого роду індикатором, діагностичним показником загальної богословської і навіть політичної орієнтації того чи іншого ієрарха, релігійного мислителя, організатора освіти.

Історик російського богослов'я Г. П. Флоровський, називаючи архімандрита Афанасія Дроздова (XIX ст.) «Переконаним і послідовним обскурантів», і це був песимістичний обскурантизм, засновує таку характеристику на свідченнях, які говорять про ставлення Афанасія до Писання і Передання. «В Академії Опанаса було доручено керуватись всіх викладачів ... Весь удар був осередком тепер на навчальних програмах ... І перша тема, навколо якої зав'язалася суперечка, письмовий і усний, була про Св. Писанні ...» Афанасій задовольнявся тим, що перерахував два джерела віровчення - Святе Письмо і Передання як рівнозначні і немов незалежні. У нього була явна схильність принизити Писання. І якась особиста біль відчувається в тій пристрасті і безвідповідальності, з якою Афанасій доводить недостатність і пряму ненадійність Письма ...

Афанасій проповідує: «Для мене сповідання Могили і Кормчая - все і більш нічого». Він вірив в церковні книги більш, ніж в слово Боже: «Зі словом Божим ще не врятуєшся, а з церковними спасешся» (Флоровський).

4. Християнська богословська думка і догматичне богослов'я

У християнстві богословська теорія була розроблена в значно більшій мірі, ніж в інших теїстичних релігіях (юдаїзмі та ісламі). В силу географічних умов, християнство поширювалося в тих землях і країнах, де йшли процеси активного засвоєння і розвитку логіко-філософських і юридичних традицій європейської античності. Досягнення античної думки мали визначальний вплив на християнське богослов'я - на його теми, методи, стилістику.

Зрозуміло, християнство і саме по собі було потужним генератором богословського знання. Таємничий і парадоксальний світ християнських уявлень, його живі зв'язки і суперечки з іудаїзмом і греко-римським політеїзмом - все це породжувало і безліч питань, і ще більше безліч суперечливих відповідей. Умоглядний і вербальний (словесний) характер богословських суперечок, неможливість їх емпіричних дозволів приводили до лавиноподібного розростання богословських доктрин і дискусій, а також відповідних творів.

Додатковим фактором розвитку богослов'я в ранньому християнстві стала боротьба з єресями - пристрасна полеміка, наполеглива і разом з тим, в перші християнські століття ще відносно мирна.

Крім того, розвиток теології в християнстві, як і в історії інших релігій, стимулювалося містичними пошуками релігійно обдарованих особистостей. Містика, це бродильне і живий початок, як правило, ірраціональне, нерідко приводила до розвитку саме теоретичних уявлень про Бога. Містики потребують теології, хоча, звичайно, погано це усвідомлюють. Як писав Р. Бастід, «саме доктрина, вдосконалюючись, надає точність вельми туманним відчуттям, створює нові відтінки їх, породжує різні схеми, надає сенс неврегульованим силам».

Теологія, будучи умоглядом про Бога, в принципі є одним з вторинних утворень по відношенню до віри і Св. Письма. Однак в християнстві початок теології представлено вже в Писанні - в четвертому з канонічних Євангелій в ряді апостольських Послань. Саме в «Євангелії від Іоанна», відчутно залежному від ідей гностицизму і неоплатонического вчення про Логос, Ісус Христос вперше названий Богом Живим. Так виникла одна з головних тем християнського богословія- вчення про божественну і людську природу Ісуса Христа. Проблематика і тематичні межі християнської теології були визначені батьками церкви.

Першим богословом після апостолів християнська церква називає Св. Іринея, сучасника апостола Іоанна і єпископа Ліонського, замученого в 202 р Його головна праця, названий «Викриття і спростування вчення, помилково називає себе гно-зисом» (проте стало широко відомим під назвою «Проти єресей »), містив розгорнуту полеміку з гностицизмом і демонстрував методи наукового захисту віри: філософію, діалектику, рясне цитування.

Тертуліан (160-220), пресвітер Карфагенський, першим сформулював принцип триєдності Бога і ввів поняття осіб ( «іпостасей») Трійці. З інших проблем теології його парадоксальний розум особливо цікавило питання про співвідношення віри і розуму. «Віра вище розуму, - стверджував Тертуліан, - Розум не в змозі осягнути істину, яка відкривається вірі». Його формула «Ймовірно, бо безглуздо» ( «Credibile est guia ipertum») увійшла в прислів'я в спотвореному вигляді: "Вірую, тому що абсурдно» ( «Credo, guia absurdum»). Тертуліан першим визначив, що таке сім смертних гріхів. Цей перелік (гординя, жадібність, розпуста, заздрість, гнів, обжерливість, лінь) був затверджений церковними соборами, увійшов в початкове християнське навчання закону Божому, в катехізиси і букварі.

Оріген (185-253 або 254) очолював християнське училище в Олександрії, а після церковного засудження - в Палестині (у м Кесарії), втім, в VI ст. був оголошений єретиком. Його вклад в умоглядне вчення пов'язаний з розробкою хрістосологіі (вчення про природу Христа) і вчення про спасіння. Для його концепції порятунку характерний своєрідний «есхатологічний оптимізм» (С.С. Аверинцев): Оріген доводив неминучість повного порятунку, злиття з Богом всіх душ і тимчасовості пекельних мук. У його творі про природу Христа вперше зустрічається термін богочеловек.

Св. Августин, єпископ Гиппонский (354-430), розробив онтологічний доказ буття Бога; концепцію віри як передумови всякого знання; вчення про гріх і благодать; вперше поставив так звані антропологічні питання християнства (відношення людини до Бога; взаємини церкви і держави). Августин сформулював то додавання до Символу віри, яке відрізняє католицьку версію Символу від православної (так зване филиокве). З ім'ям Августина пов'язують початок релігійної нетерпимості в християнстві.

Папа Григорій Великий (бл.540-604) увійшов в історію як видатний організатор церкви і політик. У сфері теології з його ім'ям пов'язано вчення про чистилище - то, що пізніше стане одним з пунктів догматичних розбіжностей між католицтвом і православ'ям.

Св. Іоанн Дамаскін (бл. 615-753), завершувач патристики, візантійський філософ і поет, вперше склав систематичне і повне богослов'я під назвою «Джерело знання». Цей енциклопедичний працю на рубежі IX і X ст. був переведений на старослов'янську мову болгарським книжником Іваном екзархом Болгарським.

Однак уже в ранньому християнстві стрімкий розвиток богослов'я зустрічається з внутрішньоконфесійного обмеженнями і заборонами. Богословські пошуки і різнодумство допускалися, але тільки до тих пір, поки вони не суперечили Писанню і авторитетам отців церкви. Виникала глибока колізія між поступальним розвитком богословської думки і такими потужними «консервантами» релігійної комунікації, як принцип «ipse di-xit» - «сам сказав», і релігійний канон, т. Е. Корпус еталонних текстів (Письмо і Передання), «перевершити »які не дозволяється.

Дозвіл колізії було знайдено в тому, щоб ранжувати богословське знання за ступенем общеобязательности тих чи інших його компонентів (доктрин, категорій, положень і т. П.).

Ті доктринальні положення, судження або думки, які були визнані Вселенськими соборами в якості загальнообов'язкових християнських істин «першого рангу», отримали статус догматів, а їх систематичний виклад і обгрунтування склало предмет спеціальної богословської дисципліни - догматичного богослов'я. «Усі інші християнські істини - моральні, богослужбові, канонічні - мають значення для християнина в залежності від догматів, що мають першорядне значення. Церква терпить в своїх надрах грішників проти заповідей, але відлучає усіх намагаються протистояти або виключають її догмати ».

Короткий звід основних догматів становить Символ віри - той головний текст, повторюючи який, віруючі свідчать про свою християнську віру.

За межами догматичного богослов'я знаходяться так звані богословські думки. Це приватні, особисті судження, висловлювані батьками церкви або богословами пізнього часу. «Богословська думка має містити в собі істину, як мінімум, яка не суперечить Одкровення. <...> До розряду богословських думок можна віднести, наприклад, висловлювання про двох або трьохскладена людської природи; про те, як слід розуміти безплотність ангелів і людських душ; про спосіб походження душ ». З точки зору догматики богословські думки «не суттєві для нашого спасіння», і, як зауважив Григорій Богослов, в таких предметах «помилятися безпечно».

Християнська церква завжди виявляла обережність відносно вільного обговорення догматів. Сучасне православ'я слід тут авторитетам Іоанна Лествичника (VI ст.) І Варсонофія Великого (VI ст.): «Глибина догматів недосліджені ... Небезпечно торкатися богослов'я того, хто має яку-небудь пристрасть»; «Розмовляти про догмати не слід, бо це вище тебе» (Догматичне богослов'я).

Втім, ліберальні російські богослови наголошували на необхідності живого і творчого ставлення до догматів.

На початку XX ст. професор Московської духовної академії А. І. Введенський писав, що за кожним догматом, перш за все, потрібно чути те питання, на який він відповідає. «Тоді догмат оживе і відкриється у всій своїй умоглядної глибині. Відкриється як Божественний відповідь на людський запит ... Догматика, що йде назустріч сучасним запитам, повинна тому як би заново створювати догмати, втілюючи темний вугілля традиційних формул в прозорі і самосветящиеся камені істинної віри »(Флоровський).

Комунікативний зміст категорії догматів полягав у тому, щоб створити і внести в традицію ще один інформаційний «консервант» (поряд з такими регуляторами, як принцип «ipse di-xit» і релігійний канон), покликаний забезпечити стабільність і спадкоємність релігійної комунікації. У функціональному відношенні християнська інституція догматів, що трактували як абсолютні і незаперечні істини вчення, була не менше міцної «скріпою» і сполучною ланкою традиції, ніж ісламський иснад.

5. Що кожен християнин повинен знати

З поширенням віровчення вшир і в міру його розвитку складається певна ієрархія смислів - розрізнення головного та другорядного і третьорядною. З іншого боку, виникають нові питання, нові теми, нові і нерідко небезперечні рішення, що викликає дискусії, полеміку, боротьбу думок і нові питання ... Інакше кажучи, йде звичайний процес збільшення знання, в даному випадку богословського.

Християнська церква досить рано відчула потребу у визначенні корпусу головних, загальновизнаних і загальнообов'язкових істин віровчення - догматів. Вони приймалися на Вселенських соборах в IV-VIII ст. Їх систематичний виклад, обґрунтування і пояснення склало предмет спеціальної церковної дисципліни - догматичного богослов'я. Однак масам віруючих книги з богослов'я були важкі і недоступні. Прості люди потребували свого роду азбуці віровчення - в короткому, зрозумілою і точному викладі основ віри. Разом з тим, джерело цього знання повинен бути в очах народу незаперечним авторитетом.

У християнстві склалося два основних жанру такого роду текстів:

1) символ віри (перерахування у встановленій послідовності 12 догматів віри);

2) катехізис (виклад основ віри з питань і відповідей). У Символі віри і катехізисі церква бачить надзвичайно відповідальні, програмні документи. (Катехізис - від грец. Katecheo - оголошувати, усно наставляти,

вчити). У ранньому християнстві катехізис - це усне повчання тим, хто готувався прийняти хрещення. Підготовка до хрещення (катехизація) в російській церковній традиції називалася оголошенням, а ті, хто проходив таку підготовку, називалися оголошеними. Було також слово оглашеннік - книга повчань для готуються прийняти християнство і вираз оголошені словеса - «повчання для оголошених».

Їх особливість в тому, що це не спрощення або адаптація якихось більш важливих або більш відповідальних текстів.

Ці тексти як раз і є концентроване вираження найважливішого знання, причому універсально важливого - того, що церква вважає за необхідне підставою віри кожної людини.

Символ віри, до сих пір канонічний для православ'я, склали батьки I і II Вселенських соборів, в місті Нікея (в 325 г.) і в Константинополі (381 р), чому він і зветься Никео-Кон-стантінопольскій (або Нікео-Царгородський ). Наступні зміни (зокрема филиокве) були прийняті тільки західним хрітіанством.

Що стосується катехізису, то в ранньому і святоотеческом християнстві його жанрова форма, як і зміст, була досить вільною - не обов'язково запитань-відповідей, як це строго розуміється зараз. Катехізис в сучасному термінологічному значенні терміна (як догматично точний виклад основ віри з питань і відповідей) з'являється в Реформації, коли протестантам було потрібно нове, не по батькам церкви, виклад основ християнства.

Перший протестантський катехізис - «Короткий виклад Десяти заповідей і молитви Господньої» - склав Мартін Лютер в 1520 р Потім послідували Лютеровская Малий і Великий катехізиси, а так само катехізиси Кальвіна, Меланхтона, прихильників Цвінглі і інших протестантських вождів. Як католицької реакції з'явилися ретельно розроблені і строго догматізірован єзуїтські катехізиси. Католицьких версій катехізису відомо не багато, проте за кількістю видань і тиражами катехізис був наймасовішою з доктринальних книг. Наприклад, катехізис Петра Канізія засновника єзуїтського ордену в країнах німецької мови, в 1529-1863 рр. витримав понад 400 видань, т. е. протягом 234 років майже щороку виходило по два видання католицького катехізису.

У східнослов'янської традиції перший катехізис, причому не церковнослов'янською, а народною мовою (простий мове), надрукував знаменитий білоруський протестант Симон Будний (Не-Свиж, 1562 г.). Його «Катехісiс, тобто наука старожитніх хрiстi-аньская, від світла листи для простих людей мови руського в питанiах і отказех с'брана» написаний у великій залежності від Лютеровская видань.

Перший православний катехізис у східних слов'ян розробив «Дидаскал» (учитель) Львівської братської школи Лаврентій Зизаній.

Цей катехізис Лаврентій з сином привезли в 1627 р в Москву, на государя Друкарський двір для друкування. Після дебатів протягом трьох лютневих днів і перекладу на церковнослов'янську мову Катехізис Зизанія був надрукований в Москві, однак, тираж тут же конфіскували і майже повністю знищили (залишилося кілька дефектних примірників). З ім'ям Лаврентія Зизанія і його брата Стефана дослідники пов'язують ще кілька друкованих (що не збереглися) і рукописних катехізисів кінця XVI - першої третини XVII ст., Відомих в українсько-білоруських землях того часу.

Після Зизанія у східних слов'ян до XX в. було два православних катехізису:

1) «Православне сповідання кафолической і апостольської церкви Східної» київського митрополита, знаменитого ректора Київської академії Петра Могили (Київ, 1640 р .; коротка версія 1645 р, московські видання в перекладі на російську мову 1645 р і 1696 г.) ;

2) «Катехізис розлогий християнський» московського митрополита Філарета (Дроздова) 1823 г. (2-я редакція 1827 р багаторазово перевидавалася).

Як бачимо, катехізиси складають (або санкціонують) церковні вожді-реформатори і вищі ієрархи. Таке «вимога» жанру, умова общеконфессіонального прийняття катехізису як зводу незаперечних доктринальних істин.

До Символ віри і катехізису функціонально близькі так звані символічні книги, або сповідання віри. Вони містять строго догматичне тлумачення Символу віри, головні молитви і переліки основних понять християнства: Десять Божих заповідей, Дві Заповіді любові, Головні Істини віри, Сім Святих Таїнств, Сім Дарів Святого Духа, Сім головних гріхів, Три Чесноти, Три Кінцевих моменту людини (1 . Смерть. 2. Божий суд. 3. Небо чи пекло). На Русі в XVII ст. такого роду перерахування основних категорій християнства разом з символом віри і катехізисом часто друкувалися в букварях церковнослов'янської мови, пізніше - в молитвеників, тлумачних молитвословах, посібниках по Закону Божому і в інших подібних книгах, які вводять в сповідання віри. Символ віри включає перелік догматів християнства, в яких коротко, без обґрунтувань і коментарів, як би тільки в «символічної» формі, позначені основи віри. Кожен з 12 догматів, включених в Символ, називається членом Символу віри. На всіх мовах християнський Символ віри починається дієсловом із значенням «вірити, вірити» в 1-му особі однини: лат. credo, церк.-слав. Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя <...>, т. Е. Віруючий від свого імені, особисто, як би заявляє або оголошує, у що він вірить. При хрещенні дитини Символ віри читається «за нього» його хрещеним (хрещеним батьком). Від приймає хрещення дорослого потрібно в храмі вимовити Символ віри вголос. Крім того, Символ віри читається як молитва в церкві і вдома; в православній церкві його співає хор, якому вторять всі, хто моляться.

Нижче наводиться Никео-Константинопольський Символ віри, канонічний для православ'я.

1 Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

2. І в одного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдиного від Отця перед усіма віками: як Світло від Світла, Бога істинного від Бога Істинного, а не створеного, що має з Отцем одна істота, і що все сталося Ним створено.

3. Для нас людей і для нашого спасіння зійшов з небес і прийняв людську природу від Марії Діви через натхнення на Неї Духа Святого, став людиною.

4.І був розп'ятий за нас за Понтія Пилата і страждав і був похований.

5.І Воскреслого в третій день згідно з Писанням.

6. І вознісся на небеса і зостається праворуч Отця.

7. І знову наявних прийти зі славою, щоб судити живих і мертвих, Якого Царства не буде кінця.

8. І в Духа Святого, Господа, що дає всьому життя, від Отця походить, шанованого і прославляється нарівні з Отцем і з Сином, що говорив через пророків.

9. І в одну святу соборну і апостольську Церкву.

10.Прізнаю одне хрещення для відпущення гріхів.

11.Ожідаю воскресіння мертвих.

12.І життя будучого віку. Істинно, так.

Західне зміна в Символі віри - додали филиокве ( «і від Сина») - відображає інше, за влучним висловом С. С. Аверін-цева, більш субордінатівних, розуміння структури триєдності в Св. Трійці. Згідно св. Августину, Святий Дух виходить не тільки від Отця, але і від Сина. Помісний собор в Толедо (589 м) включив це поєднання - і від Сина - в 8-й член Символу віри:

8. І в Духа Святого, Господа, що дає всьому життя, від Отця і від сина вихідного, шанованого і прославляється нарівні з Отцем і Сином, що говорив через пророків.

Саме це догматичне розбіжність, що виразилося в західному додаванні слів і від Сина, стало пізніше (в 1054 р) часткової причиною і приводом для поділу християнства на західну (римсько-католицьку) церкву і східну (греко-православну) церква.

6. Кругообіг читань в християнській церкві. Служебник, Типікон, Мінеї, Требник

Всі християнські спільні богослужіння, і в тому числі головне з них - літургія, - включають спільні молитви, спів і читання уривків зі священних книг (Старого і Нового Завіту творів отців церкви). Літургія (грец. Letourgia - загальна або громадська служба, служіння) - богослужіння, під час якого відбувається таїнство Євхаристії (подяки), або причащання віруючих до Бога. Літургія встановлена ​​Ісусом Христом в Таємній вечері (церк.-слав. Вечеря - «вечерю»): «Це твори спомин про Мене» та зберігає риси спільної священної трапези, яка пов'язує присутніх з Богом. Звідси народно-християнські назви літургії: рос. обідня, лат. missa - «меса», буквально «приготоване; блюдо, страву », до якого сягають англ. mass, ньому. die Messe, польск msza, білоруські. (Католицька.) Iмша).

Склад і послідовність молитов, піснеспівів і читань залежить від трьох тимчасових координат, що визначають місце тієї чи іншої служби в трьох циклах:

1.В добовому богослужінні (по відношенню до вечерні, утрені, літургії).

2.В церковному році (по відношенню до так званих дванадесятих, або неперехідних свят, а також свят на честь святих, ікон і днів пам'яті).

