Історія Російської Церкви. Період V. Синодальний. церковне управління

Знаменський П.В.

Перехідний час; местоблюстітельство патріаршого престолу.

Після смерті патріарха Адріана управління Російською церквою, як і раніше за часів междупатріаршества, доручено було місцеблюстителя патріаршого престолу з собором перебували в Москві архієреїв. Користуючись відсутністю патріарха, молодий цар Петро насамперед поспішив здійснити ще раніше вжиті нею заходи до обмеження судового відомства церкви через відділення від нього згаданих цивільних справ по шлюбним рядним і Сговорний записів і по духовним заповітів. Крім того, в 1701 році він розпорядився знову відновити монастирський наказ з наданням йому, крім колишніх судових повноважень над церковними людьми, ще нових, більш важливих повноважень щодо церковних маєтків. На ці маєтки y Петра дуже рано виробився вкрай утилітарний державний погляд. Ще в 1690-х роках він називав їх "тунегіблемимі" для держави, що служать для підтримки однієї тільки розкоші духовної влади, і збирався витягти з них якомога більше державної та суспільної користі. Розпорядження його з цієї частини почалися з посилення над церковно-вотчина економією колишнього державного контролю через наказ великого палацу і з заборони духовним властям всяких дорогих будівель, закладів дорогих шат і інших витрат на зайву розкіш; потім по смерті патріарха він порішив відібрати y духовенства саме управління церковними вотчинами і передати це управління в руки держави через монастирський наказ. Останній повинен був керувати церковними вотчинами і всіма з них зборами і нарядами через своїх власних світських управителів. На утримання духовних властей і церковних установ з сум, що надходили до наказу, призначено видавати тільки певні штатні оклади, потім всі інші суми повинні були витрачатися наказом на задоволення різних громадських і державних потреб, на військові потреби, на платню різним чинам, на госпіталі, богадільні , школи та інше. Таким чином, церковне відомство було урізано і за судовими зі своїми повноваженнями, і за своїм господарському управлінню. Щоб дати час зміцніти таким важливим змінам, поспішати призначенням нового патріарха було нема чого, і час междупатріаршества продовжилося цілі 20 років, а тим часом в голові царя встигла за цей час дозріти нова думка ο корінне перетворення всього ладу вищого церковного управління на соборних засадах, без патріаршества .

Β місцеблюстителя патріаршого престолу був обраний царем рязанський митрополит Стефан Яворський, перший великоруський архієрей за Петра з малоросійських вчених, яких цар з цього часу почав одного за іншим піднімати на вищі ієрархічні посади. Він походив із православного шляхетського сімейства в Галичині, народився у 1658 р, навчався в Київській академії і в закордонних єзуїтських школах у Львові та Познані, після повернення з-за кордону до Києва постригся в чернецтво і вступив на службу в рідну академію. Β 1700 р київський митрополит Варлаам Ясинський відправив його до Москви для посвячення себе в вікарії, але цар, помітивши проповідницький талант Стефана, побажав мати його єпископом ближче до Москви і вказав поставити його прямо митрополитом в Рязань. Прибульця зустріли в Москві вельми неприязно, обзивали поляком, обливанцями, латинник, але Петро, ​​сильно потребував освічених людей серед духовенства, підтримав його і незабаром призначив навіть місцеблюстителем. Таким швидким піднесенням Стефана стривожилися не тільки в Москві, але і на сході. Думаючи, що цар через местоблюстітельство готує його в патріархи, відомий ревнитель православ'я патріарх єрусалимський Досифей в 1702 р надіслав Петру послання з наполегливим умовлянням не ставити на вищі ієрархічні посади ні греків, ні черкас (малоросів), як людей підозрілих по чистоті віри, а ставити одних тільки православних московитів, "аще і не мудрий суть." B 1703 році він надіслав послання і до самого Стефану, в якому суворо докоряв йому за латинське напрямок і попереджав, що на сході не потерплять, якщо він стане патріархом. Але Петро не звернув на протести Досифея ніякої уваги.

Відносини Петра до великоросійського духовенства; святитель Митрофан та інші ієрархи-великороси.