3.В великодньому циклі, т. Е. По відношенню до Великого посту, Страсного тижня рухомим, або перехідним свят (Великодня, Вознесіння, П'ятидесятниці, Духову дня).

Склад текстів добового циклу, а також чинопослідування, т. Е. Порядок проходження молитов, піснеспівів і читань, був визначений батьками церкви. При цьому особливою складністю відрізнявся чин літургії. У православній церкві був вироблений спеціальний жанр богослужбових книг для священика і диякона - Служебник, в якому містяться чинопослідування вечерні, утрені і літургії (а також деякі інші матеріали: ієрейські молитви, в тому числі ієрейські таємні молитви (т. Е. Вимовлені пошепки), піснеспіви, церковний календар, чин деяких таїнств і т. п.).

У V-VI ст. в Палестині були вироблені правила для ведення служб по місяцях і днях тижня на весь рік, а також правила про службах святим і в честь свят. Книга таких правил називається Типікон (грец. Typikon - образ, тип), або Статут. У ній містяться також правила про постах, правила монастирського гуртожитку, церковний календар з правилами для обчислення паски і інша подібна інформація.

У церковні свята і в дні пам'яті тих чи інших святих в службу включаються особливі пісні, молитви і читання, присвячені відповідному свята або святого. Існують спеціальні богослужбові книги, в яких містяться тексти таких приписок, розташовані в календарному порядку, по місяцях - це Мінеї (грец. Menaios - місячний).

До кола тих текстів, які читають і співають в християнському богослужінні, входять майже всі тексти Нового Завіту (виключаючи «Одкровення Іоанна Богослова» - Апокаліпсис), ряд текстів «Старого Завіту» (особливо широко «Псалтир»), далі молитви і співи апостольських часів , Символ віри, святоотеческие гімни і молитви, уривки з житій. Можна сказати, що це обрані тексти з Писання та Передання, впорядковані стосовно обряду богослужіння, відповідно до уявлень про містичний спілкуванні людей з Богом, з певним урахуванням особливостей усного сприйняття. Канонічність тексту не була обов'язковою умовою для його включення в коло церковних читань. Так, зокрема, канонічний «Апокаліпсис» ніколи не читався в храмі - через лякаючою похмурості його пророцтв і метафоричної ускладненості ( «многосмислен-ності») його художньої мови. З іншого боку, в православну службу включений ряд запозичень з неканонічною «Книги премудростей Соломонових».

У кожній службі є незмінний компонент, обов'язковий для всіх служб, і є компонент змінний, обов'язковий для деяких або навіть тільки для однієї служби. Цей мінливий компонент залежить від того, в який день тижня і року здійснюється служба. Кожна служба змінюється 7 раз в тиждень і 355 разів на рік. Тому книги, які використовуються в християнському богослужінні, численні і утворюють складну і досить сувору систему.

За складом текстів і композиції ті книги Св. Письма, які читаються в богослужінні, істотно відрізняються від позабогослужбові книг християнського канону. У православній церкві «Євангелія» і «Послання святих апостолів» розділені на фрагменти різної довжини (10-50 віршів) - так звані зачала. Окреме зачало - це деякий смислове єдність (наприклад, епізод священної історії або притча Христа). Саме такі закінчені в смисловому плані уривки з Писання і читаються під час служби.

Крім того, що все читаються в храмі книги Нового Заповіту розділені на зачала, з Візантії поширилися богослужбові книги, в яких фрагменти з Св. Письма розташовані в тому порядку, в якому вони повинні читатися на певних службах, відповідно до Служебником і церковним календарем ( по тижнях і днях).

Найважливіші з таких «перекомпонувати» книг - це АПРА-каснемся Євангелія, або Євангелія-апракос (від грец. Apraktos - неробочий, святковий), т. Е. «Святкове Євангеліє». Всі види апракосних Євангелій (недільний, короткий і довгий) відкриваються читаннями, належними на страсний тиждень - першими віршами з першого розділу «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Повний апракос містить щоденні читання на весь рік, виключаючи несвяткові дні Великого посту (до страсного тижня).

Крім апракосних євангелій, в церковнослов'янській книзі є також апракосние «Апостоли». «Євангелія» і «Апостол», в сукупності становлять майже весь «Новий Завіт» (виключаючи «Одкровення Іоанна Богослова» - Апокаліпсис), повністю прочитуються в церкви за один рік.

Ще одним жанром богослужбових книг, складених з обраних фрагментів Писання, є Паремійнік (від грец. Paroimia - «приказка, прислів'я; притча»). Він являє собою зібрання паремій, т. Е. Оповідань, притч, сентенцій зі Старого або Нового Завітів, які читаються на вечірньому богослужінні, головним чином напередодні свят. Паремії містять пророцтва про що святкується подію, пояснення його сенсу, похвалу святому і т. П.

З книг «Старого Завіту» в християнському богослужінні найширше використовується «Псалтир». До неї сходить більшість найдавніших християнських богослужбових співів, вечірніх і ранкових молитов. У православному богослужінні «Псалтир» прочитується повністю щотижня. Для богослужбових потреб власне «Псалтир» часто з'єднують з «Часословом» (збірник молитов і співів, приурочених до годинника долітургіческого богослужіння). Такий розширений варіант «Псалтиря» в церковнослов'янській традиції називається «слідувати Псарьов». У допетрівською Русі по «Псалтиря» і «Часослову» часто вчили початковій церковнослов'янської грамоти.

У числі важливих богослужбових книг повинен бути названий також Требник. Це керівництво для священиків, що містить чино-послідовність і покладені молитви в обрядах так званого приватного богослужіння - таких, як хрещення, вінчання, відспівування, сповідь, елеосвящение, постриг, різні молебні (освячення будинку, колодязя і т.п.).

7. «Нагірна проповідь» і раннехристианская гомілія. Долі церковного красномовства

Знаменита «Нагірна проповідь», викладає суть християнської етики, є і паралель, і додаток, і антитезу старозавітним «Декалогу» - Десяти головним заповідям іудаїзму. Нова етика «Нагірній проповіді» і продовжує «Старий Завіт» і полемізує з ним. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків; не порушити прийшов Я, але виконати », - говорить Ісус.

Однак ряд пасажів - це саме заперечення заповідей Старого Завіту: «Ви чули, що було стародавнім наказане:« Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові ». А Я кажу вам, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. <...> Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуб». А Я кажу вам: не противитись злому. І коли вдарить тебе в праву щоку твою, підстав до не-86

му і іншу; А хто хоче з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг <...> »і т. д.

Якщо Десять заповідей «Старого Завіту» за своєю жанрово-комунікативної природи - це «цитата», «фрагмент» з Одкровення, дарованого Богом, то Новозавітна «Нагірна проповідь» Ісуса Христа - це і Одкровення Бога і Проповідь Вчителі (подібно до того, як Ісус Христос - це і Бог і Людина). За смисловий важливості «Нагірна проповідь» - це Одкровення, головні заповіді Бога, однак за жанром, за характером комунікації (яку відтворює цей текст), за активністю говорить в прагненні переконати слухачів - це проповідь.

«Нагірна проповідь» дозволяє уявити риси ранньохристиянського проповідництва: вселенський і есхатологічний масштаб проповіді, її заклопотаність «останніми питаннями» буття; її простота, природність, щирість; її підкреслити не книжковий, «вуличний» та суто усний, невчений характер ( «праведність книжників і фарисеїв» - це те, що послідовники Ісуса повинні перевершити, вчить проповідь); природна виразність схвильованої, спорящей і переконливою мови; її комунікативно-риторична сила і майстерність, швидше за все не розважливі, а стихійні і тому тим більш дієві (зі зверненням до виразних образів, спеціальних засобів активізації уваги слухачів і спонукання їх до певних рішень і дій).

Історичні джерела свідчать, що в перші століття християнства проповідь була звичайним супроводом власне служби Богу (літургії) та колективних молебнів. Св. Юстин, один з ранніх отців церкви (II ст.), Так описує недільні збори християн і його компоненти - читають Писання, потім проповідь, молитви, власне літургія (ритуали подяки і причастя): «У так званий день Сонця - неділя - буває у нас збори в одному місці всіх, хто живе по містах і селах; і читаються, скільки дозволяє час, оповіді апостолів або писання пророків. Потім, коли читець переста-87

немає, предстоятель за допомогою слова дає наставляє та навіює наслідувати тим прекрасних речей.

Потім все взагалі встаємо і підносимо молитви. Коли ж закінчимо молитву, як я раніше сказав, приноситься хліб, і вино, і вода; і предстоятель також возносить молитви і подяки, скільки він може. Народ висловлює свою згоду словом амінь, і буває обдаруванням кожному і спілкування Дарів, над якими відбувалося Дяка, а небившім надсилаються через дияконів ». Наставляє та навіює предстоятеля наслідувати тим прекрасних речей - є раннехристианская проповідь. Її називали гомілія (грец. Omilia - збори, співтовариство; бесіда, вчення). Пізніше виник термін гомилетика - «правила складання проповідей; наука про церковне красномовство ». Збереглися відомості, що практичні посібники з гомілетиці становив між іншим і Оріген (185-254), знаменитий богослов і библеист.

Недільна проповідь в середньовічному західному християнстві, особливо в великих храмах, була досить звичайною справою.При цьому нормативні керівництва для проповіді довгий час були відсутні. Вважалося, що пастирське слово про Бога не потребує риторичних прикрасах і що щира віра підкаже потрібне слово. Частково такі погляди підтримувалися видимою простотою, композиційної «неузгодженість» «Нагірній проповіді» або послань апостола Павла. Тому на техніку проповіді не зверталося спеціальної уваги. Один з батьків західної церкви - папа Григорій Великий в «Пастирському опікою» (бл. 591 м) писав: «Кого Господь наповнив, того він негайно робить красномовним» (цит. По роботі: Гаси 1986, 99). Однак з розвитком європейської риторики, з ростом популярності посібників про те, як складати листи і ділові папери, в XIII- XIV ст. з'являються підручники і по церковному красномовству (лат. ars praedicandi - мистецтво проповіді).

В університетах на факультетах теології вчили так званої «тематичної» проповіді, відрізняючи її від гомилии як проповіді «вільної», нехитрою. У «тематичної» проповіді потрібно за певними логічними і риторичним правилам розвивати «тему», заявлену в назві проповіді. «Темою» могла бути рядок з Писання, похвала свята або святого (в день пам'яті якого йде служба), тлумачення імені святого або взагалі будь-якого імені, міркування про подію, річниця якого припадає на день служби, і т. Д. Такі проповіді читалися в храмах, т. е. були видом усної публічної урочистій промові, однак вони готувалися заздалегідь, т. е. існували і в письмовій формі, і нерідко згодом друкувалися - як творів, що представляють самостійну богословсько-публіцистичну та естетичну цінність.

«Тематична» проповідь (еe ще називали «університетської») кілька століть відчувалася як вершина церковно-риторичної вченості.

Серед знаменитих настанов з вченому церковному красномовству і українська гомилетика - «Наука, альбо спосіб зложення казани» (1659 г.) Іоанникія Галятовського, ректора Київського колегіуму, ерудита і полеміста. Він надрукував цей трактат в книзі «Ключ розуміння» - збірнику зразкових сказань (проповідей), призначених в якості практичного посібника для проповідників. Автор докладно і просто розповідає про двох жанрах проповіді - на воскресіння і на похорон. Гомилетика написана як поради досвідченого проповідника початківцям - про те, як вибирати і розгортати тему, як робити проповідь зв'язковий, добиватися уваги слухачів, як, говорячи про неправедне багатство, не дуже бентежити і лякати багатих, як не приводити людей у ​​відчай надгробним словом і т . д. Це перша у східних слов'ян друкована риторика. У XVII ст. вона ще двічі перевидавалася в Києві і Львові, переводилася на церковнослов'янську мову для Московської Русі і була настільною книгою для багатьох поколінь священиків.

Проповідь у відомому сенсі протистоїть власне богослужіння (літургії). Якщо чинопоследование служб суворо задано Служебником і Типиконом, то проповідь - жанр вільний, «менш відповідальний, менш обов'язковий, і тому надає проповідника можливість певного вибору змісту і способу пастирського учительного спілкування з віруючими (вибору, зрозуміло, в певних межах). Нові тенденції в конфесійної області зазвичай проявляються раніше за все саме в проповіді. Досить сказати, що входження народних мов в храм починалося з проповіді, потім дозволялося читання уривків з Писання на народній мові, пізніше - нові молитви, співи та тільки в останню чергу народний мову допускався в літургію.

У проповіді є непередбачуваність і, отже, ризик неортодоксальності. Тому православна і католицька церква, особливо в минулому, так чи інакше, обмежували можливості проповідництва. Наприклад, в православ'ї право літургійної проповіді дано тільки єпископам і пресвітерам (священикам), але не дияконам.

Протестанти, навпаки, активно розвивали проповідництво, бачачи в вільної проповіді повернення до чистоти і релігійній творчості ранньохристиянських часів. Відмовившись від усіх таїнств, крім хрещення і причащання, протестанти саме в проповіді прагнули бачити свого роду нове таїнство sacrementum audibile, т. Е. Чутне таїнство. Непрямим чином це сприяло розвитку проповіді у католиків і православних. Розквіт католицької, особливо єзуїтської проповіді в епоху контрреформації, частково був реакцією на успіхи протестантського проповідництва, пошуками «свого» противаги того, що приваблювало християн до протестантизму.

У православних східних слов'ян вчений літургійна проповідь входила в церковний ужиток починаючи з XVII ст., Долаючи при цьому значний опір консервативних клерикальних кіл. Мелетій Смотрицький 1629 р писав, що ще недавно православні вигукували: «О, проклята проповідь!». Захист або заохочення проповіді завжди були чреваті докором в протестантизмі. Аналогічні мотиви можна почути і зараз: наприклад, московського священика отця Георгія Кочеткова звинувачують в протестантизмі насамперед за регулярні і тривалі проповіді.

8. Християнська екзегетика і герменевтика. Тлумачні євангелія, і арфи

Терміни екзегетика і герменевтика сходять до грецьких словами з близьким значенням (хоча і далеких коренів) і тому переводяться майже однаково: екзегеза (від грец. Exegetikos - роз'яснюють) - це роз'яснення, тлумачення; герменевтика (від грец. hermeneutikos - роз'яснюють, тлумачать) - мистецтво, техніка тлумачення класичних текстів.

Іноді ці терміни розуміються однаково (наприклад, в «Радянському енциклопедичному словнику»). Іноді між ними вбачають відмінність, причому є два основних трактування цих відмінностей.

1. Екзегетика тлумачить текст з максимальним урахуванням конкретних історичних умов його створення, в той час як герменевтика стурбована інтерпретацією історичного джерела з позицій сьогоднішнього дня.

2. Герметика прагне зрозуміти текст «з нього самого» - шляхом вичерпного аналізу його лексики, граматики і експресивно-стилістичних якостей, в той час як герменевтика - активно залучає «зовнішні» дані (історичні звістки, показання незалежних джерел т. Д.). Іноді під герменевтикою розуміють фундаментальні принципи тлумачення, а під екзегетикою - пояснення конкретного тексту. Однак, зрозуміло, ніякої однієї пари термінів, втім, як і двох і трьох, не вистачить, щоб позначити всі ті аспекти і рівні розуміння тексту, які розрізняють в цьому процесі сучасна психологія і філософія. Тому багатозначне і нечітке вживання цих термінів поки неминуче і, в загальному, терпимо.

У християнській традиції коментування Св. Письма починається вже в «Новому Завіті», зокрема в тих випадках, коли мова оповідача або персонажа містить «глуху» посилання на «Старий Завіт», а потім євангеліст дає її розгорнуте тлумачення, при цьому на полях тексту згодом стали скорочено вказувати те місце в Біблії, до якого відсилає даний вірш.

Ось Ісус в Єрусалимі виганяє з храму торговців і змінював. «І сказав продавцям голубів: Заберіть оце звідси, і дім Отця Мого Не робіть будинком торгівлі». У словах Ісуса є алюзія до 68-му псалму: «Бо ревність до дому Твого з'їдає мене, і зневаги Твоїх падають на мене». Але читач може не помітити натяку, тому євангеліст розкриває його і одночасно говорить про реакцію на те, що відбувається учнів: «Тоді учні Його згадали, що написано:« Ревність до дому Твого з'їдає Мене ». При цьому на полях стали поміщати відсилання до потрібного вірша 68-го псалма, а також вказувати паралельні місця в інших біблійних книгах.

Далі, тлумачення тих чи інших віршів Письма були звичними у проповідях - і в невигадливих Гомілія ранніх християн, і в пізніх вчених проповідях, які нерідко будувалися саме як розгорнуте тлумачення біблійної сентенції. Пізніше стали створювати послідовні (вірш за віршем) тлумачення на окремі книги Св. Письма. Перші такі тлумачення становили візантійські отці церкви в IV-VI ст. Тлумачення були потрібні для проповіді і катехізації, для підготовки священиків, а також і для більш загальних і широких завдань розвитку богослов'я і всебічного осмислення Письма. Поступово в східному християнстві були створені (на грецькій мові) і переведені на церковнослов'янську тлумачення на всі основні книги Нового Заповіту, а також на деякі книги Старого Завіту - в першу чергу на ті з них, які читалися під час богослужіння.

В результаті склався особливий тип (або жанр) канонічних текстів - Толковое Євангеліє, Толковая Псалтир, Тлумачний Апостол. Книги цього типу включали біблійний текст і тлумачення на нього. У православних слов'ян ще в додрукарської книжності для «Псалтиря» і «Пісні Пісень» було по кілька тямущих версій (церковнослов'янською мовою), однак на деякі книги не було тлумачень (в тому числі для «П'ятикнижжя Мойсея» було тлумачення тільки на перші глави « буття », де говорилося про створення світу.

У новий час в християнстві вироблені тлумачення на все книги Старого і Нового Завіту. У російській традиції такі твори можуть мати варіюються жанрові позначення: «Одкровення Господа про семи Азійських церквах (Досвід пояснення перших трьох глав Апокаліпсису)» А. Жданова, «Апокаліпсис і викриває їм лжепророцтв» Н. Нікольського, «Збірник статей по істолковательние і повчального читання апокаліпсису »М. Барсова і т. п.

Про стиль і характер сучасного тлумачення Писання можна судити з такого уривку з коментарю до «Апокаліпсису» (коментар відноситься до слів про Книгу в правиці Того, Хто сидить на престолі, написаної всередині і від поза, запечатаній сімома печатками (Об'явл 5,1): "Книги в давнину складалися з шматків пергаменту, згорнутих в трубку або навитих на круглу палицю. Всередину такого сувою просмикувався шнурок, який зв'язувався зовні і прикріплюємо був печаткою. Іноді книга складалася з пергаменту, який складався у вигляді віяла і був стягнутий зверху, пр іпечатанним печатками на кожному згині або складі книги. В такому випадку розкриття однієї печатки давало можливість розкрити і прочитати тільки одну частину книги. Писання вироблялося звичайно на одній, внутрішньої, стороні пергаменту, але в рідкісних випадках писали з обох сторін. По поясненню св. Андрія Кесарійського та ін., під книгою, баченої св. Іоанном, слід розуміти «премудру Божу пам'ять», в якій вписані всі, а також і глибину Божественних доль. У книзі були, отже, вписані всі таємничі визначення премудрого промислу Божого про спасіння людей. Сім печаток означають вчинене і всіма незвідане твердження книги, або ж домобудівництво допитливого глибини Божественного Духа, дозволити яке ніхто з створених істот не може. Під книгою розуміються і пророцтва, про які Сам Христос сказав, що здебільшого вони справдилися в Євангелії (Лк 24, 44), але що інші здійсняться в останні дні. Один з сильних Ангелів гучним голосом кликав, щоб хто-небудь розкрив цю книгу, знявши сім печаток її, але нікого не знайшлося гідного «ні на небі, ні на землі, ні під землею», хто б наважився зробити це. Це означає, що нікому з створених істот недоступно ведення таємниць Божих. Цю недоступність підсилює ще вираз «нижче зріти», тобто «навіть подивитися на неї». Тайновідец багато тужив про це ... »і т. Д. (Архієпископ Аверкій.« Апокаліпсис, або Одкровення Святого Іоанна Богослова: Історія написання, правила для тлумачення і розбір тексту. »М .: Оригінал, 1991. С. 31).