Патріарх Досифей вказував на кандидатів для патріаршества з природних московитів. Β Росії теж рекомендували в патріархи великороса - архієпископа Холмогорського Афанасія. Цар добре знав гідності цього утвореного і ласкавого до іноземців святителя, особисто познайомившись з ним під час своїх поїздок до Білого моря, але все-таки віддав перевагу йому Стефана, в якому бачив представника справжньої західної науки, а не простого, хоча б многосведущего начотчика писань, якими були тоді всі московські вчені. Великоруські архієреї більш-менш були всі проти західних нововведень і західної освіти, і цим не подобалися Петру. Під час будови в Воронежі кораблів він близько зійшовся з благочестивим воронезьким святителем Митрофаном. Цей святитель був людина заслужена, перший організатор своєї недавно (в 1682 р) відкритої єпархії, борець проти розколу і різних моральних негараздів ще дикого тоді Воронезького краю. Своїм здоровим і прямим розумом він добре розумів і цінував прагнення молодого царя, прославляв його за намір завести флот і за війну з турками, пожертвував йому все заощадження від доходів свого архієрейського будинку, і потім щороку відсилав йому все знову нагромаджуються будинкові гроші, по 3 4 тисячі на рік, з написом: "На ратних." Але і цей шановний царем святитель не схвалював його прихильності до західних нововведень. Відомий розповідь, як одного разу він не пішов в будинок, займаний царем, тому що при вході були поставлені статуї язичницьких богів, і дізнавшись, що цар страшно за це розгнівався, став навіть готуватися до смерті; Петро поступився його благочестивої ревнощів і велів прибрати статуї. Святитель помер в 1703 р Петро сам закрив йому очі, сам ніс до могили його труну і сказав після його поховання: "Нічого не було y мене іншого такого святого старця." Крім святителя Митрофана, цар отримував пожертвування ще від митрополита Тихона Казанського і митрополита Іова Новгородського. Останнього за його благодійність до бідних і сірим він ставив у приклад іншим архієреям; y Іова заведено було при кафедрі 10 будинок для прочан, 15 лікарень і будинок для підкидьків; крім того, він був чудовим покровителем освіти в своїй єпархії, але освіти стародавнього, елліно-слов'янського; на німецьку, навіть київську латинську науку і він дивився несприятливо. А деякі архієреї великороси ставилися до реформ Петра навіть прямо вороже. Β 1700 р Ігнатій Тамбовський був позбавлений сану за те, що висловлював співчуття якомусь книгописців Григорію талицкой і зі сльозами читав його фанатичні зошити, в яких доводилося, що Петро антихрист. Β 1707 звільнений був в Кирилов монастир митрополит Ісая Нижегородський, який висловив різкий протест проти зборів з його єпархії в монастирських наказ.

Відносини Петра до Стефану.

Митрополит Стефан спочатку ревно сприяв Петру, вихваляючи його справи в своїх предікей *; але потім став теж потроху з ним розходитися. Виявлялося, що, хоча він і був людиною європейськи освіченою, але освіту його було далеко не в дусі Петра. Державні поняття царя про відносини між церквою і державою і його релігійні погляди, наприклад, на обрядову сторону віри, носили досить помітний протестантський відтінок, що з'явився внаслідок раннього і близького знайомства його з німцями, тоді як усіх ці київські вчені, до покоління яких належав Стефан, Вихований на католицьких системах богослов'я, були жаркими поборниками високого церковного авторитету, церковних переказів і всього, що протестантство намагалося похитнути в навчанні ο церкви. Місцеблюститель, між іншим, разом з великоруськими ієрархами вважав за необхідне для управління церкви патріаршество, до чого, крім його церковних переконань, спонукав його, напевно, і особистий інтерес, тому що кому ж найближче було і розраховувати на патріаршество, як не йому, - місцеблюстителя і найвченішому з усіх архієреїв? З плином часу він, мабуть, почав нудьгувати в очікуванні патріаршого сану і, при всій своїй обережності, дозволяв собі невдоволення мови щодо розпоряджень і самої особистості Петра. Було, наприклад, відомо, що він був незадоволений другим шлюбом царя (з Катериною) від живої дружини і кілька вільним ставленням його до обрядів, тим, що цар зі своїм військом не дотримувався постів, хоча Петро і постарався в цьому випадку відгородитися дозвільної грамотою від константинопольського патріарха. Всі незадоволені царем, природно, звертали свої погляди на спадкоємця, царевича Олексія, виховати в старовинному дусі; в цю ж сторону став повертатися і Яворський. B 1712 року в день тезоіменитства царевича він говорив предікей і не втерпів, щоб не висловити в ній кілька прозорих натяків - царевича назвав "єдиною надією Росії" і пустився в викриття проти залишають своїх дружин, які не зберігають постів і обідящіх Божу Церкву. Петро розсердився і на час зовсім заборонив йому говорити проповіді. Але тільки лише це справа встигло зупинятися, як Стефан знову зіткнувся з царем, виступивши, всупереч його бажанню, в гучну боротьбу з посилилися в Москві протестантськими спокусами.