У 1904-1912 рр. в Росії в якості додатку до журналу «Мандрівник» була опублікована 12-томна «Розумна Біблія чи коментар на всі книги Святого Письма Старого і Нового Завіту» російською мовою. У 1987 р видано репринт цього видання в 3-х томах Інститутом перекладів Біблії в Стокгольмі.

Тлумачення на книги Св. Письма є універсальний, багатоадресний жанр богословської літератури. Вони спираються на величезну підготовчу богословсько-філологічну роботу і багато в чому завершують її.

Стилістично тлумачення тяжіють до тієї простоті, визначеності і «надлічное» викладу, які притаманні посібникам з догматичного богослов'я.Тлумачення демократичні і тому використовуються в усній проповіді і при катехізації. Разом з тим тлумачення вивчаються богословами, філософами, істориками духовної культури. В цілому тлумачення - це відповідальний, репрезентативний і по-своєму підсумковий жанр біблійної філології.

Сукупний обсяг студій по тлумаченню біблійних текстів величезний, їх напрямки різноманітні, а результати багато в чому визначили сам профіль гуманітарного знання в християнському світі. Дослідження за біблійною екзегезі привели до супутніх видатним методологічним відкриттів (наприклад, такого рангу, як вчення Філона Олександрійського чотирьох рівнях інтерпретації тексту); до появи цілих галузей гуманітарного знання, невідомих античності (наприклад, лексикографія і особливо розумна лексикографія, теорія перекладу; текстологія). У колі історико-філологічних досліджень, пов'язаних певними регіонами і епохами (такими, як європейська класична філологія, досліджує європейську античність; як германська філологія; слов'янська; давньоіндійська; романська; фінно-угорських і т.д.), біблістика (біблійна філологія) є найстарішої і найбільш розробленої дисципліною. В силу видатної релігійної та культурної цінності тих пам'ятників, які вона вивчає, біблійна філологія перевершує всі інші філології за кількістю і якістю дослідницької праці, «вкладеного» в дослідження кожного джерела. Успіхи світової біблеїстики дозволили здійснити критичні (наукові) видання християнського Св. Письма, що представляють собою вищі досягнення видавничої культури сучасного людства.

9. Долі канонічного права в християнстві

На відміну від іудаїзму та ісламу, в християнстві найважливіші принципи права містяться не в конфесійних, а в світських текстах, висхідних до дохристиянських джерел. Християнські народи, підлеглі колись Риму, у міру розвитку цивілізації, поступово починали приймати найбільше досягнення античної культури - римське право, ретельно кодифіковане і детально розроблене в найбільш життєво важливих областях - в цивільному і кримінальному праві.

Юридичні теми в конфесійної книжності християн пов'язані з особливою областю права - з церковним, або канонічним правом. Юрисдикції канонічного права підлягали питання внутрішньоцерковного організації, деякі сімейно-шлюбні та майнові відносини.

Якщо в іудаїзмі та ісламі основні принципи конфесійного права (як і цивільного) містяться в Св. Писанні - в Танахе і Корані, то джерела канонічного права у християн пов'язані не з Писанням, а з Переданням. Це правила батьків церкви, рішення всесвітніх і помісних соборів, папські декрети.

Церковні закони так чи інакше пов'язані зі світським законодавством і світською владою і взагалі більше залежні від місцевих умов (чим, допустимо, хрістосологіческіе розбіжності). Тому в області церковного права задовго до офіційного (в 1054 р) поділу християнської церкви на католицьку і православну стали складатися риси, які поглиблювали відмінності між східним і західним християнством.

У Візантії першу кодифікацію церковних правил провів видатний правник, до постригу - антиохийский адвокат, а потім константинопольський патріарх Іоанн Схоластик (565- 571).

Підготовлений їм збірник церковних правил і імператорських указів, що стосуються церкви, називався «Номоканон» (від грец. Nomos - «закон» і kапоп - «норма, правило»). »Номоканон» в редакції патріарха Фотія (IX ст.) Був переведений на старослов'янську мову св. Мефодієм (братом св. Кирила-Костянтина). Ця редакція лягла в основу російської «Кормчої книги» (XII ст.) - збірок правил церкви і стосуються її державних постанов (з «Руської правди», княжих статутів, "Мірила праведного» та інших правових джерел). «Керманич книга» на Русі відома в кількох редакціях, більшість її списків відноситься до XIV-XVI ст .; останні друковані видання - до 1804 і 1816 рр.

На Заході перша збірка церковних законів був складений в VI ст. і підтверджений Карлом Великим в 802 р Перша кодифікація різних зводів була проведена в XII в. Найбільш повним зібранням церковних законів стала збірка «Corpus juris canonisi» 1582 р

У католицькому світі в середні століття, в тому числі в європейських університетах, канонічне право існувало і конкурувало з цивільним правом (jus canonise проти jus civile, каноністами проти цивілістів, або легистов). У міру секуляризації поступово сфера дії канонічного права у всіх християнських країнах звужувалася до церковного життя.

10. Догмат про Святу Трійцю і «аріанських єресь»

Християнське вчення про Триєдність Бога склалося в IV ст., В палких суперечках з релігійним різнодумством. Догмат про Святу Трійцю визнається основою християнського віровчення і головною богословською проблемою християнства. Разом з тим догмат про святу Трійцю «є догмат таємничий і на рівні розуму незбагненний» (Догматичне богослов'я).

Згідно з християнським вченням, Свята Трійця - це три особи (три іпостасі) Бога: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Вони «Несотвореного» і «ненароджених», «єдиносущні», т. Е. Володіють однією Божественної Сутністю, і «рівнозначні».

Арій (256-336), священик з Олександрії, вчив, що Син Божий створений Богом Отцем, т. Е. Є творінням Бога, і, отже, не Богом. Але Син «шанований Божеством», наділений Божественною силою, тому може бути названий «другим Богом», однак не першим. Згідно Арію, Дух - це вище творіння Сина, як Сам Він - вище творіння Отця. Арій іменував Духа Святого «онуком» (Догматичне богослов'я).

Богослов'я визнає, що вчення Арія виникло в результаті того, що текстам Письма, що говорять про підпорядкованість Сина Отцю, було приписано неадекватно велике значення. (Маються на увазі новозавітні контексти, в яких йдеться про те, що Син Божий після Втілення є не тільки Бог, але і Син Людський; що Син походить від Отця, т. Е. Що Батько є Іпостасні Початком Сина: «Отець Мій більший за Мене»; «[Син], що Отець освятив і послав у світ»; «[Христос] упокорив Себе, був слухняним аж до смерті». Іншими словами, «аріанських єресь», що потрясла Східну церкву, - це помилка прочитання, неадекватного тлумачення священного тексту.

Арій був засуджений I Вселенським (Нікейським) собором в 325 р і помер у вигнанні. Нові антіаріанскіе рішення приймалися на II Вселенському (Константинопольському) соборі в 381 р «Аріанська єресь» була жупелом ще в XVII ст. для російських старообрядців.

Аріанство як протягом християнської думки до VI ст. втратило своє значення. Однак розбіжності в розумінні Триединства в Святій Трійці продовжували хвилювати богословів.

Відмінності між Західним і Східним християнством в трактуванні Триединства привели до появи двох різних редакцій християнського Символу Віри.

Західне зміна в Символі віри - додали филиокве (і від Сина), - відображає інше, не "рівноважний», більш субордінатівних розуміння Триединства: Син молодше Отця, Батько і Син - джерела Духа. Цю думку обстоював св. Августин, відокремлюючи Отця від Сина як джерел Духа. До колишньої формулою: Дух виходить від Отця св. Августин додав: і від Сина. Помісний собор в Толедо (589 м) включив це поєднання - і від Сина - в 8-й член Символу віри:

8. І в Духа Святого, Господа, що дає всьому життя, від Отця і від Сина походить, шанованого і прославляється нарівні з Отцем і з Сином, що говорив через пророків.

Саме це догматичне розбіжність, що виразилося в західному додаванні слів і від Сина, стало пізніше (в 1054 р) часткової причиною і приводом для поділу християнства на західну (римсько-католицьку) церкву і східну (грекоправославную) церква.

Важко сказати, що для св. Августина і його послідовників символізувало филиокве. Але тим більш вражаючим ті діалектичні слідства, які пов'язує з филиокве російський філософ XX ст. «Релігія на Заході, яка включає в своє віровчення догму про filioque, т. Е. Вчення про появу Св. Духа як від Отця, так і від Сина, містить перекручування головної основи християнства. Справді, таке вчення передбачає, що Святий Дух з'являється «від того, в чому Батько і Син єдині»; в цьому випадку існує особливе єдність не в субстанції або особистості, але в сверхлічной. Звідси випливає, що Св. Дух нижче Отця і Сина, але це означає «богохульство проти Св. Духа». Але, крім Св. Духа, створіння не зможе бути обожнений; тому приниження Св. Духа веде до приниженню Христа в його людяності і до ідеї про те, що емпіричне існування не може бути повністю обожнений або стати абсолютом. Таким чином, ставиться непереборна перешкода між абсолютним і відносним; пізнання визнається обмеженим. Якщо людина допускає слабкість свого розуму і волі, йому необхідні безперечна істина на землі і непереможна земна церква; звідси виникає земна організація у формі ієрархічної монархії з Папою Римським на чолі, що володіє світською владою. Далі це веде до заперечення небесного життя, до зосередження на мирському благополуччі, до процвітання техніки, капіталізму, імперіалізму і, нарешті, до релятивізму і руйнування »(Лоський, 1991).

Конфесійно затверджені істини Одкровення (догмати) відображають строго певне розуміння основних релігійних категорій. Передбачається, що таке розуміння Одкровення засвоюють віруючі, причому не стільки розумом, скільки «серцем» людини, його віруючої душею.

Однак історично мінливі інтерпретації Одкровення, а також зміни в формі його викладу наводять на думку про відносність історичних, людських відмінностей в розумінні Одкровення. Природно, наприклад, що такий апологет волі і творчості, як Н. А. Бердяєв, говорив про себе, що «ніколи не міг прийняти Одкровення ззовні, з історії, з традиції» (Тут і далі в цьому параграфі цитується «Самопізнання (Досвід філософської автобіографії) »Бердяєва (1949 г.) за московським виданням 1991 р .; в дужках вказані сторінки.). Бердяєв бачив людську обмеженість існуючих історичних форм Одкровення; «Історичне Одкровення є лише символізація містерії духу, і воно завжди обмежена станом свідомості людей і соціальним середовищем» (с. 169). «У мові самих Євангелій є людська обмеженість, є переломлення божественного світла в людській темряві, в свою шию твердою людини» (с. 300).

Таку ж людську, історичну обмеженість Бердяєв бачив у догматичних встановлення. Вважаючи, що Одкровення властивий «сверхконфессіоналізм», він відкидав вузькоконфесійної ортодоксію, догматично прийняті істини Одкровення: «У мене є справжню відразу до богословсько-догматичних чвар. Я відчуваю біль, читаючи історію Вселенських соборів »(с. 314). Для Бердяєва Боже слово - це можливість нових прочитань: «Історичне Одкровення було для мене вторинним у порівнянні з Одкровенням духовним» (с. 183). «Одкровення передбачає активність не тільки відкриває, але і сприймає Одкровення. Воно Двочленні »(с. 178).

Історія ісламу та ісламської культури

1. Коран: нестворена Книга, послана з Неба

Іслам, наймолодша з світових релігій, складався під сильним впливом релігій сусідніх народів - іудаїзму, християнства, зороастризму. Як і названі традиції, іслам відноситься до релігій Письма. При цьому риси, властиві релігіям Письма, і, перш за все, неконвенціональні трактування мовного знака (буквалізм в інтерпретації або переведення знака; консервативно-охоронне ставлення до сакрального тексту; принципове нерозрізнення деяких знаків і того, що ними позначається), в ісламі виражені з найбільшою повнотою і силою. Це своєрідність ісламу проявляється в різних подіях в його історії, а також в ряді догматів і спеціальних постанов, що стосуються практики використання Корану в богослужінні, його перекладу, інтерпретації, вивчення в школі і т. П.

Коран від арабського куран - буквально - «читання то, що читають, вимовляють».Коран називають також словами Мусхаф, китаб (по-арабськи «книга», згадаємо, що слово Біблія також перекладається з грецької, як «книга»); в самому Корані для позначення Корану, крім того, використовується слово зікр, т. е. «застереження, нагадування».

У священних книгах різних релігій власне слово Бога, його пряме звернення до пророка або народу, представлено в різній мірі. Наприклад, в «Танахе» (іудейському «Старому Завіті») пряма мова Яхве (його звернення «від 1-го особи» до Ноя, Авраама, Якова, а також Десять заповідей і закони, дані Богом Мойсею на горі Синай) - це тільки відносно невеликі фрагменти в загальному корпусі Старого Завіту (Бут 9, 1-17; Побут 15, 1-21; Бут 32, 29; Вих 19-25, Лев 17-2б).

Основний обсяг «Авести» складають гімни Заратуштри, що славлять Мазду і другорядних богів, а також проповіді, молитви, заклинання і роздуми Заратуштри. Пряма мова Бога Мазди звучить в «Авесті» у відносно рідкісних його діалогах з пророком.

Інша картина в Корані: весь його текст повністю - це пряма мова Аллаха (від 1-го особи), звернена до пророка Мухаммеда або (частіше) через пророка до людей.

І. Ю. Крачковський так характеризував співвідношення голосів і ролей Бога і пророка в Корані: "Аллах говорить сам, людина зовсім відступає або діє за наказом: скажи!». У цьому комунікативному своєрідності Корану укладено, за словами Крачковского, його «нечуване нововведення порівняно з Торою і Євангелієм» (де мови Бога - це тільки цитати, вкраплення в мова пророка або хроніста). «Божество в першій особі» - це «головний ефект» стилістики Корану і секрет його вселяє сили.

Зрозуміло, що ступінь сакральності прямого слова Бога вище, ніж святість «непрямого» (т. Е. «Від 3-ї особи», і в цьому сенсі «стороннього») оповідання про Бога або святість переказу слів Бога пророком, хоча б і натхненним Богом ( «богодух-Новен»). Таким є одне з комунікативних обставин, що зумовили те, що з усіх релігій Письма саме в ісламі культ священного Письма отримав максимальний розвиток.

Якщо Одкровення Яхве Мойсеєві відбувається в умовах, близьких до геологічних катаклізмів, то Мухаммед, пророк Аллаха і засновник ісламу, «нервова і бунтівна натура, душа, завжди охоплена загадковим сум'яттям» (Массе), в моменти Одкровення сам відчуває екстатичний потрясіння, за симптоматикою подібний з містичним трансом або на епілепсію. У написаній В. С. Соловйовим (1896 р) біографії Мухаммеда його стан в ту ніч місяця рамадан 610 м, коли ангел Джібріль (у християн це архангел Гавриїл) від імені Аллаха почав посилати йому Коран, відтворено в такий спосіб. Мухаммед в печері, він стомлений довгими і безплідними роздумами під час свого щорічного відлюдництва. «Раптом я відчув у сні, що хтось наблизився до мене і сказав: Читай Я відповідав: ні! Тоді той здавив мене так, що я думав, що вмираю, і повторив: читай! Я знову відмовився і знову з'явився здавив мене і я почув слова: Читай в ім'я Господа твого, який творить людину з кров'яного згустку. Читай: Господь твій - Він милосердний - дає знати через писальну тростину, дає знати та, чого він не знав (Сура, 96, 1-б). Коли я прочитав, явище відступило від мене, і я прокинувся. І я відчував, що ці слова написані в серці моєму ».

Все почуте ( «написане в серці») в цю ніч і в багато наступні дні і ночі протягом майже 20 років Мухаммед слово в слово повторював одноплемінникам, зберігаючи «пряму мову» Одкровення Аллаха (т. Е. Форми 1-ї особи в усіх випадках, коли Бог говорить про себе).

«Мовлення» Аллаха з Неба і «трансляція» пророком його слів народу тривали з 610 по 632 р, спочатку в Мецці, потім у Медині. Віру в Одкровення Аллаха Мухаммед, "завдяки своїй щиросердої побожності, дивному дару красномовства і завзятості, вселив, врешті-решт, усім, хто його оточував».

2. Коран - «завершене пророцтво»

Ісламське вчення розглядає Коран як «завершеного пророцтва» і бачить в цьому його перевага над священними книгами юдеїв і християн. Згідно з Кораном, іудеї і християни вірять в того ж Бога, що і мусульмани, це давня віра праотця арабів і євреїв Авраама (араб. Ібрахіма), і Бог вже посилав людям своїх пророків і Одкровення: євреям - Мойсея (араб. Мусу) і Тору , християнам - Ісуса (араб. Ісу) і Нагірну проповідь. Однак і іудеї, і християни порушили Заповіт, спотворили і забули Боже слово і, таким чином, стали невірними. (Все ж іудеї і християни, відповідно до ісламу, займають особливе місце в немусульманському світі (т. Е. Серед невірних): це люди Писання (ахль аль-китаб). Вони, на відміну від язичників, можуть жити в ісламській державі і під його заступництвом, без обов'язкового звернення до мусульманства). Тоді Бог, в останній спробі наставити людей на праведний шлях, послав їм свого кращого пророка - «печать пророків» Мухаммеда - і через нього передав свій Завіт в найбільш завершеному і повному вигляді - Коран.

Таким чином, згідно з ісламською доктриною, Коран - це остаточне слово Бога, звернене до людей, мусульмани - особливий народ, обраний Богом для останнього Завіту, а іслам, висхідний до древньої віри предків і разом з тим містить «завершене пророцтво», займає виняткове становище в колі релігій світу.

Підвищений культ Письма в ісламі яскраво проявився в догматичному суперечці про сотворення або нестворення Корану. Згідно з первинною і ортодоксальної концепції, Коран ні створено: він, а також арабські літери, за допомогою яких він був записаний, кожне слово Аллаха, сама книга Коран як фізичне тіло (прототип земних книг, мати книги, як сказано в 13-й сурі ) - існували завжди, споконвіку і зберігалися на сьомому небі в очікуванні приходу того, хто в найбільшій мірі виявиться гідним отримати слово Бога. Цією людиною став Мухаммед, пророк Аллаха.

Раціоналістично налаштовані противники догмату про несот-Ворен Корану, вперше заявили про себе на рубежі VIII-IX ст. заперечували тезу про нестворення під прапором захисту монотеїзму. Допущення споконвічності і нестворення Корану, вчили вони, рівносильно наділення цієї книги властивостями Бога, т. Е., Інакше кажучи, визнання поряд з Аллахом другого Бога - книги; при цьому вони іронічно називали захисників догмату про несотво-ренности Корану «двоебожнікамі».

Суперечка про природу Корану ні вузько богословської дискусією вчених схоластів. У IX-X ст. він хвилював широке коло мусульман і нерідко набував такої гостроти, що викликав тюремні ув'язнення, тілесні покарання і навіть збройний заколот (в 846 г.). У Персії можна було зустріти на вулиці носіїв, які сперечалися між собою, створений Коран чи ні. Зрештою, перемогла ортодоксія: догмат про нестворення Корану. Докір в «двобіжжя» був нейтралізований тезою, згідно з яким Коран «перед Творцем не їсти створене». Незгодні з Несотвореного Корану жорстоко переслідувалися.

3. «Збирач Корану» Осман (856 м)

Перші записи окремих промов пророка робилися ще за його життя. Їх повний звід був складений у 655 р, т. Е. Менш ніж через чверть століття після смерті засновника релігії. Однак циркулювало кілька різних і суперечливих списків, «так що посилалися нема на Коран взагалі, а на Коран такого-то» (Бартольді), що в умовах молодого мусульманського суспільства загрожувало релігійно-політичною нестабільністю.

Остаточний зведений текст Корану був встановлений в 856 р після вивчення та відбору ряду списків за наказом Османа, зятя Мухаммеда, хронологічно третього халіфа пророка (араб. Халіф - наступник, заступник), який увійшов в історію ісламу як «збирач Корану». Османовскую редакцію розіслали в декількох списках головними містами, а всі колишні списки було наказано спалювати. «Османовскій Коран» став офіційним текстом, прийнятим в ісламі і в наші дні. Неканонічних списків Корану не збереглося, і відомості про їх особливості украй мізерні.

Проте, і у мусульман ще кілька століть були проблеми, пов'язані з канонічністю Письма, точніше, його звукового втілення. Османовская редакція кодифицировала склад і послідовність сур і їх лексико-семантичний план. Однак зберігалися серйозні розбіжності в читанні Корану (що пов'язано з неточністю арабського письма, в якому короткі голосні не мали буквених виразів).

Ці розбіжності викликали все більше занепокоєння віруючих. Нарешті в X ст. сім найавторитетніших богословів, до кожного з яких було приставлено по два досвідчених читця Корану, визнали канонічними сім способів читання Корану. З цих семи варіантів зараз практично використовуються тільки два. Зауважимо, що труднощі з канонічним читанням Корану стимулювали раннє і успішний розвиток у арабів фонетичних знань.

4. «Сунна» пророка Мухаммеда і хадіси

У мусульман в ролі Св. Передання, покликаного доповнити і пояснити Коран, виступає «Сунна» - життєпис творця релігії. Віронавчальний першоджерело Коран, представляючи собою запис монологу Аллаха, як би трансльованого через Мухаммеда, майже не містить об'єктивних ( «епічних», переданих зовнішнім спостерігачем), відомостей про самого пророка-творця релігії (на відміну від Танаха, Авести або Нового Завіту). Відлуння подій з життя Мухаммеда в Корані, проте, це всього лише уривчасті натяки, реальне підґрунтя яких можна зрозуміти тільки на основі великого корпусу історичних даних, що не входять в текст Корану. В одних випадках ці «натяки» найближче до схвильованому суб'єктивно-ліричному «потоку свідомості» або до внутрішнього мовлення - згорнутої, байдужою до зв'язності і логічної послідовності, асоціативної і стрімкою. У пізніх, більш спокійних сурах схвильований коментар до подій ( «фактами») поступається місцем юридичним або етичним переказами, продиктованим Аллахом в зв'язку з тими чи іншими подіями, але самі події ( «факти») як і раніше залишаються за текстом Корану.

Ось приклад історично достовірного «факту» і його відзвуків в Корані. Відомо, що при поверненні з одного походу кохана дружина Мухаммеда, Аїша, «відстала від колони і потім наведена одним молодим мусульманином, дала їжу лихослів'я. Після коливання, що тривав кілька днів, Мухаммед, за допомогою одкровення, довів невинність своєї молодої дружини »(Массе). У 24-й сурі Корану цей епізод з життя пророка відбився в одкровенні Аллаха про те, як слід карати за перелюбство і як встановлюється винність або невинність в перелюбстві: «перелюбником і перелюбниця - побивали кожного з них сотнею ударів. Хай не опановує вами жалість до них в релігії Аллаха, якщо ви віруєте в Аллаха і в після день. І нехай присутній при їх покаранні група віруючих. ... А ті, які кидають звинувачення в цнотливих, а потім не приведуть чотирьох свідків, - побийте їх вісьмома-десятьма ударами і не приймайте від них свідоцтва ніколи; це - розпусники, крім тих, які потім звернулися і виправили. Бо, справді, Аллах прощаючий, милосердний! ».

Таким чином, в Корані немає розповіді про Мухаммеда, який за біографічності з відомостями «Тори» про Мойсея або Євангелій про Христа. Тим часом саме життя Мухаммеда могла б скласти свого роду ісламську священну історію і одночасно служити прикладом праведного життя і боротьби за іслам. Таким текстом і стала «Сунна пророка».

У функціональному плані «Сунна» - це віронавчальний джерело «другого порядку» (як «Талмуд» в іудаїзмі або святоотеческие твори в християнстві), при тому, що в змістовному плані - це біографія пророка. Біографізм зближує «Сунну» не тільки з віронавчальний джерелами «першого порядку» (з історичними оповіданнями в Танахе, з розповідями про Заратуштре в Авесті, або з біографічними епізодами в Євангеліях), але і з більш пізніми релігійними творами (перш за все з християнськими житіями святих ).

Арабське слово сунна, що стало позначенням біографії Мухаммеда і ісламського Св.Передання, буквально означає «шлях, приклад, зразок». У «Сунні» зібрані розповіді про вчинки і висловлюваннях пророка Мухаммеда. Релігійно-етичні норми, які затверджуються «Сунною», відображають звичаї і правила арабської міської громади, доповнені нормами мусульманської ортодоксії.

Це друга (після Корану) основа мусульманського права. Вираз дотримуватися Сунну означає наслідувати Мухаммеду, вести правильну мусульманську життя. Склалася також стійка формула В ім'я Книги Аллаха і Сунни його пророка - свого роду начінательний молитва у мусульман.

В ісламі майже не відомі конфлікти, пов'язані з відмінностями в осмисленні опозиції «Св. Писання (Коран) - Св. Передання (Сунна пророка) ». У IX-X ст. «Сунну» починають почитати чи не нарівні з Кораном. «Сунна пророка» дуже рано була покликана доповнювати слово Аллаха, причому незалежно від того, узгоджувалася вона із Кораном або вводила нові положення. Було визнано і оголошено, що якщо «Сунна» може обійтися без Корану, то Коран не може обійтися без «Сунни» (Массе). В знак вшанування «Сунни» правомірні мусульмани стали називати себе ахль ас-сунна, т. Е. «Люди Сунни, або суніти». Однак і протистоять сунітів шиїтські течії і секти також шанують «Сунну пророка» нарівні з Кораном.

Спочатку «Сунна», як і розповіді про пророків у іудеїв, або про Ісуса у християн, передавалася усно і служила доповненням до писаного закону - Корану. Першими розповсюджувачами «Сунни» були сподвижники Мухаммеда, які в різних конфліктних або складних випадках життя в якості аргументу в суперечці стали згадувати про вчинки пророка, його словах і навіть мовчанні, що можуть послужити прикладом.

Такі перекази стали називати хадіси (араб. «Повідомлення, розповідь»).

Ранні усні хадіси сходять до другої половини VII і початку VIII ст. У VIII-IX ст. хадіси стали записувати. «Сунна» в цілому склалася до IX ст. З середини VII ст. складалися тематичні збірники хадисів і збірники, які об'єднували разом хадіси від одного передавача. Відомі тисячі хадисів, однак не всі перекази однаково авторитетні. В ісламі прийнято виділяти шість головних збірників хадисів, безліч другорядних і кілька недостатньо достовірних (останні - свого роду мусульманські апокрифи).

Перше і основне відміну «головних» збірок хадисів від «неголовних» полягає в ступені авторитетності оповідача. Хадіси головних збірників представляються безумовно і повністю достовірними, оскільки вони походять від свідченнями найближчих сподвижників Мухаммеда, очевидців тих подій, про які розповідається в хадисі. Легко бачити, що це все той же принцип «ipse dixit» ( «сам сказав»), що служив основним критерієм при формуванні книжкового канону християнства: канонічними визнавалися твори апостолів або найближчих учнів апостолів, а апокрифами - книги менш авторитетних осіб або книги сумнівною атрибуції, хоча б і надписані авторитетним ім'ям.

Однак в ісламі принцип «ipse dixit» проявлявся сильніше, ніж в іудаїзмі і християнстві. В цьому відношенні особливо характерна і показова ісламська категорія иснад - спадкоємність в отриманні і передачі інформації (знання, повідомлення, встановлення).

Термін иснад позначає також одне з найбільш значних проявів принципу наступності: иснад - це ланцюжок посилань на оповідачів в збірниках переказів про пророка Мухаммеда і в інших мусульманських трактатах (історичних, юридичних). Ланцюжок посилань вводить повідомлення і фрази, які зводяться до якомусь авторитетному особі. Наприклад: «Розповів мені А зі слів Б, що В сказав, що Г чув, як пророк Мухаммед виголосив ...». Існад випереджає всі хадіси - як свідчення достовірності повідомлення.

У мусульманській науці склалася особлива дослідницька дисципліна - виявлення ступеня достовірності хадисів шляхом критики надійності иснад. Були вироблені специфічні критерії і терміни, в основному пов'язані з біографією передавача і з історією створення та передачі його розповіді. В результаті була розроблена досить складна класифікація хадисів за ступенем їх достовірності, з урахуванням надійності передавачів, з чиїх слів вони були записані. Таким чином, принцип иснад не тільки визначив композицію хадисів і відмінності в авторитетності, а й сформував цілий напрям текстологічних досліджень в ісламській книжності.

В історії ісламу не раз виникали суперечки про те, якою мірою заслуговує довіри той чи інший оповідач і, отже, то релігійне, правове або етичне встановлення, яке наказує хадис, пов'язаний з ім'ям цього передавача. Чим найдавніше свідчення (т. Е. Чим ближче за часом до життя пророка), тим більшим авторитетом мав таку оповідач і його хадис.

Про те, наскільки важливий принцип давнини і хронологія иснад, говорить той факт, що два основних напрямки в ісламі - суннизм і шиїзм - розрізняються між собою тим, який давнини хадіси вони визнають священними і, отже, канонічними джерелами права.

Шиїти (від араб. Шиа - «угруповання, партія, прихильники») визнають тільки ті хадіси, які сходять до двоюрідного брата і зятя Мухаммеда халіфа Алі і його двом синам. Згідно з цими хадисам, продовжити справу пророка, охороняти релігію і управляти мирськими справами можуть тільки прямі нащадки Мухаммеда.

Для сунітів коло священних збірників хадисів значно ширше, і законними спадкоємцями Мухаммеда вони визнають не тільки Алі, але і деяких інших халіфів.

Принцип иснад є важливою особливістю мусульманкою системи навчання. Існад передбачає послідовну передачу релігійного знання особисто від учителя до учня протягом століть. М. Б. Піотровський підкреслював особливу роль иснад в мусульманському містицизмі (саме в суфізм), де авторитет містика багато в чому залежить від наявності у нього достовірного иснад - ланцюжки, по якій містичні знання (які не можуть бути передані «просто словами»), переходять від першого вчителя до сьогоднішнього адепта. Існад в ісламській книжності ще більшою мірою, ніж Піфагорійський-християнське «ipse dixit» ( «сам сказав») в європейській культурі, виховував мусульманського богослова або юриста в постійній оглядці на авторитети. Мусульманин, який брав в руки перо, ставав автором тільки в тому випадку, якщо в своєму творі відтворював традицію і включався в неї на правах молодшого і слухняного учня. Від сторінок хадисів, заповнених переліками зберігачів традиції, пафос иснад поширювався на всю ісламську книжність. Звідси - нескінченні посилання на авторитети, покликані переконати в правдивості перекази і правовірності судження; постійна заклопотаність, чи достатньо авторитетні ті хадіси і їх иснад, на які посилається пише; нарешті, абсолютна необхідність кожної нової думки бути в згоді з судженнями авторитетів ісламу. В цілому иснад свідчить, що риси, характерні для релігій Письма, притаманні ісламу в більшій мірі, ніж іудаїзму і християнства. Прояви і наслідки иснад - це один з потужних чинників традиціоналізму в ісламській культурі.

5. «Духовна броня» ісламської теології

Про ісламі часто пишуть як про релігію нескладної, що посяде ментальність клану або сусідської громади і доступною масам простих людей. Дійсно, в ісламі немає таких надприродних парадоксів, як Діва-Богородиця і непорочне зачаття, Богочоловік або Бог-Син як посланого Слова Бога-Отця. Тому природно, що в ісламі просто не виникали багато з тих проблем, які століттями хвилювали християнських богословів і суть яких зводилася до потреби раціонально осмислити сверхраціональном Письма.

Однак в ісламській теології виникали свої проблеми, складні по-своєму, часто в несподіваних для християнства аспектах і колізіях.

Справа в тому, що іслам - це не тільки віра і релігія. Іслам - це спосіб життя, Коран - це «арабський судебник», і саме ця «вплетеними» ісламу в повсякденні і відповідальні життєві ситуації створює фундаментальне своєрідність ісламу і пояснює основні колізії ісламської теології. У порівнянні з ісламом, християнське богослов'я представляється вкрай умоглядним і абстрактним, далеким від життя інтелектуальним «мистецтвом для мистецтва». У свою чергу ісламська теологія, в порівнянні з християнської, представляється стурбованою набагато більше юриспруденцією і щоденними ритуалами в побуті, ніж спорами про атрибути Аллаха, нестворення Корану або Божественному приречення людської долі. Крім того, властивий ісламу крайній і радикальний монотеїзм відразу ж виключав саме можливість мусульманських аналогів по відношенню до такої центральної і відповідальну єресями темі християнського богослов'я, як Пресвята Трійця.

Основні теоретичні проблеми мусульманської теології близькі до суперечок, яке хвилювало християнське богослов'я: про природу Аллаха; про співвідношення віри і розуму; про свободу волі людини і Божому приречення його долі; про посмертне суді над померлим і його загробного життя; про співвідношення Корану і «Сунни» (т. е. Писання і Передання); про принципи тлумачення священних текстів; про взаємини релігії і суспільства (в розвиток принципу злиття релігійної та політичної громад, проголошеного Мухаммедом).

Специфічно мусульманські догматичні проблеми пов'язані з питанням про сотворення або нестворення «Корану». Після півторастолітньої дискусій перемогло фундаменталістські думку про нестворення: Коран «перед творцем не їсти створене».

Своєрідність мусульманської теології іноді бачать в деякій смисловий дезінтеграції картини світу, в переважанні в ісламі окказіоналістского світогляду і атомарности мислення. Наприклад, в популярній мусульманської доктрині час вважається дискретної (переривчастої) послідовністю атомів часу. «Бог відтворює світ в кожен з атомів часу, але тільки на момент тривалості цього атома. Подібний окказіоналізм мав на меті затвердити абсолютну могутність Бога в сенсі його повної незалежності від законів і зобов'язань, в тому числі і від його власних установлений »(Грюнебаум). Окказіоналізм (від лат. Occasio - випадок, привід) - філософський погляд, згідно з яким будь-які події та явища світу - це не пов'язані між собою випадковості (і навіть не «ланцюг випадковостей», а «випадкове нагромадження випадковостей»). Окказіоналізм і дискретність світобачення знаходять в ісламі всіляке вираз. Наприклад, віра визначається як сума добрих справ. Людина вважається що складається з атомів і акціденцій (стійких, але незалежних від субстанції ознак) ... В дискретності і окказиональной мусульманської картини світу культурологи-ісламознавці бачать фактор, що створює своєрідність ісламської літератури мистецтва. Тенденція розглядати світ як безперервний, з одного боку, і концентрація на деталях і окремих епізодах, а не на зв'язаність і завершеності композиції, з іншого, породжена самою суттю ісламу. У наявності взаємна близькість літератури і філософсько-теологічної доктрини ісламу. Ці риси літератури допустимо трактувати як «специфічно ісламський явище».

Теологія завжди займала виключно престижне місце в ісламської цивілізації. Мусульмани бачили в ній не тільки високу мудрість, але і практично важливе знання, ключ до Об'явлення Аллаха і «Сунні» Пророка, до мусульманського права шаріату. Разом з тим високий престиж знання або заняття, як правило, не уживається з його масовістю і доступністю. Ця обставина, а також консервативно-охоронні тенденції, які є важливими для ісламу як релігії Писання і в цілому для раннього мусульманського суспільства, - все це посилювало в ісламському богослов'ї риси закритою і авторитарної системи «духовної броні ісламу».

Прагнення звузити коло богословів і ускладнити доступ до богословської інформації вже в 892 р викликало в Багдаді спеціальний указ халіфа про заборону книготорговцям продавати книги з догматики, діалектиці і філософії. Догматика ісламу сконцентрована в одному аяте Корану «Про ви, які увірували! Віруйте в Аллаха і Його посланника, писання, яке Він звів Своєму посланнику, і писання, яке Він звів раніше. Хто не вірить в Аллаха і Його ангелів, і Його писання, і Його посланників, і в останній день, той заблукав далеким помилкою »

Слова «... писання, яке Він звів раніше» вказують на Св.Писання іудеїв і християн. Згідно ісламської догматики, Бог, ще Мухаммада, посилав Одкровення людям через пророків, але люди не почули пророку і відступили від заповітів Бога. І тільки Мухаммед, «друк пророків», т. Е. Останній і головний пророк істинної віри, зумів вивести уверовавших з омани.

Таким чином, в ісламі регламентація теології досягалася по-перше, шляхом обмеження доступу до інформації і, по-друге, шляхом ранньої і жорсткої догматизації головних доктринальних істин. Характер контролю над теологічним знанням знаходить відповідність у основних тенденціях в управлінні всією релігійною інформацією в ісламі. Швидка кодифікації Письма, радикальне усунення неканонічних (апокрифічних) версій Корану (за наказом халіфа: спалити), інформаційна влада традиції, постійно відтворюється в иснад, - все поєднанні з радикальною регламентацією і Догматизація теології характеризує іслам як найбільш жорстко організовану релігію Письма.

6. Як приймають іслам

Ісламський повний символ віри називається акида (араб. «Віра, догма»). У сунітів є кілька склепінь догматів: найбільш популярний приписують Абу Ханіфа (VIII ст.), Потім звід XIII в. і кінця XV в.

Існує також скорочений Символ віри - «Шахада» (від араб. Шахіда - свідчити). За даними В. В. Бартольді, «Шахада» виникла як молитовний і розпізнавальний вигук, який у перших мусульман служив відзнакою від немусульман, в першу чергу язичників.

«Шахада», як і християнський Символ, починається дієсловом в 1-м особі однини, перекладним як «свідчу». Такий початок досить близько до першого слова християнського Символу - церк.-слав. Вірую або лат. Credo.

Ісламський Символ містить стислий виклад двох основних догматів ісламу.

1. Існує єдиний, єдиний, вічний і всемогутній Бог - Аллах.

2. Своїм посланником Аллах обрав араба з Мекки Мухаммеда.

Кожен мусульманин знає арабське звучання і зміст Символу релігії ісламу: Ла мулах іллаллах ва Мухаммадун расулуллах - «Свідчу, що немає ніякого божества, крім Аллаха, і Мухаммед - посланник Аллаха». Триразове проголошення цієї формули в присутності офіційної особи, причому не обов'язково в храмі, становить ритуал прийняття ісламу.

Катехизація відсутня: Хто приймає іслам не зобов'язаний проходити попереднє навчання основам віри. (У мусульман немає духівництва як стану, який володіє особливою благодаттю, нема і церкви, яка є посередником між людиною і Аллахом. У діяльності «людей релігії» (імами «керівники молитви», служителі мечетей, проповідники, знавці ісламського права і хадисів, вчителі богослов'я) функції духовної і світської влади практично нероздільні).