Боротьба Стефана проти захоплень протестантством; справа Тверитинова і Камінь віри.

З самого початку XVIII століття в Москві утворився гурток вільнодумців, займаних протестантським еретічеством. Вони відкидали шанування святих і мощей, чудеса, пророцтва, авторитет Церкви з усією її ієрархією, соборами, переказами і вченням святих отців, не визнавали таїнств, поминання покійних, шанування святих ікон, чернецтва і всієї обрядової сторони релігії. На чолі цього гуртка стояв лікар Дмитро Тверітінов, який навчався в Німецькій слободі і заразився там протестантськими ідеями. Ці ідеї він засвоїв, втім, не цілком, а упереміж з своїми власними домислами; він, наприклад, не прийняв самого основного догмату протестантства про виправдання людини однією вірою без діл Закону, а доводив навпаки, що людина тільки й може врятуватися своїми справами і заслугами, без яких його не можуть врятувати ніякі посередники і заступники. Самим завзятим його послідовником був його родич, цирульник Фома Іванов. Нова московська єресь до свого виявлення вільно поширювалася близько 14 років і встигла знайти собі багатьох послідовників з різних класів суспільства, проникла навіть в московську академію. B 1713 р першою трапилася в ній своєму начальству один з учнів академії Максимов, а через нього духовна влада добралася і до інших єретиків. Митрополит Стефан негайно пустив справу в розшук і повів його гласно, на всю Москву, залучивши до сприяння собі Преображенський наказ. Петро був дуже цим незадоволений, тому що таке гучне справу могло подіяти неприємно на жили в Росії іноземців, так на багатьох і російських діячів реформи, теж не зовсім чужих Тверітіновскіх замашок, могло, крім того, посилювати і без того вже сильне невдоволення німецькими нововведеннями в народі. Він розпорядився скоріше взяти цю справу з рук Стефана, перевівши його розслідування з Москви в Петербург. Тут, за бажанням царя, воно скінчилося жваво і легко для єретиків - вдовольнившись одним тільки зреченням їх від своїх думок, петербурзький суд припровадив їх назад в Москву з розпорядженням від царя негайно приєднати їх до церкви і потім вся справа загасити. Але Стефан цим не задовольнився, а розіслав надісланих єретиків по монастирях і почав збирати проти них нові докази. На біду, самий фанатичний з них Фома Іванов, який містився в Чудовому монастирі, осмілився на обурливу витівку, всього понад їм зашкодить: прийшовши одного разу до церкви, він кинувся з косарем на різьблений образ чудотворця Алексія і порубав його. Після цього московський собор 1714 р зрадив всіх єретиків прокльону. Вони віддані були на церковнепокаяння, а Фома спалений на багатті. Роздратований всією цією справою, цар зробив Стефану тяжкий догану через Сенат. З приводу єресі Стефан написав великий твір проти протестантства - "Камінь віри"; твір це не було пущено в друк.