Крім «Шахади», в повсякденному мусульманському побуті споживані різні словесні формули, які розцінюються як символічні знаки вірності Аллаху. Наприклад, вигук «Аллаху акбар" - "Аллах самий великий» - це і бойовий клич мусульманських воїнів, і побутове вигук, і поширена напис на будівлях. Широко споживані також кліше, яке можна перекласти як «Я покладаюся у всьому на Аллаха». Всі мусульманські тексти і офіційні мови починаються з фрази «В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного» - тому що саме так в Корані починається кожна нова сура.

Найкоротша виклад головного догмату ісламу міститься і 112-й сурі Корану, яка називається «Очищення (віри)»: «В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного! Скажи: «Він - Аллах - єдиний, Аллах вічний; не родив і не був народжений, і не був Йому рівним жоден! »

Головні догмати ісламу викладені також в першій сурі Корану «Фатіха» (буквально «відкриває»). Вона складається всього з 7 віршів і входить в обов'язкову молитву мусульманина, яка прочитується не менше 10 разів на день.

7. Молитовний канон ісламу

У порівнянні з християнством і особливо православ'ям, мусульманське богослужіння може здатися майже аскетично простим і одноманітним. Воно жорстко регламентовано, в ньому немає таїнств, співів, музики. Одна з п'яти найважливіших ритуальних обов'язків кожного мусульманина полягає в канонічній молитві-поклонінні - салят (араб.), Або по-перському - намаз. Салят відбувається п'ять разів на добу, в певні години (за сонцем). У визначений час спеціальний служитель мечеті - муедзин (буквально - «запрошує, що оголошує») з вежі мінарету або просто пагорба закликає правовірних до обов'язкової молитви.

Заклик складається з декількох формул, повторюваних без змін. Мусульманин може молитися не тільки в мечеті, але і в будинку, в поле, взагалі в будь-якому ритуально чистому місці і на спеціальному килимку (або рогожі). Молитві обов'язково повинно передувати ритуальне обмивання, для чого біля мечеті влаштовують спеціальні невеликі басейни. Молитвою керує імам - предстоятель на молитві, духовний керівник, голова мусульманської громади. Читає молитви, говорить проповідь мулла. Однак, строго кажучи, ні муедзин, ні мулла, ні імам не є священнослужителями: в ісламському догматизму немає аналогів християнської категорії священства як особливої ​​благодаті, Божого дару.

У ритуальної молитви мусульманина немає прохань, навіть таких загальних, як «Господи, помилуй! або Господи, спаси! »У салят (намаз) виражається і підтверджується вірність і покірність Аллаху.

Коли говорять про салят (намаз), то доречніше дієслова здійснювати, творити, ніж вимовляти або шепотіти.

Мусульманин не може помолитися лежачи в ліжку, на ходу або на скаку - в ісламі неможливо молитися між іншим. Салят - це окремий, самостійний акт душі і волі, повністю присвячений Богу. Тут дуже важливі ритуальні рухи тіла, тому строго визначені, як би канонізовані не тільки самі рухи тіла і жести, а й те, з якою словесною формулою вони повинні збігатися.

Спочатку, стоячи і піднявши руки до рівня плечей, мусульманин вимовляє формулу славослів'я «Аллаху акбар!» ( «Аллах всемогутній!»). Потім, продовжуючи стояти і вклавши ліву руку в праву, молиться читає «Фатиху», першу суру Корану, в 7 віршах якій містяться основні догмати ісламу.

Потім молиться схиляється так, щоб долоні торкнулися колін. Потім випрямляється і піднімає руки, вимовляючи: «Аллах слухає того, хто чинить для нього хвалу». Потім стає на коліна і прикладає долоні до землі. Далі настає кульмінація ритуалу: молиться розпростерті на підлозі (на килимку), причому так, щоб ніс торкався землі. Потім молиться сідає, не встаючи з колін, після чого знову простягається на підлозі.

Таким є один цикл (ракат), при цьому кожна з 5 щоденних обов'язкових салят (молитов) складається з декількох таких циклів. Салят, що здійснюються в різний час доби, відрізняються кількістю таких циклів, але не їх структурою і змістом.

У мечетях читається тільки Коран; середа - день обов'язкової спільної молитви, в цей же день в мечетях звучить проповідь. Коран читають кілька співуче і зазвичай по пам'яті (професіонали повинні знати Коран напам'ять).

Правовірним мусульманам приписано молитися п'ять разів день, причому не обов'язково в мечеті (можна і вдома, в поле, дорозі). Однак раз на тиждень, по п'ятницях, мусульмани повинні молитися в мечеті, і тоді вимовляється головна тижнева проповідь (попередня молитві) - хутба. П'ятничну, а також святкову проповідь виголошує особливу духовну особу - хатиб; часто він же є і імамом мечеті. Проповідь в значній мірі ритуализованной: її вимовляють в особливій одязі, потрібно стан ритуальної чистоти у хатибом, виконання близько до рецитації.

На відміну від християнства, в ісламській проповіді не повинні тлумачитися як і не обговорюється Писання. Коментар до Корану - це область не тільки етики і дидактики, скільки права і політики. Тому коментування Корану (тафсир) звернено в більшій мірі до професійних знавців Корану - богословам і юристам, ніж до всіх віруючих. У наш час в ряді ісламських держав зміст п'ятничної проповіді контролюється світською владою; іноді її складають безпосередньо державні чиновники.

8. «Арабська судебник» Коран і хадіси

У 13-й сурі Корану (аят 37) Аллах говорить про Коран: «І так Ми послали його як арабський судебник». Дійсно, в сурах 2, 4 і 5 (це понад 500 аятів, приблизно десята частина Корану) зібрані приписи з релігійних, цивільних і кримінальних справах. Другий першоджерело мусульманського права - це хадіси, т. Е. Що передують існадом розповіді про вчинки і висловлюваннях пророка Мухаммеда і його сподвижників.

Разом з тим, подібно до того, як «Тора», щоб стати «іудейським судебником», повинна була бути доповнена Усним законом - юридичним коментарем «Мішни», ще раз прокоментованим в «Талмуді», так і Коран і хадіси потребували юридичному тлумаченні. Священні книги ісламу не містять несуперечливого зводу законів, і мусульмани ніколи не вели судочинства по Корану Аллаха або Сунні його пророка. Ті правові норми, які виражені в Корані і хадісах, «слід розглядати швидше як символ мусульманської ідентифікації і силу, сполучну всіх мусульман, ніж як практичне знаряддя повсякденної юридичної практики: неважко побачити тут аналогію однією з функцій класичного єврейського закону» (Грюнебаум).

Основні складності юридичної використання ісламського Письма (Корану) і Перекази (Сунни пророка, т. Е. Хадисів) полягали в наступному.

По-перше, сури Корану, почуті пророком в різний час (а Мухаммед, як відомо, чув Одкровення Аллаха і «транслював» його людям протягом більше 20 років), часто суперечать один одному, причому не тільки в метафізиці, а й в конкретних юридичних чи ритуальних питаннях. Протиріччя знімалося з урахуванням часу «послання» сур, і цей принцип був освячений в Корані: «Пере Аллах, що бажає, і затверджує; у Нього - мати книги »(13, 39). Враховувати хронологію «послання» став уже сам Мухаммед, коли посиланнями на змінилася волю Аллаха він виправдовував суперечності між різними сурами. «Вважається, що аят, посланий пізніше, скасовує попередній. У мусульманському богослов'ї виникла спеціальна дисципліна - насха - наука про що скасовує і скасованому, що досліджує взаємини суперечливих аятов »(Піотровський).

По-друге, звернення до хадисам як до джерела права (наприклад, як до зібрання правових прецедентів і авторитетних рекомендацій) було ускладнено тим, що ступінь достовірності різних хадисів була різною і, головне, не загальновизнаною. Виникала необхідність в текстологічної експертизи Хаді-сов, в авторитетній оцінці давнини і надійності їх иснад.

По-третє, безпосереднього використання Корану як «арабської кодексу» заважало те, що правові норми в ньому нерідко формулювалися занадто абстрактно і стисло, як би в згорнутому вигляді, причому з плином часу труднощі розуміння таких текстів зростали. Були потрібні їх розгорнуті тлумачення, свого роду переклади загальнозрозумілою мовою.

Наприклад, аяти про розлучення: «Тим, які поклянутся про своїх дружин, - вичікування чотирьох місяців. І якщо вони повернуться, то, воістину, Аллах прощаючий, милосердний!

А якщо вони зважаться на розлучення, то, воістину, Аллах - чує, що знає!

А розведені вичікують самі з собою три періоди, і не дозволяється їм приховувати те, що створив Аллах в їх утробах, якщо вони вірують в Аллаха і в останній день. А чоловікам їх - більш достойним їх повернути при цьому, якщо вони бажають умиротворення. І для них - те ж саме, що і на них, згідно з прийнятим. Чоловікам над ними - ступінь. Воістину, Аллах - великий, мудрий!

Розлучення - двукратен: після нього - або утримати, за звичаєм, або відпустити з благодіянням. І не дозволяється вам брати з того, що ви їм дарували, нічого. Хіба тільки вони обидва бояться не виконати обмежень Аллаха. А якщо ви боїтеся, що вони не виконають обмежень Аллаха, то не буде гріха над ними в тому, що вона себе викупить. Такі кордону Аллаха, що не переступайте ж їх, а якщо хто переступає межі Аллаха, ті - неправедні.

А коли ви дали розлучення дружинам, і вони досягли своєї межі, то утримуйте їх згідно з прийнятим або відпускайте їх згідно з прийнятим, але не тримайте їх насильно, переступаючи: якщо хто робить це, той несправедливий до самого себе.І не звертайте знамень Аллаха в насмішку <...> ».

Всебічне коментування та розвиток законодавчих установок Корану і хадисів стало основним змістом ісламського богослов'я. Існує два головних роду правового тлумачення священних книг: тафсір і фікх.

Тафсир, широко поширився вже в VIII-IX ст., - це спеціальне вчене тлумачення, що використовує, з одного боку, методи чисто релігійних міркувань, а з іншого, всілякі дані за хронологією і історії священних текстів. Тафсир стимулював історико-текстологическое вивчення джерел мусульманського права. Саме тут, при вивченні хронології Корану, склався особливий жанр вчених трактатів про «причини послання», присвячених обставинами і часу появи різних частин Корану. Тут були вироблені методи перевірки достовірності хадисів, зібрані біографічні відомості про їх передавачах.

Фикх (араб. Факиха - розуміти, знати) носить більш практичний характер. Це мусульманське канонічне право, включаючи теорію мусульманського права. Фикх займається безпосереднім юридичним тлумаченням Корану і хадисів, їх інтерпретацією стосовно практичного життя мусульманського суспільства. Оскільки Закон розуміється як головний зміст Корану і сунни, то термін фикх іноді розширено вживають для позначення всієї сукупності релігійних дисциплін, іноді - для позначення мусульманської теології взагалі.

«Фикх є також теоретичним обґрунтуванням і осмисленням шаріату - правильного шляху життя мусульманина; тому терміни шаріат і фікх часто замінюють один одного ».

Шаріат (від араб. Шариа - правильний шлях, дорога - комплекс юридичних норм, принципів і правил поведінки, релігійного життя та вчинків мусульманина; реально шаріат втілюється в працях по фикху і в практиці мусульманських (шаріатських) судів). Основним завданням шаріату була оцінка різних обставин життя з точки зору релігії. Фикх доповнював шаріат в чисто юридичних аспектах.

За даними М. Б. Піотровського, твори по фикху становлять найчисленнішу групу середньовічних арабських рукописів. «Фикх завжди був обов'язковим предметом навчання в родині і школі, предметом вчених і полуучених бесід і суперечок, що такі характерні для побуту жителів мусульманських міських кварталів» (Іслам, 1983, 18). Фикх відомий рядовим мусульманам набагато більше, ніж Коран і догматика.

У сучасному світі ісламу тільки збірники фикха мають силу закону, а Коран і хадіси - це книги, перш за все, для повчального читання, важкозрозумілі першоджерела закону і моралі.

Отже, волею долі головні книги двох релігій Письма «Тора» і «Талмуд» в іудаїзмі і Коран і хадіси в ісламі виявилися тими книгами, в яких були записані основні правові принципи відповідно іудейської та мусульманської цивілізацій. При цьому і в іудаїзмі і в ісламі «законосуммірующій» характер священних книг усвідомлювався як головне життєве зміст. Разом з тим, поєднання священних книг з життєвою практикою стало можливим завдяки тому, що в обох теократичних цивілізаціях склалися і протягом століть зміцнювалися коментаторські традиції, при цьому основним об'єктом коментування було саме юридичний зміст священних книг. Всебічне тлумачення - богословську, моральне, історико-текстологическое, логіко-семантичний - дозволило повністю розкрити, доповнити, розвинути ті базові юридичні принципи, які були закладені в священних книгах.

9. Арабська релігійна філософія

Арабська релігійна філософія розвивалася паралельно розвитку ранньої схоластики. Однак її розвиток відбувався інакше.

Спочатку араби переймали у греків переважно ідеї Платона і неплатників, але поступово вони почали приділяти все більше уваги ідеям Аристотеля, твори якого (зокрема, метафізичні, логічні і фізичні трактати) уважно вивчалися і коментувалися. При цьому особливий наголос було зроблено на метафізику і формальну логіку.

Арістотелізм тут не культивувався в чистому вигляді, він переплітався з елементами неоплатонізму, оскільки платонізм більше, ніж ідеї Аристотеля, відповідав інтересам теології.

Основним змістом арабської філософії було захистити іслам і його церковні догмати, тому в основних рисах і вихідних положеннях вона збігається зі схоластичної філософією.

У почав ісламської філософії стоять два великих мислителя. Першим з них є арабська прихильник ідей Аристотеля аль-Кінді (800 - ок. 870), сучасник Еріугена, перекладач і коментатор Аристотеля. Згодом, однак, він відходить від чистого аристотелизма і переходить до неоплатонізму.

Стійким послідовником Аристотеля в Х столітті був аль-Фарабі (870-950), який жив і творив у Багдаді, Алеппо і Дамаску в 900-950 рр. Однак він також починає інтерпретувати систему Аристотеля в дусі неплатників, взявши від Аристотеля чітке і логічне поділ дійсності на окремі галузі наукових інтересів. Картину духовного світу цього періоду дають так звані «Трактати чистих братів» - близько п'ятдесяти творів про релігії, філософії та природничих науках, написаних представниками секти «Брати чистоти і щирості», яка виникла в Х столітті і, крім іншого, прагнула до з'єднання ісламу з елліністичної філософією. Тут також панувала неоплатоновскую ідея: світ виходить з бога і повертається до нього.

По відношенню до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеліком арабської філософії: на Сході це був Авіценна, на Заході - Аверроес.

Авіценна (араб. Ібн Сіна, 980-1037) походив із Туркестанської Бухари.

Мав енциклопедичну освіту. Головним філософським працею Авіценни був трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», що містить основи логіки, фізики, математики та метафізики; крім цього, він написав коментарі до Аристотеля і багато інших книг, з яких велике визнання придбав трактат «Канон медицини».

Філософія Авіценни була теоцентрической, однак, в іншому сенсі, ніж християнська. Світ він розумів як твір божественного розуму, але ні в якому разі не божої волі. Світ був створений з матерії, а не з нічого; матерія ж є вічною. Матеріальний світ має характер конкретної можливості і існує в часі. Як і у Аристотеля, у Авіценни бог є нерухомим двигуном, формою всіх форм, вічним творчим умовою. Світ у своєму реальному множинності не створений одного разу і безпосередньо богом, але виник поступово. Про паралельності розвитку арабської та християнської філософії свідчить і розуміння універсалій.

Авіценна приходить до аналогічних результатів, що і Абеляр, але за часом раніше. У згоді з іншими арабськими філософами, він вчить, що про Універсал можна говорити трояким способом: - вони існують до одиничних речей в божественному розумі (ante res); - вони існують в реальних речах як їх втілена сутність (in rebus); - вони існують після речей в головах людей як утворені ними поняття (post res).

Для філософії Авіценни був характерний раціоналізм з матеріалістичними тенденціями, які випливають з його природничо орієнтації. Він є засновником арабського перипатетизма, його вчення поєднує в собі елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу.

Якщо Авіценна був королем арабської філософії на Сході, то королем арабського Заходу, істотно вплинув на європейську філософію, був Аверроес (араб. Аверроес, 1126-1196). Походив він з іспанської Кордови.

Відомий як теолог, юрист, лікар, математик і, перш за все, філософ. Є автором відомих коментарів до Аристотеля, якого він вважав найбільшим з людей, справжнім філософом. Він займав високі посади, виконував важливі державні функції, однак в епоху правління халіфа аль-Мансура був відправлений у вигнання. Його трактати, які були відкинуті ісламськими теологами, збереглися лише завдяки іспанським євреям. За Аверроеса, матеріальний світ вічний, нескінченний, але в просторі обмежений. Бог так само вічний, як і природа, проте він не створив світ з нічого, як це проголошує релігія.

Аристотелевское тлумачення виникнення природи, згідно з яким матерія як така є не дійсністю, а можливістю, що на неї повинна впливати форма, щоб природа виникла, Аверроес інтерпретував так, що форми не приходять до матерії ззовні, але у вічній матерії всі форми потенційно містяться і поступово в процесі розвитку викристалізовуються. Концепцію загальної градації і ієрархії сущого між Богом і людиною він перейняв у Авіценни. Така концепція, природно, була значно більш віддалена від віри в божественне створення природи з нічого, яку проповідували християнство і іудаїзм.

Однак це не єдина проблема, з якою Аверроес полемізував з ісламської догматикою. Він заперечував і безсмертність індивідуальної душі; при цьому він виходив з ідеї Аристотеля, згідно з якою душа з'єднана з тілом, як форма з матерією, в кожному конкретному істоту. Індивідуальна душа вмирає разом з тілом, бо з загибеллю тіла розпадаються конкретні чуттєві уявлення і пам'ять, властиві кожній окремій людині.

Аверроес розрізняє пасивний і активний розум. Пасивний розум пов'язаний з індивідуальними чуттєвими уявленнями людини, активний - має характер загального, одиничного інтелекту, який вічний. Тільки загальний розум всього людського роду в його історичному розвитку є безсмертним.

Поодинокі душі (розум індивіда) беруть участь в ньому, містять його, сам він, однак, є надлічностние і за своєю суттю подібний до божественного розуму.

Це загальний активний інтелект земної сфери. Таким чином, Аверроес онтологизировать вищу теоретичну здатність людського духу.

Релігійне уявлення про безсмертя індивідуальної душі безглуздо. Вищу моральну цінність Аверроес бачить у вченні, яке виховує людину, щоб він сам творив добро, а не в тому, яке обумовлює поведінку людини очікуванням винагороди і покарання на тому світі. Його етика різко контрастує з вченням Мухаммеда, яке, з одного боку, в живих фарбах описує пекельні муки, а з іншого - обіцяє небесні радощі і блаженство у вигляді м'якого ложа, вина і чорноволосих дівчат з великими очима, які очікують віруючих.

Відношення між релігією і філософією Аверроес розумів такий спосіб: вища і чиста правда, яку пізнає філософ, в релігії проявляється в чуттєвих образах, що може бути корисним для інтелекту простих, неосвічених людей. Релігійні ж уявлення в інтерпретації філософів прості люди розуміють інакше, що і є змістом вихідного пункту вчення про так званої двоїстої істини, одним із творців якого був Аверроес. Однак повна істина лише одна - це істина філософська. Сенс теорії «двоїстої істини» полягав у прагненні зробити науку і філософію самостійними, позбавити їх від церковної опіки.