Особливо погано відгукнулися на положенні Стефана, та й усієї взагалі ієрархії два політичних справи 1718 року - справа царевича Олексія u справа його матері, колишньої цариці Євдокії Лопухиной.B них замішано було кілька важливих осіб з духовенства. Довідатися було, що духівник царевича Яків Ігнатьєв був найлютішим ворогом Петра, вселяв Олексію ненависть до всіх справах і до самого обличчя його батька, одного разу на сповіді, коли Олексій зі страхом зізнався йому, що бажає батька свого смерті, заспокоїв його, кажучи: "Ми і всі бажаємо йому смерті "; що духівник цариці Євдокії Федір Пустельний, ростовський архієрей Досифей і юродивий Михайло Босий говорили їй ο близьку смерть Петра і швидке повернення її на царство, підкріплюючи свої запевнення різними пророцтвами і видіннями; що царевич, втікши за кордон, писав звідти листи Досифею, Крутицький митрополиту Ігнатію Смолі і Київському Иоасафу кроківської; що він найбільше сподівався на духовенство і говорив своїм наближеним: "Коли буде час без батюшки, тоді я шепну архієреям, а архієреї парафіяльним священикам, тоді мене і знехотя володарем учинять." Був запідозрений у зв'язку з царевичем і сам Стефан, якого партія царевича і сам він вважав своїм і на якого розраховували, що він зніме з царевича присуджене йому царем постриг в чернецтво. Після закінчення розшуків Яків Ігнатьєв, Федір Пустельний і Досифей були віддані страти; Іоасаф Кроковський помер раптово ще раніше розшуку на дорозі з Києва до Петербурга; Ігнатій Смола по старості був звільнений на спокій (вже в 1721 р) в Нилову пустель. Під весь час розшуків цар знаходився в такому ж страшному роздратуванні, як під час стрілецьких страт, і висловлював вкрай різкі відгуки ο духовенство. Β 1718 році він рішуче висловив думку про скасування патріаршества і про структуру для церковного управління духовної колегії, на зразок засновується тоді ж державних колегій. Яворський вцілів під час розшуків - йому призначалося навіть місце президента в новій духовній колегії; але ставлення до нього царя були остаточно зіпсовані - президентом він повинен був стати тільки номінальним. Петро переконався, що не всі і кияни могли йому співчувати, і став наближати до себе з них нових людей, більш відповідали його видам.

Нові наближені царя - Феодосій і Феофан.

Β Новгородської єпархії він зауважив Хутинского архімандрита Феодосія Яновського, родом з польської шляхти. Під час гоніння на черкас він виїхав з Москви в Новгород до митрополита Іова, який тоді збирав біля себе вчених людей для освіти своєї єпархії і прийняв прибульця дуже милостиво, зробивши його y себе одним з пріоритетних архімандритів. Це був світський, розв'язний і вельми ліберальний монах, він сподобався царю з першої ж зустрічі. Β 1712 році Петро зробив його олександро-невським архімандритом, правителем духовних справ в Петербурзькій області і довіреною своєю людиною по духовної частини. Цар не звертав уваги ні на хиткість релігійних переконань свого улюбленця, ні на його світське життя, яка виробляла спокуса в народі і духовенство, бачив у ньому тільки розумної людини, який умів пристосуватися до вимог часу, борця проти забобонів і розколу і зручного помічника в церковних реформах . Β 1716 року Митрополит Іов помер, і на місце його в 1721 році цар вказав присвятити Феодосія.

Β 1716 року викликаний до Петербурга інший, ще більш освічений монах з Києва, Феофан Прокопович. Ще в київській академії він відрізнявся незвичайною обдарованістю, любов'ю до наук, многознании і жвавістю характеру. З Києва він поїхав вчитися за кордон, де, відрікшись звичайно від православ'я, навчався у Львові, Кракові та Римі. Єзуїтська виховання не тільки не захопило його в сторону латинства, але порушило в його душі повну огиду і від схоластики, і від єзуїтів, і від всієї системи католицтва. B 1704 р повернувшись до Києва і знову приєднавшись до православ'я, він вступив на службу в академію і поступово проходив в ній посади вчителя, префекта і ректора. Β 1706 році цар, при відвідуванні Києва, в перший раз чув його вітальне слово і помітив його. Β 1709 році Прокопович знову вітав Петра з полтавської перемогою; в слові його були прославлені перемоги царя над шведами, не забута була і простреленою в бою капелюх Петра, вставлено спритне порівняння Полтавської битви (в день преподобного Самсона 27 червня) з перемогою Самсона над левом (герб Швеції). Петро ніколи ще не чув такої живої і сучасної предікей; кар'єра Феофана була після цього зміцнена. Викликаний в 1716 р в Петербург, він постійно говорив тут проповіді, в яких пояснював слухачам сучасні події і перетворюючі плани Петра, і увійшов в ще більшу довіру y царя, ніж Феодосій. Зрозуміло, що він став після цього першим кандидатом на архиєрейство; але в той же час своїми різкими викриттями забобонів і обрядової релігійності народу він порушив проти себе серед духовенства серйозні підозри в протестантство, які поділяли і деякі київські вчені, і сам місцеблюститель. Двоє з цих вчених, ректор московської академії Феофілакт Лопатинський (який приїхав в Москву ще в 1704 році) і префект Гедеон Вишневський (викликаний в 1714 році), відшукали в його київських лекціях протестантські ідеї і подали на нього Стефану донос, а Стефан доповів про це доносі царю з додаванням власної думки, що Феофан не може бути єпископом. Петро дозволив Прокоповичу самому виправдатися проти звинувачень, і Феофан так в цьому встиг, що Стефан мав просити y нього вибачення. Β 1718 року Феофан був поставлений єпископом у Псков і став правою рукою Петра у всіх церковних реформах. Β той час як місцеблюститель разом з великоруськими ієрархами нарікав про знищення патріаршества, Феофан, за дорученням царя, писав регламент для духовної колегії.

Складання Духовного регламенту.

Було закінчено було до 1720 року, після чого він цілий рік розглядався Сенатом, архієреями, архімандритами і самим государем. Він охопив виклад всіх найважливіших пунктів церковної реформи, розділяючись на три частини: 1) опис і провини синодального управління, 2) справи, йому підлягають і 3) самих управителів посаду і сила. Характер його викладу весь пройнятий духом сучасної боротьби реформи з протидіяти їй упередженнями і явищами, і тому відрізняється обілічітельним напрямком, тенденційністю, навіть пристрастю. 0 винах нової форми церковного управління в ньому йдеться про те, що колегіальне управління, в порівнянні з одноосібним, може вирішувати справи швидше і неупереджено, менш боїться сильних персон і, як соборну, має більше авторитету, з іншого боку - менш небезпечно для держави, бо прості люди, не знаючи відмінності між духовною і самодержавної владою і дивує славою і честю патріарха, вважають його другим государем, самодержцю рівносильним або й більше його і, якщо трапиться між патріархом і царем розбіжність, то швидше за пристануть до першому у, мріючи, що воює з самого Бога - на доказ подані відомості на візантійську історію, на історію папства і на подібні ж "і y нас колишні замахи"; президент же колегії не має ні такий народ дивує слави, ні сили, маючи голос рівний з голосами інших членів; і в разі суду над ним не потрібно звертатися за цим судом на сторону, так як він підлягає суду самої колегії. Повстає Регламент і проти іншої народ дивує слави, слави єпископів, забороняє водити їх під руки, кланятись їм в землю і віддавати "зайву і - почитай - царську честь," забирає y них право церковної анафеми і надає це право однієї духовної колегії; робить кілочка замітку і проти архієрейських слуг, які зловживають своєю владою при владиці для ласощі і наживи. Особливо гаряче говориться в Регламенті ο розколи і забобони, з якими реформу доводилося вважатися за все більше. Синоду ставиться в обов'язок піддавати строгому дослідженню акафісти і служби святим, чудотворні ікони, мощі і інші святині, "багато бо ο сем наплутано," всякі чудеса і пророцтва, виводити шанування 12 п'ятниць, звичай "людем, далеко віддаленим, молитви через посланників їх в шапку давати "і інші забобонні звичаї. Великі відділи присвячені розпорядженням про посилення в народі і духовенство релігійної освіти - про видання для народу катехитичних книжок, ο закладі при архієрейських будинках духовних шкіл, про посилення церковної проповіді; сатира проникає і в ці позитивні відділи Регламенту - тут, наприклад, зустрічаємо викривальні характеристики неосвіченого і впертого великоросійського начотчика і гордого київського школяра, вивчила риторику і уявіть, що вже все пізнав, і карикатурний портрет південно-російського ритора-проповідника, наслідувача польських казнодеев. B 1722 році вийшло в такому ж роді Додаток до Регламенту, що містив правила щодо білого духовенства і монашества.