Не дивно, що філософія Аверроеса (втім, як і філософія Авіценни) була різко засуджена ісламської ортодоксією, а його трактати було наказано спалити, що, однак, жодним чином не послабило їх впливу і не стало на заваді їх подальшого впливу, як відбувалося і в інших подібних випадках .

Скептична містика. Розвиток арабської філософії порівняно з розвитком християнської схоластики і в тому, що як реакція на інтеллектуалізірованіе релігії під впливом аристотелизма тут теж утворюється містичний напрямок. Його представником був інтелектуальний скептик, послідовник суфітского містицизму і аскетизму аль-Газалі (лат. Альгазель, 1059-1111), сучасник Ансельма, на покоління старше Бернара з Клерво, який мав схожі з аль-Газалі погляди. Головний інтерес аль-Газа-ли зосереджувався на вірі, яку він різко протиставляв науці і філософії. Свій скептичний підхід він демонстрував в трактаті «Спростування філософів», проти якого активно виступав Аверроес. У цьому трактаті аль-Газалі показує шкідливий для віри вплив поглядів Аристотеля погляді на науку та філософію. Він відкинув і принцип причинності, що виявляється в світі природним чином.

Вогонь не може бути причиною пожежі, бо є мертвим тілом, яке нічого не може зробити; пожежу спричинив бог, а вогонь був лише тимчасовим засобом, але не причиною.Філософія повинна сприяти релігії.

Орієнтація на містику проходить через усі його твори. В пізнанні, згідно з його уявленнями, позитивним є містичне злиття з богом і одкровення. Найгіршими помилками філософів він вважав заперечення створення світу богом, його всемогутності і справедливості, божественного провидіння.

Сучасні релігійні рухи. Фундаменталізм та модернізм

1. Панування офіціозного атеїзму в радянській Росії

Ще в недавні часи релігійна, містична, езотерична, окультна і тому подібна література була в нашій країні практично недоступна. Читачів рясно пригощали тільки однієї «істиною»: «науково-атеїстичної» - ідеологічним сурогатом, не витримує ніякої критики, навіть з точки зору раціоналістичної науки. Проте, кожен «громадянин країни Рад» зобов'язаний був це світогляд засвоїти і керуватися ним у розумінні світу і свого місця в ньому. Однак під виглядом «наукового» в масову свідомість впроваджувався фактично релігійний підхід: радянське суспільство залишалося глибоко релігійним - по стилю і способу мислення, за характером цінностей, що лежать в основі поведінки громадян. Тексти «класиків марксизму-ленінізму» були склепінням істин в останній інстанції, джерелом мудрості на будь-який випадок. Як і в середні віки, коли відповідь на будь-яке питання шукали в Біблії, в роботах «Отців і Вчителів Церкви», в текстах Аристотеля, який став незаперечним авторитетом в світоглядних питаннях, так і в нашій країні, поставити під сумнів марксистські догми означало «впасти в єресь ». Марксистсько-ленінське «науково-атеїстичний світогляд», фактично, було однією з різновидів «релігій лівої руки» - «релігією человекобожия» - зі своїми сакральними текстами, штатом жерців-богоборців, кривавим судом інквізиції, сатанинським по своїй суті культом, нерозривно пов'язаним з системою небачених в історії масових кривавих людських жертвоприношень, які носили в основному ритуальний характер, тобто були обумовлені перш за все релігійно-містичними міркуваннями, і лише поверхово, на политическ ом рівні, були пов'язані з горезвісної «класовою боротьбою». (Про це, див., Наприклад, книгу найбільшого езотерика і візіонера нашого часу Данила Андрєєва «Роза Світу».).

2. Внутрішня і зовнішня духовна свобода

Тепер зовнішньої свободи стало більше. А ось додалося чи свободи внутрішньої, свободи в духовному світі кожного з нас ?! Адже розрив між зовнішньою і внутрішньою свободою навіть небезпечніше, ніж відносно висока, але більш-менш збігається внутрішня і зовнішня несвобода: якщо друга ситуація гальмує розвиток суспільства, але при цьому залишається надія на те, що все може змінитися на краще, як тільки зовнішні обмеження будуть зняті, то перша ситуація взагалі здатна підірвати суспільні зв'язки і знищити самого суспільства. Справжня ж внутрішня свобода знаходиться тільки постійної напруженої духовної роботою.

В даний час багато пишуть, що православ'я відроджується, оскільки в нього хлинув потік новонавернених - людей, які тепер нібито перейнялися релігійними ідеями, духовно прозріли і прийшли до усвідомлення Бога. На основі цього, зовнішнього, чисто кількісного показника, стверджується, що в наявності явні ознаки відродження православ'я, а значить - духовного відродження Росії взагалі. Насправді ж про справжній відродженні православ'я навряд чи можна поки говорити. Більш того, в даний час по суті справи розвивається ще більш глибокий його криза, ніж в радянські часи, коли православ'я перебувало як би в «законсервованому» вигляді. Знову звернені, в дійсності, в масі своїй не сповідують по-справжньому православ'я. І справа навіть не в тому, що багато хто з них не знають основ православного віровчення. Щоб стати по-справжньому релігійною людиною, мало заявити про свою віру в Бога, мало навіть справно ходити до церкви і з релігійних свят стояти зі свічкою перед іконами, як це, віддаючи данину «духовної моді», робить багато хто з нинішніх «власть імущих» . Адже релігійна віра - це дуже складний і багатющий культурний феномен, вона формується всім укладом, всім способом життя, передачею традицій на рівні зразків поведінки, їх відтворенням безпосередньо в життя, у всіх її сферах, але в той же час і величезною внутрішньою роботою - роботою почуттів, розуму, душі людини, яку не може замінити просте відвідування церкви і навіть старанне і сумлінне виконання всіх церковних обрядів. Щоб знайти віру, людина, яка виросла в атеїстичному середовищі, повинен повністю переосмислити себе і навколишній світ, і далеко не всі на це здатні, навіть якщо багато хто до цього прагнуть.

У «буддійському Катехизисі» на питання «Чи є в буддизмі будь-які догми, які слід прийняти на віру?» Дається наступна відповідь: «Ні. Від нас серйозно вимагають, щоб ми нічого не брали на віру, будь то написано в книгах, передано нам від наших предків, або викладено мудрецями. Наш Владика Будда сказав, що ми не повинні вірити сказаному тільки тому, що так сказано; ні традицій, тому, що вони дійшли до нас із давнини; ні чуткам, як таким; ні писань мудреців, тому, що їх написали мудреці; ні фантазіям, про які ми можемо думати, що вони послані нам Дівою (т. е. передбачуваним духовною наснагою); ні висновків, зроблених з поспішних висновків, які ми могли зробити; ні того, що може здаватися аналогічної необхідністю; жодному тільки голому авторитету наших наставників і вчителів. Але ми повинні вірити, коли Писання, доктрина, або сказане підтверджується нашим власним розумом і свідомістю. «Тому, - каже Будда на закінчення, - я вчив вас не вірити тільки тому, що ви чули, але коли вірите, виходячи з вашої свідомості, потім робити все, що цим» (Блаватська Є. «Таємна Доктрина»). Ці слова повною мірою можна віднести не тільки до буддизму, а й взагалі до будь-якої релігії: релігійна віра по-справжньому глибокою може бути тільки у тих, хто володіє власним духовним, або, висловлюючись наукоподібно - «парапсихологічним» досвідом, і тому зовсім виразно знає, що гірський світ дійсно існує. Якщо ж в своїх духовних шуканнях людина ніколи не проникав за межі світу долішнього і власним духовним досвідом не володіє, то, по крайней мере, у нього має бути розвинене релігійне почуття, наявність якого є результатом підсвідомого сприйняття того, що вгорі світу і обумовленої цим внутрішньої переконаності в дійсному його існування.

Однак у людини, що виросла в атеїстичному середовищі і ніколи раніше не намагався серйозно міркувати на духовні теми всі канали духовного сприйняття як би «закупорені» наглухо і ніякого не тільки свідомого духовного досвіду, але навіть підсвідомого сприйняття того, що вгорі світу у нього немає і не може бути в принципі, а, отже, не може бути і ніякої внутрішньої духовної основи для справжньої релігійності. «Розкупорка» каналів духовного сприйняття для людини, що виросла в атеїстичному середовищі - дуже болісний процес, з необхідністю пов'язаний з дуже напруженим щоденною духовною працею. Багато «знову звернені», проте, і не намагаються обтяжувати себе якимись духовними пошуками та приносять з собою до церкви ту культуру імітації, яку вони засвоїли в суспільстві. В результаті, церква підривається зсередини величезною кількістю людей, які зовні до неї долучилися, але справжньої релігійної віри не набули, та й особливо не прагнуть придбати. І це дуже небезпечно для нашої Батьківщини: під маскою «відродження» може статися катастрофа православної релігії - православ'я може бути вульгаризованому так само, як свого часу в нашій країні був вульгаризованому «класичний марксизм». У цьому, безсумнівно, таїться величезна небезпека для долі Росії.

Можна по-різному ставитися до релігії взагалі і до православ'я зокрема, але не слід при цьому забувати, що у всіх сучасних цивілізаціях саме релігії утворюють концептуальну основу духовного життя, оформляють і опосередковують базову систему цінностей. Не є винятком і наша цивілізація, базові цінності якої сформульовані на мові православ'я.

3. Сучасний цивілізаційний криза

Тим часом, в умовах краху марксистсько-ленінського світогляду в утворилося «пусте» духовний простір хлинули світоглядні концепти самого різного штибу, перш за все релігійні. Їх спектр надзвичайно широкий - від католицтва і протестантизму до саєнтології і діанетики. Недосвідчений в світоглядному відношенні людина часом втрачається в цьому достатку «духовної їжі», виявляється нездатним не тільки розпізнати «рецепти приготування» різних «духовних страв», а й ясно усвідомити глибокі соціально-культурні відмінності, які існують навіть між окремими християнськими конфесіями, не кажучи вже про усвідомлення того факту, що при здаються несуттєвими богословських розбіжностях, відмінності між ними в образі улаштування духовного життя людини - величезні.

Коли нові покоління виростають в лоні тієї чи іншої церкви, питання світоглядного вибору вирішується як би сам собою. Ті, для кого нормою морального життя стає релігійність, сприймають канони і культи релігії, традиційної для даного суспільства, просто під впливом виховання і освіти. Ті ж, кому властива моральність безрелігійна, не беручи відповідних канонів і культів, все-таки системою освіти і виховання долучаються зазвичай до тих моральним почуттям, поняттям і цінностям, які притаманні культурі даного суспільства і виражені в специфічної для нього релігійної формі. Коли в суспільстві побутує кілька релігій, як, наприклад, в Китаї (конфуціанство, даосизм, буддизм), або в Росії (православ'я, іслам, буддизм) і тоді теж взаємодія відповідних релігій створює певну моральну атмосферу, яка і сприймається безрелігійної

частиною населення, включеного таким чином в цілісний культурний контекст даної країни, групи країн, цивілізації.

Своєрідність нинішніх історичних умов таке, що кожен стоїть перед досить широким спектром різних можливостей і будь-який вибір - це його і тільки його право. Кожен має право сам зробити свій духовний вибір, але кожен повинен повністю усвідомити значення і відповідальність цього вибору. А, усвідомлюючи свій вибір, людина не може не задуматися і про себе - «Хто я такий ?! На якій землі виріс ?! До чого це мене зобов'язує ?! »

Однак вибір, перед яким стоїть сьогодні не окремий людина, а все людство, суттєво іншою - адже криза, пережитий нашою країною, є лише концентроване вираження загальносвітового, загальноцивілізаційного кризи. А ця криза, в свою чергу, є результат кризи лідируючої в сучасному світі Західної цивілізації. Мабуть, найбільш яскравим прикладом усвідомлення цієї кризи стали матеріали і рішення Всесвітньої конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку, проведеної в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р Ця зустріч на вищому рівні з'явилася безпрецедентною подією, вона зібрала разом більше глав урядів, ніж яка-небудь інша зустріч в історії. У найважливішому документі, прийнятому цієї Конференцією - «Порядку денному на XXI століття», було констатовано, що світовий суспільний розвиток не може продовжуватися в колишньому руслі, так як в цьому випадку незворотні катастрофічні зміни в масштабі всієї планети настануть максимум через 30-50 років і повна і остаточна загибель всього людства стане лише питанням часу. Тим часом, цінності, які привели до такого результату, це цінності Західної цивілізації, заснованої на горезвісної «протестантської етики», яку зараз так агресивно нав'язують російському народу.

4. Пошук шляхів подолання кризи сучасної цивілізації

Тривога за майбутнє змусила західних гуманістів висунути ряд концепцій, які швидко змінюють один одного, - від ідеї «нульового зростання», «наздоганяючого розвитку» і далі, аж до нинішнього орієнтира - «сталого розвитку».Однак основний принцип концепції «сталого розвитку» - обмеження споживання в ім'я стабільності в суспільстві - навряд чи реалізуємо. Щоб обмежити споживання «всерйоз і надовго», треба або змінити потреби, або застосувати силу. Свідоме самообмеження в ім'я загального блага, як показує історичний досвід, не може бути масовим - те ж саме християнство проповідує його протягом двох тисячоліть, і не добився будь-яких серйозних успіхів, навіть під страхом вічного потойбічного кари. Разом з тим розвиток, дійсно, не може зупинитися, вже коли традиціоналізм протягом останніх століть не витримав тиску Заходу і людство змістилося з точки рівноважного існування. Спроби продовжити минуле в майбутнє неспроможні, ні у вигляді релігійного фундаменталізму, що протистоїть Заходу, ні у вигляді західного фундаменталізму, який виступає нині як ідеї «золотого мільярда». Якщо, наприклад, знищити індіанців в ім'я процвітання США вдалося, то знищити чотири п'ятих людства в ім'я процвітання західного «золотого мільярда» так званих «цивілізованих народів» - це вже реакційна утопія, шлях до загибелі всього людства. XX ст. воістину став часом загальносвітової кризи традиційних релігій, особливо Західного християнства. Причин тому багато. Тут і архаїчність культів, і архаїчність догматики. Але головне, мабуть, полягає у все більш очевидною нездатність релігії дозволити накопичилися цивілізаційні проблеми, допомогти Західному суспільству стати на шлях відновлення.

Усвідомлення тупикового характеру Західної цивілізації стало в XX в. лейтмотивом європейської громадської думки - від «Занепаду Європи» Освальда Шпенглера, до робіт «Римського клубу» і ряду інших напрямків, пов'язаних з аналізом глобальних проблем. Найбільші філософи, такі як Еріх Фромм, Герберт Маркузе, Теодор Роззак, багато екзистенціалісти, не кажучи вже про знаменитих езотерика, таких, як мислителі-традиціоналісти Рене Генон, Юліус Евола, Олександр Дугін переконливо розкрили внутрішню суперечливість, глибинну порочність Західної цивілізації. Новітній етап її розвитку - «постіндустріальне суспільство» - приніс розвиненим країнам вищий рівень матеріального споживання, але лише загострив духовні проблеми. Зростаюче почуття самотності, відчуження, невпевненість в майбутньому ... Але ж в основі західного способу життя лежать цінності, сформульовані на мові релігії - католицтва і, перш за все - протестантизму.

Розчарування в традиційних релігійних цінностях породило пошук нетрадиційних форм релігійності, багато в чому побудованої на запозиченні ідей і мотивів Східних релігій, а також на трансформації самого християнства. І, нарешті, все зростає роль духовних і практичних форм, які можна назвати парарелігіознимі. У них немає церкви, в звичайному сенсі слова, у них немає культів, знову таки - в звичному розумінні, хоча є численні прихильники, є свої форми організації. Сюди відносяться всілякі окультні вчення, як Західні, так і Східні, а також засновані на них окультні суспільства, як відкриті - екзотеріческіе, так і закриті - езотеричні.

Однак всі ці релігійно-духовні і організаційно-практичні форми не допомогли досягти процвітання всім тим товариствам, які ними керувалися і лягли в основу. Перш за все, це стосується нині провідною Західної цивілізації. Більш того, її внутрішні суперечності, а також протиріччя з іншими цивілізаційними потоками привели до того, що, не дивлячись на її відносні успіхи в матеріальному, чисто матеріальному процвітанні, виник цілий ряд духовних і так званих глобальних проблем, які загрожують самому існуванню людства. Ці проблеми в своїй сукупності не можуть бути вирішені на основі старих систем цінностей і виражають ці цінності типів світогляду.

Отже, створення нового типу світогляду і поширення його в свідомості мільйонів людей стають необхідною передумовою і засобом виживання самого людства. За старим далі жити не можна: або всесвітня катастрофа, або нову якість розвитку суспільства, а для досягнення цього нового якості потрібно і нову якість свідомості. Те, що раніше виступало як пошук ідеалу, обумовлений непереносимістю сьогодення, тепер виступає як імператив, обумовлений неможливістю майбутнього. Щоб цього імперативу наслідувати треба його зрозуміти. А далі, ще більш складна духовна робота: знайти, знайти, вистраждати нову систему цінностей, повністю її усвідомити і, нарешті, сформулювати у вигляді, досить прийнятному для сучасників, з урахуванням двох основних моментів - поновлення та наступності. Так як, з одного боку, мова йде про нову якість суспільного життя і відповідному якісно новий тип світогляду, а з іншого боку - перехід до цього «нового» просто неможливий без органічного зв'язку нового і старого: майбутнє можливо тільки тоді, коли воно природно історично виростає з минулого і сьогодення.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на що відзначається багатьма вченими-натуралістами факт стирання кордонів між містичним і природничих розумінням Всесвіту. Особливо яскраво це проявляється в сучасній фізиці, яка вплинула майже на всі сторони суспільного життя. Фізика є основою для всіх природничих наук, а союз природних і технічних наук докорінно змінив умови нашого життя на планеті, що призвело як до позитивних, так і до негативних наслідків. Сьогодні навряд чи можна знайти галузь промисловості, не використовує досягнень атомної фізики, і немає потреби говорити про величезний вплив останньої на політику. Однак вплив сучасної фізики позначається не тільки в області виробництва. Воно зачіпає також всю культуру в цілому і образ мислення зокрема і виражається в перегляді наших поглядів на Всесвіт і нашого ставлення до неї. Вивчення атома і субатомного світу несподівано обмежило область додатка ідей класичної механіки і зумовило необхідність докорінного перегляду багатьох наших основних понять. Поняття матерії, наприклад, в субатомній фізиці абсолютно не схоже на традиційні уявлення про матеріальну субстанції в класичній фізиці. Те ж саме можна сказати про поняття простору, часу, причини і наслідки. Однак ці поняття лежать в основі нашого світогляду і в разі їх радикального перегляду змінюється вся картина світу. Ці зміни, привнесені сучасної фізикою, широко обговорювалися фізиками і філософами на протязі останніх десятиліть, при цьому все частіше зверталася увага на те, що ці зміни наближають нас все більше до сприйняття світу, подібному з картиною світу містиків Сходу. Було відзначено, що два наріжних камені сучасної фізики - квантова теорія і теорія відносності - лежать в основі світогляду, дуже схожого на світовий індуїзм, буддизму чи даосизму, особливо, якщо звернутися до недавніх спроб об'єднати дві ці теорії з метою опису явищ мікроскопічного світу: властивостей і взаємодій елементарних частинок, з яких складається вся матерія у Всесвіті. Тут паралелі між сучасною фізикою і східним містицизмом практично доходять до повного збігу і часто-густо мають місце такі висловлювання, щодо яких практично неможливо сказати, ким вони зроблені - фізиком, або східним містиком. Один з найбільших фізиків нашого часу, «батько» ядерної зброї Роберт Оппенгеймер писав з цього приводу: «Загальні закони людського пізнання, що проявилися в відкриттях атомної фізики, не є чимось небаченим і абсолютно новим. Вони існували і в нашій культурі, займаючи при цьому набагато більш значне і важливе місце в буддійської і індуїстської філософії. Те, що відбувається зараз, - підтвердження, продовження і оновлення стародавньої мудрості ». (Капра Ф. «Дао фізики», СПб «ОРІС», 1994. С.13). Таким чином, сучасна фізика, що перебуває в авангарді природних наук і визначає все наукове світогляд в цілому, все більше і більше в розумінні Всесвіту змикається з містикою Сходу - наукова і містична картини світу з кожним новим науковим відкриттям стають все більш невиразними. Втім, це цілком естест-венно: Схід є метафізичним центром людства - саме тут акумульована багатовікова світоглядна мудрість і те, до чого сучасна наука почала наближатися тільки в XX ст., На Сході було сакральної істиною тисячоліття тому. В силу всіх цих обставин, з точки зору необхідності здійснення нового світоглядного синтезу, східні вчення набувають в даний час дедалі більшу значення.