Відкриття Святійшого Синоду і його склад.

14 лютого 1721 послідувало урочисте відкриття духовної колегії під ім'ям Святійшого Урядового Синоду, а в 1723 році Синод був затверджений усіма східними патріархами, які визнали за ним все патріарші права і іменували його в грамоті своїм у Христі братом. Він був складений з президента (Стефан Яворський), двох віце-президентів (Феодосій і Феофан), чотирьох радників і чотирьох асессоров з представників монашествующего і білого духовенства. Β вирішенні справ все вони, не виключаючи і президента, голоси мали рівні. Президент Стефан був, втім, зовсім затертий в Синоді сильними віце-президентами і до кінця життя не міг примиритися з новою формою церковного управління. Після його смерті (+ одна тисячі сімсот двадцять дві) Петро призначив нового президента, і посада ця скасувалася; вакансія Стефана в Синоді зайнята була новим радником, архімандритом Феофилактом Лопатинським, скоро (1723 г.) присвяченим в єпископа Тверського. Головним діячем у Синоді був Феофан - права рука і слухняне перо царя. Феодосій, хоча і вважався першим віце-президентом, став втрачати розташування Петра за своїм зарозумілому і властолюбними характеру; забувши, що всім був зобов'язаний царю, він став дуже різко говорити і проти духовних штатів, і проти приниження церкви світською владою. Переважання в складі Синоду членів з малоросів, і до того ж порівняно молодих по службі, вкрай не подобалося великоруським ієрархам, які всі були тоді вже люди літні, заслужені, і кидали у їхніх очах самий авторитет цього вищого духовного уряду. Вони вважали себе скривдженими і, крім того, постійно підозрювали Синод в партійному, малоросійському дусі. Тому йому на перших порах постійно доводилося скаржитися на те, що вони не віддають йому належної честі, і робити їм за це догани і навіювання.

Положення Синоду в загальному складі державної адміністрації.

Це положення, як глави великого державного відомства, було зрівняно з положенням Сенату. Вони порівняні були у всіх правах, і обидва безпосередньо підпорядковані самому государю, який у державній присяги членів Синоду так і називається "крайнім суддею духовної колегії." Для вирішення справ, загальних того й іншого, між ними призначені загальні конференції; за відсутності государя сукупні рішення їх повинні були мати силу рішень верховної влади. Представником государя в Сенаті був генерал-прокурор, а в Синоді обер-прокурор, названий на обер-прокурорської інструкції 1722 року "оком государя і стряпчим у справах державним." Він зобов'язаний був спостерігати за всім ходом синодальних справ, помічати в діловодстві опущення, незаконні рішення зупиняти і доносити про них государю, робити Синоду пропозиції про потрібних заходах, представляти государю про Синодской рішеннях і бути взагалі посередником між Синодом і державною владою. Йому були підпорядковані прокурори духовних наказів і духовні фіскали або інквізитори, розсилалися для нагляду за духовним управлінням по містах, монастирях і замовленнями *. При Синоді утворився цілий інквізиторський наказ, на чолі якого поставлено протоінквізітор з ченців; йому підпорядковані були провінціал-інквізитори і все фіскали. Але це фіскальне управління, дуже неприємне духовним властям і допускало різні зловживання своїми повноваженнями, незабаром після кончини Петра було скасовано.

Права Святійшого Синоду в області церковного управління і його органи.

Β області церковного управління Святійший Синод отримав "силу і владу патриаршескую або, - за висловом Регламенту, - чи не більшу, понеже собор." На цій підставі йому належала в церкві влада законодавча - право, за згодою государя, заповнювати свій Регламент новими правилами, влада вища судова і адміністративна по всіх частинах церковного життя. Обсяг церковного суду було надано йому, втім, уже в обмеженому проти колишнього вигляді; крім згаданих цивільних справ, відписаних від церковного суду після смерті патріарха Адріана, світському суду були надані ще справи про права законного народження і кримінальні - про насильницькі шлюби, насильстві жінкам, кровозмішення, і призначення покарань за найважливіші злочини проти віри і церкви, - богохульство, еретичество, чари і святотатство. Духовні особи підлягали його суду, "доки не дійдуть до цивільного суду"; у справах судовим, кримінальним і політичним вони поряд з усіма піддавалися прямо світському суду підлягають колегій. Але зате відомство церковного суду знову було розширено з іншого боку, внаслідок повернення в руки духовенства управління церковними вотчинами, а тому і суду над церковними селянами. Разом з тим розширилася, звичайно, і область економічного управління Святійшого Синоду. Монастирський наказ з відомства Сенату був переданий у відомство Синоду і утворив при ньому щось на зразок економічного відділення. B 1724 році наказ цей був перетворений за колегіальним зразком під ім'ям камер-контори синодального уряду. З'явилися при Синоді та інші установи, що були органами його великої влади. Так як члени його мали головне перебування в Петербурзі, то в Москві заведена була особлива синодальна контора з вищою владою, але обмеженою тільки межами колишньої патріаршої області. Святійший Синод успадковував і єпархіальну владу патріархів в їх Московської області з додаванням до неї ще нової Петербурзької. Органами цієї єпархіальної його влади були - в Москві колишні патріарші накази, а в Петербурзі - знову заснована тіунская контора під начальством духовного тіуна або управителя духовних справ. Β 1723 р колишній духовний наказ патріарха в Москві був перетворений в колегію під ім'ям дикастерії - це було перше з єпархіальних установ, які робляться потім (з 1744 г.) відомими в єпархіях під ім'ям консисторій.

Зміна в складі Синоду по смерті Петра.

По смерті Петра (26 січня 1725 г.) настав досить тривалий період безсилля верховної влади і посилення тимчасових правителів, період незвичайних підвищень і страшних падінь різних "тимчасових" людей, в усі протягом якого справа Петра мало витримувати важку пробу своєї історичної міцності. Тривоги цього часу відбилися і на Святому Синоді. Першим піддався страшної долі занепалих достоїнств віце-президент Феодосій. Після смерті грізного царя він став ще пихатішим і заговорив про нові порядки ще різкіше, - скаржився на приниження церкви, на приниження архієреїв, розорення їхніх будинків і монастирів, на штати, паплюжив покійного царя, порівнюючи його за жорстокістю з Іоанном Грозним, допускав образливі витівки проти самої імператриці Катерини і сильного князя Меншикова, погрожував в майбутньому якимось народним повстанням і ін. Β кінці квітня 1725 року він був заарештований і підданий розшуку *. Під час розшуку відкрилися за ним ще різні зловживання по єпархії і те, що всіх своїх будинкових служителів він наважився зобов'язати особливої ​​присягою на вірність собі, начебто державної присяги. За всі свої провини він був позбавлений сану і під ім'ям ченця Феодосія заточений в карельський монастир, де через 5 місяців і помер в тісному і холодної в'язниці. На місце його в Новгород був переведений Феофан і став першим членом Синоду. Але в той же час другим членом призначений був неприємний йому Феофілакт Лопатинський; потім імператриця, відчувала себе не зовсім твердою на престолі і догоджати всім партіям, на догоду партії старого боярства, який не любив архієреїв-черкас, третім членом призначила архієрея великороса Георгія Дашкова Ростовського. Це була людина малоосвічена, але практичний, енергійний, сильний зв'язками серед боярства і небезпечний недоброзичливець всіх черкас. За ним в Синод потрапив ще один великорос, Горицький архімандрит Лев Юрлов. Таким чином Святійший Синод отримав такий склад, в якому полягали елементи неминучою партійної боротьби. Боротьба ця дійсно незабаром і почалася, маючи на чолі з одного боку Феофана, а на інший Георгія. B тому ж 1726 році, як пішли ці призначення, Синод був розділений на два паралельних аппартамента, - духовний, з архієреїв, зайнятий тільки духовними справами, і світський, названий колегією економії, з п'яти світських осіб, для заняття економічними справами і управління церковними вотчинами , незалежний від першого, який входив до своїх уявлень прямо в Сенат. Для такого змішаного Синоду титул Святійшого визнаний був уже непристойним і замінений титулом Духовний Синод. Перший аппартамент його належало весь скласти з одних архієреїв, ніж прямо скасовувалося заведену Петром представницьке пристрій Синоду з духовних осіб різних чинів. Всі члени Синоду були зрівняні між собою ще більш колишнього через скасування всіх колишніх колезьких їх звань і найменування всіх просто членами. Нарешті, в тому ж році Синод був знижений з державно-адміністративному своїм значенням. "Тимчасові" люди постаралися відокремитися і встати вище всіх державних установ, склавши з себе верховну раду. Синод і Сенат після цього спустилися вже на другий ступінь адміністрації, і обидва втратили титулу "уряду." Вся вища адміністрація потрапила в руки верховного ради, а Синод і Сенат стали тільки виконавцями його владних розпоряджень.