5. Особливості російської духовності

Особлива роль в розробці світогляду нової епохи належить Росії - в силу її особливого метафізичного статусу. Не раз уже висловлювалася точка зору, що Росія, мовляв, є певним мостом між Сходом і Заходом і має риси, як Сходу, так і Заходу. Однак на наш погляд, набагато ближче до істини ті автори, які стверджують, що Росія має свою власну глибоку сутність, що відрізняє її як від Сходу, так і особливо - від Заходу. Особливо відзначимо в зв'язку з цим найбільшого сучасного езотерика і письменника-метафізика Юрія Мамлеева, переконливо показав у своїх творах, що Росія утворює свою власну метафізичну реальність, так би мовити - «третю реальність», що не залежить ні від Сходу, ні від Заходу. При цьому, безсумнівно, Росія має як деякі західні, так і східні риси, останні, звичайно - в більшій мірі. Про близькість православ'я, з його принципами містичного споглядання до східних доктрин - годі й казати. Ця близькість не раз уже досліджувалася, і вона тим більше багатозначна, що стосується головним чином духовної практики, а не просто догм, хоча і в теорії обоження і в теорії догматичної стриманості православ'я очевидним чином наближається до східних вчень.

Якщо ж говорити про російську духовності взагалі, то тут явно видно досить глибокі сфери перетину з Східним під-137 ходом. Це, перш за все, проблема внутрішнього «Я» людини - російською традицією, як відомо, властивий пошук «Я» - безодні і таємниць людської душі. Той факт, що проблема істинного «Я» коштує в центрі Східної традиції - також добре відомий. Зрозуміло, тенденції цього пошуку в Росії в багатьох аспектах відрізняються від тих, які мають місце в Індії, тим більше що російська пошук ще зовсім незакінчений, в той час як в Індії все, що знаходиться в її метафізичних межах вже майже завершено. Проте, цей пошук істинного внутрішнього «Я» людини має ряд спільних рис з Східним підходом, які легко можуть бути виявлені на прикладах з історії російської культури. У підтексті класичної російської літератури лежить глибока метафізика і філософія, які зашифровані у вигляді найтоншого потоку образів - художній образ глибше абстрактної ідеї і саме образ може найкраще виразити весь таємничий підтекст метафізики. Російська література по праву вважається самою філософічно літературою в світі. Не випадково Фрідріх Ніцше вважав Ф. М. Достоєвського найбільшим знавцем людської душі і знайомство з його творами відносив до однієї з найбільших удач свого життя. Росія, залишаючись православною країною, ввібрала і може ще увібрати в себе, як на езотеричному, так і на екзотеричний рівнях, глибинні риси мислення Сходу, особливо Індії. Ці риси, ці особливості мислення і духу, що йдуть углиб духовної спорідненості між Росією і Індією, можуть стати і стають частиною сучасної російської культури. Поза всяким сумнівом, ця «восточ-ність» своєрідно переломлюється і переробляється відповідно до російським духовним досвідом. Але її глибинність, враховуючи духовну спорідненість російської та індійської культур, може надати абсолютно нову і несподівану забарвлення майбутньому російському мисленню і культурі і допомогти їх самобутнього розвитку.

Однак, незважаючи на свою глибинну внутрішню близькість Сходу, Росія в духовному відношенні не відділена «китайською стіною» і від Заходу - хоча б через те, що вона є на протязі тисячі років християнською країною і «колективне несвідоме», тобто «душа» російського народу, сформувалася під визначальним впливом саме християнської релігії в її найбільш автентичною - православної формі.

Таким чином, російський народ духовно переробив і як би сплавив всередині себе в єдине органічне ціле, як Схід, так і Захід, зберігаючи при цьому всю свою духовну самобутність і не належачи ні тому, ні іншому. Природно, тому, що найбільш значущі спроби глобального світоглядного синтезу Сходу і Заходу, а також - релігії, філософії, науки і створення на цій основі, що відповідає потребам часу світогляду нової епохи, були зроблені, перш за все, мислителями, що сформувалися в лоні саме російської культури .

6. Російський духовний ренесанс кінця XIX - початку XX століття і його значення для подолання сучасного духовного кризи

Широкий спектр підлягають духовному синтезу ідей інтенсивно, в тій чи іншій їх комбінації, з тими чи іншими відтінками, обговорювалося більшістю представників російського духовного ренесансу кінця XIX - початку XX ст. - безпрецедентного в історії світової філософії явища, коли за лічені роки було створено неосяжне, що обчислюються сотнями томів, кількість релігійно-філософських творів, багато в чому передбачили подальший розвиток світової філософської думки. Через багато років найбільший російський філософ, Нобелівський лауреат Микола Бердяєв (1874-1948) писав про це: «Зараз важко уявляють собі атмосферу того часу. Багато що з творчої наснаги того часу увійшло в подальший розвиток російської культури і зараз є надбання всіх російських культурних людей. Але тоді було сп'яніння творчим піднесенням, новизна, напруженість, боротьба, виклик. У ті роки Росії було надіслано багато дарів. Це була епоха пробудження в Росії самостійної філософської думки, розквіт поезії і загострення естетичної чутливості, релігійного занепокоєння і шукання, інтересу до містики і окультизму ... бачили нові зорі, з'єднували почуття заходу і загибелі з почуттям сходу і з надією на перетворення життя ». (Бердяєв Н. А. «Самопізнання (досвід філософської автобіографії)». М .: "Книга», 1991. С. 139-140).

Володимир Соловйов. Біля витоків російського духовного ренесансу стояв Володимир Соловйов (1853-1900) - найбільший російський релігійний філософ і містик, що почав найбільш грандіозну в історії світової релігійної філософії спробу об'єднати в «великому синтезі» християнський платонізм, німецький класичний ідеалізм (головним чином Шеллінга) і науковий емпіризм . Симптоматично, що перша значна робота В. Соловйова - магістерська дисертація, успішно захищена їм в 1874 р - називалася «Криза західної філософії (проти позитивістів)». Головна праця Володимира Соловйова - «Виправдання добра». На слушне міркування Е. Л. Радлова - «з характерними рисами мислення Вл. Соловйова, з його тонким аналізом, читачеві краще всього знайомиться з «Виправдання добра», в якому все різноманітні нитки сплетені в одне художнє ціле ». (Радлов Е. Л. «Володимир Соловйов. Життя і науку». СПб., 1913. С. 129). З езотеричної точки зору, особливий інтерес представляє останнє, написане незадовго до смерті, зазначене печаткою містицизму, в певному сенсі - підсумкове твір В. Соловйова «Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії» і додається автором до цього твору «Коротка повість про антихриста ». (Відзначимо в цьому зв'язку, що краще езотеричне розповідь про Антихриста дано одним з найбільших в історії людства містиком і поетом-визионером Данилом Андрєєвим в його знаменитій книзі «Роза Світу». Це глава «Темний пастир» - містична біографія Сталіна, реінкарнація якого, по думку Данила Андрєєва, повинна стати в XXIII, або XXIV в. Антихристом, і глава «Князь Пітьми» - містична біографія самого Антихриста). Кращий твір про В. Соловйова і його світогляді - остання робота найбільшого російського філософа А. Ф. Лосєва «Володимир Соловйов і його час».

Павло Флоренський. Але найбільш масштабної фігурою серед всіх мислителів XX ст. є Павло Флоренський (1882-1937). Тільки у нього всі три елементи трикутника «езотеризм - релігія - філософія» перебувають в органічному синтезі. Його твори, принаймні - основні з них, необхідно знати всім, хто хоче глибше зрозуміти суть езотеризм, релігії і філософії, їх внутрішню єдність і зовнішні відмінності. Головна праця П. Флоренського - «Стовп і затвердження Істини». Слід, однак, підкреслити, що ця книга аж ніяк не вичерпує собою навіть найважливіших тем, які цікавили Флоренського і глибоко їм розроблялися. Завдання релігійної думки Флоренський підрозділяють на два етапи: перший - обгрунтування віри і церковності, оволодіння їх засадами, набуття Стовпа і затвердження Істини. (Так називає Церква Апостол Павло в «Першому посланні до Тимофія»: «Це пишу я тобі, і сподіваюсь до тебе прийти незабаром, щоб коли я спізнюся, то щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі, що ним є Церква Бога живого, стовп і підвалина правди. І беззаперечно - велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Дусі, показав Себе ангелам, проповідано між поганами, увірували в світі, вознісся у славі ». - I Тим., 3, 14-16); другий етап, це на основі здобутого на першому етапі - розвиток вчення про Світі (макрокосм) і Людину (Мікрокосмі). Перший етап П. Флоренський називав теодіцеей (розв'язання суперечності між безмежним могутністю всеблагого Бога і існуванням в світі зла), другий - антроподіцея (розв'язання суперечності між богоподобие людини і його гріховністю). «Стовп і затвердження Істини», як уже видно з підзаголовка цього твору - «Досвід православної теодицеї в дванадцяти листах священика Павла Флоренського» - цілком обмежений першим етапом. Дослідження антроподіцеї - наступний етап творчості Флоренського. Результати його склалися в цілісне філософське вчення, назване їм «конкретної метафізикою». Головні твори даного етапу - «Макрокосм і мікрокосм», «Вододіли мили», «Іконостас», «Аналіз просторовості в художньо-образотворчих творах», «Імена», «Нарис філософії культу».

Однак, незважаючи на безсумнівні досягнення російської релігійної філософії в здійсненні світоглядного синтезу, найбільш значні успіхи у розробці світогляду нової епохи були досягнуті не релігійними філософами, а російськими езотерика. Тут, перш за все, слід згадати імена засновниці теософії Олени Блаватської (1831-1891) і засновників Агні-Йоги Миколи (1874-1947) і Олени Реріх (1869-1955).

Олена Блаватська. Головна праця Е. П. Блаватської «Таємна Доктрина» має підзаголовок - «Синтез науки, релігії та філософії» і справді є грандіозний синтез, який покликаний охопити не тільки всі релігійно-містичні традиції, як Сходу, так і Заходу, а й асимілювати в цю систему поглядів також науку та філософію. О. Блаватська стала засновницею світоглядної традиції, що отримала в XX в. величезний розквіт, назвемо для стислості лише одне ім'я - Тейяр де Шарден, який також зробив одну з найвідоміших спроб такого синтезу, правда з інших, ніж теософи, власне релігійних позицій. Однак, незважаючи на численні вже спроби глобального світоглядного синтезу, теософія і раніше залишається найбільш грандіозної синкретичної світоглядної системою, все більше отримує визнання в якості фило--софскіе-методологічної основи різних парарелігіозних форм.

Тетяна Платонова. З нових великих робіт по теософії, виданих російськими авторами, з нашої точки зору найбільший інтерес представляє книга Тетяни Платонової «Таємна Доктрина Гермеса Трисмегиста». Ця робота, як і «Таємна Доктрина» Е. Блаватської, також дається, як сказано в передмові, «за дорученням Білого Братства і Ложі Великих Вчителів». Зв'язок її з роботою Е. Блаватської визначається наступним чином: «До питання про те, чи є дана праця продовженням Таємної Доктрини, відповім наступне: таємні Знання, оприлюднені Є.П. Блаватської, були першою і початковою спробою просвітити людство. Ми не мали на меті дати Знання як такі, а всього лише спробували показати вам, що існує інше і відмінне від вашого розуміння уявлення про світ. Нам довелося сперечатися, переконувати і доводити, тому Таємна Доктрина рясніє величезною кількістю цитат і посилань на джерела, вам знайомі, а також незнайомі, щоб показати різні аспекти, точки зору, вузькість і широту мислення наших опонентів, які претендують на Істину. Ми вважаємо, що в цілому нам вдалося переконати людство в його обмеженому погляді на світ, і воно зрозуміло, що існує щось, що не вписується в категорії вашого світу. Це щось лежить за межами свідомості і нині позначається вами як непізнане, невидиме, але, проте існуюче. Ми орієнтуємося не на більшість, а на деяку критичну масу передової свідомості, і зараз стало абсолютно очевидно переважання нового мислення над догматичним, бажання розбити закристалізовувалися і спресовані форми і дати можливість розуму вільно парити в просторі, досі йому невідомому. Отже, ми даємо Нове. Це третя частина старого, але перша частина Нового Навчання справжніх Знань. Змія завжди закушує свій хвіст, і чи є це символом кола, або вічним рухом, або спіраллю, або вічним сходженням, - напевно, не так уже й важливо, хоча знайдуться і такі, що будуть довго ламати списи з приводу форми, яка не та, що була навіть хвилину назад »(Платонова Т. Ю.« Таємна Доктрина Гермеса Трисмегиста ». М .:« Білий ашрам », 2000. С. 5-6).

Але теософія носить «елітарний» характер, оскільки доступна в основному людям, які вже мають відносно високий рівень духовного розвитку, добре знайомим з релігійно-містичними і окультними вченнями Сходу та Заходу і володіють досить високим загальноосвітнім рівнем.

Те ж саме можна сказати і про що сформувалася в рамках теософії і виділилася потім в самостійне вчення антропософії. Відомий російський поет Андрій Білий, який стояв біля витоків популяризації цього вчення в Росії, був особисто добре знайомий із засновником антропософії Рудольфом Штейнер. В даний час антропософія отримала в Росії певного поширення, особливо - серед творчої інтелігенції.

Олена і Микола Реріхи. Вчення Реріхів - "Агні-Йога» або «Жива Етика» - продовжує теософську традицію (Олена Реріх навіть перевела на російську мову два перших томи «Таємної Доктрини» Е. Блаватської) і, з одного боку, розвиває і поглиблює систему поглядів Е. Блаватської , з іншого боку, викладає глибокі світоглядні проблеми не в формі грандіозної синкретичної системи, а в яскравій, живий, афористичній формі «прикладної етики». На прикладі Навчання Реріхів особливо наочно видно принцип «спіралеподібного» побудови езотеричних концепцій, коли вихідний виток спіралі пізнання розрахований на людей починають своє духовне сходження мало не з нульового рівня, і поступово, у міру духовного росту, які освоюють все нові і нові витки спіралі пізнання , і так - практично до безкінечності. Саме тому Агні-Йога може представляти жвавий інтерес для людей з самим різним рівнем освіти і духовного розвитку. В даний час це одна з найбільш глибоко розроблених теоретично і найбільш ефективних у практичному відношенні універсальних езотеричних систем.

Олександр Клизовский. Перший досвід широкомасштабного осмислення космічної еволюції людства і єдиних законів життя на основі вчення Агні-Йоги і Теософії дан в ґрунтовному праці Олександра Клизовский (1874-1942) «Основи світорозуміння Нової Епохи», особисто відредагованому Оленою Реріх. Ця робота представляє безперечний інтерес як популярного, загальнодоступного введення в світогляд нової епохи.

Тетяна Басова. Одним з найбільш яскравих прикладів творчого розвитку і ефективного практичного застосування Аг-ні-Йоги є діяльність саратовського езотеричного товариства «Ліцей Просвітлення», що працює під керівництвом Т. А. Басової з 1990 р Тут успішно займаються духовною реалізацією, творчо поєднуючи досягнення Східної і російської (перш за все - православної) езотеричної думки. Досвід успішної духовної реалізації без виходу з «мирського життя», накопичений в «Ліцеї Просвітлення», узагальнено в книзі Т. А. Басової і В. В. Басова «Йога Просвітлення (практика медитацій, заснована на синтезі науки, філософії та езотеричної думки) ». Дана книга є одним з кращих в сучасній езотеричної літератури посібників з практичного застосування Вчення Живої Етики.

Сергій Лазарєв.Наочний приклад вельми ефективного використання Агні-Йоги в повсякденному житті - лікувально-просвітницька діяльність Сергія Лазарєва. Його, що вийшло вже декількома випусками твір «Діагностика карми» широко відомо в нашій країні і, фактично, являє собою складене на основі яскравих, живих прикладів наочне керівництво по вивченню і практичному застосуванню Вчення Живої Етики. Вчення Реріхів в Росії вже набуло досить значний вплив в масовій свідомості і, безсумнівно, його вплив буде зростати і надалі: для цього є досить глибокі причини, серед яких особливо слід відзначити високу ступінь відповідності цього Навчання базовим цінностям вітчизняної цивілізації.

Володимир Шмаков. Серед робіт російських езотериків, що носять синкретичний характер і стали світовою класикою, відзначимо створений на початку XX ст. величезний тритомний енциклопедична праця Володимира Шмакова - «Великі Аркан Таро», «Основи пневматології», «Закон синархії». Однак ця робота, в силу свого суто «професійного» характеру, мало доступна широкому колу читачів.

Григорій Мебес. У цьому ж ряду знаходиться і фундаментальний «Курс енциклопедії окультизму», складений на початку XX ст. на основі лекцій, прочитаних в Санкт-Петербурзі одним з найвизначніших розенкрейцерів дореволюційній Росії Григорієм Мебес. Дана робота, крім усього іншого, є Присвятний алфавіт розенкрейцерів, що дає можливість, при достатньому рівні духовного розвитку, самостійно, в порядку самопосвяти, пройти ступені початкового - фізичного циклу розенкрейцерской Посвяти, з подальшим налагодженням постійного контакту з егрегор розенкрейцерів; «Астрального хрещення» - здійснення свідомої проекції астрального тіла і подальшого сходження по щаблях астрального циклу Посвяти, аж до «ментального хрещення» - здійснення свідомої ментальної проекції і знаменитої розенкрейцерской реінтеграції та проходження по східцях вищого - ментального циклу Посвяти.

Валентин Томберг.Ученію Гермеса Трисмегиста присвячений також здобув світову популярність фундаментальну працю Валентина Томберг (1900-1973 рр.) «Медитації на Таро», який відрізняється від загальновідомих праць з окультних наук, перш за все, новизною виконання: автор зробив спробу переосмислення в контексті сучасності самих основ герметизма - Великих Арканов Таро. Незвичайність цих «листів до невідомого одному», тобто - читачеві-однодумця, в яких показана глибинний зв'язок зображених в Біблії, Упанішадах, Каббали езотеричних знань, в тому, що автор використав в якості основи своїх «медитацій» «езотеричне християнство», що підкреслено підзаголовком книги: «Мандри до витоків християнського герметизму». У його трактуванні, «християнський герме-тизм» - це езотеричне вчення християнської (католицької) Церкви, що представляє собою ключ до розуміння всього шляху людства і вирішення поставлених перед ним завдань.

Георгій Гурджиев і Петро Успенський. Безсумнівний інтерес представляє також здобуло поширення Вчення Георгія Гурджиєва (1873-1949), що знайшло своє теоретичне узагальнення в добре відомих в нашій країні роботах Петра Успенського (1878-1947).

Борис Муравйов (1890-1966). Езотеричного вченню Східної церкви присвячений тритомна праця Бориса Муравйова «Гносис. Досвід коментаря до езотеричного ученью Східної церкви »- одного з найближчих друзів і сподвижників Г. Гурджиєва і П. Успенського. Завдяки вражаючою глибиною і вичерпної ясності викладу метафізичних, психологічних і практичних основ «Таємного Передання» - «езотеричного християнства» - це тритомне дослідження не має рівних в сучасній навколоцерковних літературі, як справді езотеричний універсальний ключ до пізнання «Бога, Людини, Всесвіту».

Перший том - «Екзотеричний Цикл» - детально окреслює загальну картину Всесвіту в найсуворішій взаємозалежності його законів, єдності складових і пронизують його аспектів, планів, етапів прояви - від Абсолютного до атомарного, від мінерального до історичного, від клітинного до духовного. Другий том - «Мезотеріческій Цикл» - присвячений серединному етапу освоєння Традиції езотеричного християнства. Основні ідеї та практичні спостереження, що склали зміст першого тому, отримують тут подальшу розробку. Третій том - «Езотеричний Цикл», присвячений викладу фінальних істин, що лежать в основі грандіозного світопорядку і самого Промислу, осягнення яких становить заключний, власне езотеричний етап засвоєння Традиції.

Митрофан Лодиженскій. У Росії не чужі світоглядного пошуку були навіть високопоставлені державні чиновники. Відзначимо в цьому зв'язку, хоча і носить компілятивний характер, але по-своєму цікавий, грунтовний тритомна праця царського віце-губернатора Митрофана Лодиженского (1852-1917) «Містична трилогія».

Інтенсивний світоглядний пошук в Росії не переривався навіть в самий темний період - в епоху сталінізму: в цей час створили свої системи три найбільших містика нашого часу - Порфирій Іванов (1898-1983), Данило Андрєєв (1906- 1959) і Бідія Дандарон (1914- 1974).

Містичне вчення Порфирія Іванова має явно виражену прикладну спрямованість, будучи свого роду «російську йогу», проте - абсолютно оригінальну, як за формою, так і за змістом. Це Вчення виникло не в результаті містичного осяяння, а в процесі накопичення його засновником духовного досвіду. Спочатку це була особлива тренування для тіла - ходіння босоніж в будь-яку погоду, купання в крижаній воді, пробіжки в степ в одних трусах по тріскучому морозу. Однак за цією загартуванням вже в ранні роки простежувалася глибока філософська думка про те, що людина повинна не «підкорювати» Природу, як щось йому вороже, а жити в повній гармонії з нею, оскільки він сам є невід'ємною її частиною. Досягти цього можна за допомогою повного «занурення» в суть основних стихій: землі, води, повітря, вогню. Порфирій Іванов був упевнений, що таке «занурення» дасть звичайній людині надлюдську фізичну і духовну силу, яку він потім зможе використовувати для блага всього людства. А то, що це дійсно так - він наочно продемонстрував на своєму прикладі. За своє життя він зцілив і навчив гармонійного життя в Природі безліч важко хворих людей: паралізованих, роками прикутих до ліжка, сліпих і глухих від народження, ракових, туберкульозних, прокажених, які страждають іншими важкими недугами - відкинуті офіційною медициною і приречених на болісну смерть. Шукав він їх сам. З'являвся в селищі, дізнавався, чи є такі хворі, приходив до них (але тільки якщо вони просили про це - «нехай воздасться кожному по вірі його»!), Накладав руки, обливав холодною водою, і люди одужували повністю. Але перед цим він як би питав у Природи: «Чи правильним шляхом я йду»? І Природа через зцілення цих хворих як би відповідала - «Правильним!» Якогось матеріальної винагороди за зцілення він ніколи не брав, а лише настійно рекомендував жити в злагоді з Природою, щоб назавжди забути про всі хвороби, як тілесних, так і душевних. Природно, що після настільки чудесного зцілення його рекомендації сприймалися як божественне одкровення.

В останні роки свого життя він почав говорити про те, що людина може і повинен досягти фізичного безсмертя: в Природі є сили, завдяки яким людина може існувати необмежено довго. Потрібно тільки зуміти цими силами опанувати - спочатку потрібно навчитися зберігати своє здоров'я, потім розширити свою свідомість, а потім вийти на той рівень фізичного і духовного розвитку, на якому смерть вже буде не владна над нами. Про форму, в якій здійснитися безсмертя, Іванов говорив наступне: «Людина легким стане, своїм легким парасолькою в повітря себе підніме, говорити не буде, видно не буде і буде скрізь».

В кінці свого життя він уже майже не належав земному «щільному» світу. Його бачили в різних куточках земної кулі - то біля озера Байкал, то в Москві, то в Каліфорнії, в той час як він навіть не виходив зі свого будинку. В останні роки життя популярність його Навчання зросла неймовірно, і в даний час воно стало невід'ємною частиною духовного життя Росії.

Життя і діяльність цього найбільшого містика, подібно його Вчення, являє приклад рідкісного поєднання надзвичайної простоти з вражаючими духовними досягненнями, він як би акумулював у своїй особистості кращі душевні якості російського народу. Його духовні досягнення тим більше вражаючі, що вони були здійснені в умовах абсолютного панування богоборчого режиму, вкрай вороже ставиться до будь-яких духовних пошуків світлої спрямованості, в результаті, духовні пошуки коштували Порфирія Іванова в цілому більше 12 років тюрем і психіатричних лікарень.

Містичне вчення Порфирія Іванова характеризується в міжнародній енциклопедії «Містики XX століття» як «одне з найбільш ефективних навчань XX століття». (Вандерхілл Е. «Містики XX століття», енциклопедія. М .: «Міф» - «Локид», 1996. С. 105).

Данилу Андрєєву в енциклопедії «Містики XX століття» присвячений цілий розділ, з характерною назвою «Дослідник Позамежного». Перша публікація в 1991 р московським видавництвом «Прометей» головної праці Данила Андрєєва - «Роза Світу», була визнана критиками самих різних напрямків головною подією року. І, дійсно, Данило Андрєєв став творцем унікальної в своєму роді синкретичної світоглядної системи, створеної на основі власного візіонерського досвіду, глибоко православної по своїй суті, і в той же час, яка увібрала в себе досягнення Східної метафізики і повністю відповідає духовним запитам сучасної епохи. «Роза Світу» - це грандіозний трактат про сокровенне будові Всесвіту, про містичну підгрунтя всієї історії земної цивілізації і про прийдешні долі людства. В даний час це одна з найбільш масштабних у світовій містиці спроб дати виклад найглибших езотеричних істин в формі універсального екзотеричного релігійно-містичного вчення. У «Розі Світу» докладно проаналізована система паралельних світів (Данило Андрєєв налічує їх 242) Шаданакар - брамфатури Землі, тобто - нашого планетарного космосу. І в цьому відношенні «Роза Світу» Данила Андрєєва стоїть в одному ряду з «Божественної комедією» Аліг'єрі Данте, в якій в поетичній формі також дається панорама паралельних світів нашої планети. Данило Андрєєв, як і Порфирій Іванов, заплатив за свої духовні пошуки більш ніж десятьма роками тюрем і таборів.

Бідія Дандарон ніколи не дбав про виклад буддійської філософії в загальнодоступній формі, присвячував багато часу традиційної церковної діяльності і вивчення буддійських класиків. Він не покинув свою Батьківщину в ті часи, коли буддизм піддавався найбільш жорстоких переслідувань, і до самої смерті боровся за збереження і поширення традиції тантричного буддизму в Росії. У 1937 р Б. Дандарон був засуджений за безпідставним звинуваченням в антирадянській діяльності, отримав 25 років каторги і був остаточно звільнений і повністю реабілітований лише в 1956 р На початку 1940-х рр. Б. Дан-Дарон разом з іншими бурятськими ламами написав листа Сталіну, заступаючись про відновлення буддійських монастирів в Бурятії. Дивно, але це клопотання не залишилося без відповіді: незабаром бурятским буддистам було дозволено відкрити два монастирі.

Б. Дандарон встиг зробити дуже багато. Він систематизував і описав величезну кількість оригінальних тибетських рукописів; створив короткий тибетської-російський словник; переклав і видав «Джерело мудрості» - словник термінології буддизму Махаяни, створений в XVIII в. Паралельно з науковою діяльністю він займався організаційною роботою по відновленню буддистської церкви в Бурятії. Буддисти Центральної Азії здавна були розділені на безліч сект чи шкіл, часто ворогували один з одним. Вивчаючи автентичні джерела, Б. Дандарон зміг довести, що всі їхні суперечності носять формальний характер, і створити власне синтетичне вчення, що об'єднує в собі кілька різних традицій. Б. Дандарон, безсумнівно, був тим просвітленим Учителем, який міг передати світло Вчення Будди не тільки своїм співвітчизникам, а й людям, вихованим в цілком іншому культурному традиції. Починаючи з середини 1960-х р, до нього приїжджали учні з європейської Росії. Він навчав їх не тільки тантрической практиці, а й основам Буддійської філософії. Потрібно визнати, що сучасні лами враховують особливості сприйняття своїх європейських учнів і, незважаючи на теоретичне заперечення особистості буддизмом, рекомендують їм зберігати і зміцнювати своє особистісне ядро ​​як важливий інструмент звільнення. Буддизм може служити потужним інструментом теоретичної психології, і лами часто переходять на її мову, звичний для людини Заходу. Крім того, вони в «місіонерських» цілях часто вільно оперують європейськими науковими теоріями про простір, час і фундаментальних взаємодіях (див. Книги Дандарона, Тар-танга Тулку, Трунгпи). Наприклад, в «необуддизм» Дандарона робиться спроба синтезу класичного буддизму з Західної філософією і наукою. У листі Б. Дандарона від 14 березня 1957 р висловлюється наступна точка зору на парапсихологію - вихолощену наукоподібну форму окультизму: «Для мене абсолютно ясно, що сучасні парапсихологи роблять те ж саме, що робили йоги, але вони йдуть іншим шляхом. І вони ніколи, мабуть, не досягнуть того, чого досягають йоги, бо йоги розкривають всю таємну енергію, закладену всередині людини, за допомогою втрати нісваніса (затьмарених емоцій) і придбання божественної радості (співчуття). Інтуїтивно я відчуваю наступне.

1.Парапсихология, заснована на моральної філософії, може згладити жахи християнської цивілізації, про яку так сумно пише Л. Н.Толстой.

2. Парапсихология може остаточно вирішити проблему свободи волі людини, яка є основним і необхідним положенням людського життя.

3. Вона може остаточно вирішити і розкрити зміст душі людини.

4. Вона може підготувати грунт для розробки нового всесвітнього релігійного вчення, метафізика якого буде заснована на досягненнях людської науки.

5. Вона може дати наукове обгрунтування буддизму ...
Якщо це трапиться, то буде кінець атеїзму (безбожництва) - нравст
венному падіння людини. У такому випадку вона більш разючий
на в своєму значенні, ніж відкриття таємниць атома ».

Завдяки Б. Дандарон буддійські громади виникли в Москві, Ленінграді, Талліні, Ризі та інших містах СРСР. Все це призвело до того, що в 1972 р владою був інспірований судовий процес проти Б. Дандарона і його учнів по звинуваченню в сек-Станскі діяльності. Б. Дандарона засудили до п'яти років каторги, і незабаром він помер в одному з таборів на південному березі озера Байкал.

Буддисти вважають, що в образі Б. Дандарона відродився просвітлений тибетський лама Гумбум Джаягси Геген. Легенда оповідає про те, що незабаром після його народження до Бурятії прибула делегація тибетських лам з проханням віддати хлопчика на виховання в Тибет. Однак Лубсан Сандан, духовний вождь бурятських буддистів, сказав їм: «Він потрібен тут». З навчанням Б. Дан-Дарона можна ознайомитися на його книги «Думки буддиста. Чорна зошит ». СПб, 1997; «Листи про буддійської етики». СПб, 1997..

Із сучасних російських містиків і метафизиков особливий інтерес, в умовах, що склалися, представляють роботи Олександра Дугіна, котрий розповів в що вийшов у видавництві «АРКТ-гея» «П'ятикнижжя» - «Шляхи Абсолюту», «Містерії Євразії», «Гіперборейська теорія», «Конспірологія» , «Консервативна Революція» - принципи Інтегрального традиціоналізму. Ці п'ять книг охоплюють той спектр проблем, який є найбільш актуальним в тій драматичної і есхатологічної ситуації, в якій знаходяться в даний час Росія в цілому і російський народ зокрема.

А. Дугін є також і найбільшим геополитиком євразійської орієнтації. Його фундаментальна праця «Основи геополітики» стала класикою геополітичної думки. У популяризації своєї творчості і поглядів близьких йому за духом авторів А. Дугін активно використовує Інтернет. Так що практично з усіма роботами А. Дугіна і його однодумців можна ознайомитись на відповідних інтернетівських сайтах.

Безсумнівний інтерес представляє також робота представника вітчизняного ісламу Гейдара Джемаль «Орієнтація-Північ» - філософський, метафізичний і міфологічний компендіум екстраординарних одкровень позамежного знання.

Особливе значення для подолання нинішньої глобальної духовної кризи мають роботи найбільшого російського містика і письменника-метафізика Юрія Мамлеева. Публікація в журналі «Питання філософії» інтерв'ю з ним - «Доля буття» (№ 9, 1992 р), а потім і однойменної його роботи (№ 10,11, 1993 г.) дала потужний імпульс поглибленню езотеричних знань, в цілому підняла сучасний езотеризм на принципово інший рівень розвитку.

Юрій Мамлеев зробив грандіозну спробу вийти в своїх роботах за межі світової духовної традиції, що є основою всіх релігій і метафізики. Його «Остання доктрина», обґрунтована концептуально в роботі «Доля буття», а також викладена в художній формі в багатьох його літературних творах, створених «методом метафізичного реалізму», являє собою одну з найбільш оригінальних і глибоких метафізичних концепцій в історії не тільки російської, але і світової містики. «Остання доктрина» - це вчення про те, що лежить по той бік Абсолюту, про те, що трансцендентно по відношенню до Абсолюту, до Реальності і до вищого «Я» (проте ця доктрина не має нічого спільного з відомим ученьем про Нірвані, Божественному ніщо, Святий Темряві Абсолюту і т. д.). Це Вчення про те, що Бог є всього лише «тілом» істинно Трансцендентного (кажучи методом аналогії), а не сутністю Трансцендентного; Останнім є як би істинної Темрявою, істинним Океаном, який «оточує» Реальність. По відношенню до Бога ця Тьма (мова, зрозуміло, йде про справжню трансцендентність Темряві, яка не має ніякого відношення до демонічної пітьмі, пов'язаної зі світом Буття і включеної в систему Абсолюту) є тим же, чим Дух по відношенню до Тіла (зрозуміло, приймаючи до уваги, що така аналогія носить чисто зовнішній характер).

Оскільки ця доктрина вчить про те, що виходить за межі Абсолюту, вона дійсно заслуговує назви «Останньою доктрини», бо «далі» цього піти вже неможливо (однак, це - її екзотеріческое назву, езотерично вона іменується по-іншому).

«Доля буття» Юрія Мамлеева по праву стала головною роботою Московського езотеричного збірника «Unio Mistica», що вийшов в 1997 р у видавництві «Терра» і став помітним явищем в історії новітнього вітчизняного езотеризм. Цією книгою починається не має аналогів в сучасній культурі серія видань з російської метафізики новітнього часу. Завданням укладачів цієї серії є уявлення всього спектра езотеричних шукань і знахідок євразійського континенту, в якому Росії належить роль духовної вершини і оплоту майбутнього.

Книга Велеса. Величезне значення для відродження російської духовності, а значить і духовності у всьому сучасному світі має «Книга Велеса» - Святе Письмо слов'ян. Вона відкриває перед нами духовну Всесвіт древніх русичів. Канонічне видання цієї книги вийшло в перекладі і з поясненнями відомого слов'янознавців А. І. асів. ( «Книга Велеса». СПб, «Політехніка», 2000). Ця книга була вирізана на букових дощечках новгородськими жерцями в IX ст. н. е. «Книга Велеса» описує історію слов'ян і багатьох інших народів Євразії від часу прабатьків (XX ст. До н. Е.), Аж до IX ст. н. е. Вона увібрала в себе досвід багатьох тисячоліть духовних шукань, боротьби, перемог і поразок багатьох народів, що населяли Євразію. «Книга Велеса» - єдине збережене до наших днів святе письмо Європи. Від священних книг древніх греків і римлян: «Рапсодіческой Теогонії» Орфея, від творів Мусея, від «Сівілліних книги» залишилося небагато. Античні міфи і священну історію ми знаємо не по первоіс-джерел (священних книг), а по перекладання стародавніх авторів. Зберігся скандинавський епос, зібраний в XIII в., Пісні скальдів: «Старша Едда» і «Молодша Едда». Від священних книг друїдів залишилися лише пізні ірландські сказання і «Книга Феріллт», на підставі якої Дуглас Монро видав книги по друидической магії: «21 урок Мерліна» і «Втрачені книги Мерліна», що вийшли російською мовою у видавництві «Софія». У цьому ряду «Книга Велеса» займає особливе місце, так як це жрецька книга, отже, її текст - найдавніша Традиція Європи. І не тільки Європи. (Підкреслимо ще раз, що свою розповідь вона веде з XX ст. До н. Е.). Розповіді про Прабатьківщині «Книги Велеса» споріднені з розповідями з давньоіндійських Вед і древнеіранськой авестінской літератури. Сказання «Книги Велеса» про прабатьків схожі й з біблійними легендами про патріархів. Ця книга дає можливість вивчити основи давньослов'янської ведичної ери і відчути дух давньослов'янської культури. А. І. Асов цілком обгрунтовано висловлює впевненість, що «явище« Книги Велеса »говорить про початок епохи Російського Відродження» ( «Книга Велеса», СПб, «Політехніка», 2000. С. 220).

Давня слов'янська духовність. Що стосується давньої слов'янської духовності, то тут безумовний інтерес представляють так само «Слов'яно-Арійські Веди», показували б древню віру слов'янських і арійських народів (ці книги випускає видавництво «АР-КОР»). У цьому ж ряду знаходяться такі книги, як «Родолюбие», «Книга Родосвіту», «Пити з річки життя», присвячені відродженню древнього слов'янського язичництва. Так, наприклад, в «Родолюбие» з приводу відродження слов'янського язичництва говориться наступне: «Ми - росіяни! У нас давня і славна історія, чарівно прекрасна і багата Земля, мудра і сильна релігія - Свята Віра великих Предків наших, древніх русоваріев. Наша Віра заснована не на безтілесних фантазіях і порожніх домислах, а на безпосередньому віданні-Знаннях, доглянутому сакральної Ведичної Традицією, що йде від Самого Рода Вседержителя, Предка Предків наших, і підтверджуються безпосереднім особистим досвідом успадковують Йому ... І негоже нам, росіянам не тільки за фактом народження, але і по Духу, не вболівати про Рідних Святинях. Забути Джерело свій - це те ж, що заблукає в частіше без шляху і надії на повернення. Втрачаючи Рідну Віру свою, чи не втрачаємо ми в божевіллі себе? ... »(« Родолюбие ». М., 1999. С. 5-6).

Повернення до духовних витоків, до Сакральної Традиції і формування на цій основі повністю відповідає потребам часу світогляду нової епохи є в даний час необхідною умовою виживання не тільки народів Росії, але і всього людства.