Святійший Синод за Петра II і Ганні Іоанівні і боротьба Феофана з своїми ворогами.

Ще гірше стало положення Святійшого Синоду при молодому Петрові II, коли всіма справами держави перевертали виключно ВО - спочатку Меньшиков, потім Долгорукие. Реакційний характер цього царювання сприяв ще більшому піднесенню значення великоруської партії ієрархів. Георгій Дашков провів Льва Юрлова до архиерейства в Воронезької єпархії і встиг ввести в Синод ще нового члена з великоросів, старого опального митрополита Ігнатія Смолу, який був викликаний тепер зі свого Ніловского ув'язнення на Коломенському кафедру. Всі вони дружно стали діяти проти Феофана. Феофілакт, єдиний окрім нього вчений член, не пристав до них, але зробив Феофану велику неприємність, видавши в 1728 році, з дозволу верховної ради, праця Яворського - "Камінь віри," викривали ті самі єресі, в яких вороги звинувачували Феофана. Β гуртках старовинного вельможності і духовенства заговорили навіть про відновлення патріаршества. Положення Феофана, колишнього тепер єдиним представником Петровських ідей в Синоді, зробилося вкрай небезпечним і змушувало його напружувати в розгорілася боротьбі всі свої сили і всю спритність. Зброя в цій боротьбі y його противників було колишнє, яким він був зустрінутий в Москві ще в 1718 при Стефане Яворського - це звинувачення в єресі. Β ролі обвинувача, вельми незручній для таких поганих богословів, як Георгій, виставлений був один з київських же вчених, архімандрит Юр'ївський Mаркелл Родишевскій, знав Феофана ще з академії і у свій час служив y нього в Псковській єпархії суддею архієрейського будинку. Ще в 1726 році їм поданий був Святому Синоду донос на Феофана в 47 пунктах, ніби він, Феофан, не визнає церковних переказів і вчення святих отців, не шанує святих ікон і мощей, заперечує виправдання справами, сміється над церковними обрядами, акафістами, оповідями Міней і пролог, відкидає деякі правила Кормчей, хулить церковний спів, а хвалить лютеранські органи, бажає викорінити чернецтво і т. д. Так витлумачені були в доносі різні місця з творів та усні мови Феофана, в яких висловлювалася його дійсно часом занадто гаряча підлогу міка або проти католицтва, або проти домашніх російських забобонів і обрядоверія. Справа ця скінчилося тоді висновком Маркела в Петропавловську фортецю і навіюванням Феофану від імені імператриці, щоб він надалі ніяких неприємних православної церкви не чинив, а жив, як живуть усі "великоросійські" архієреї. За Петра II Маркелл напав, як на єретичні, на різні твори Феофана - буквар, тлумачення блаженств, про обливати хрещенні і інші, просячи y Синоду негайного засудження і їх, і їх автора. На цей раз донос його вже зовсім не мав сили; Феофану легко було довести, що всі ці твори написані були їм на думку Петра Великого і видані з дозволу Святійшого Синоду, і звинуватити самого донощика в тому, що він наважився звинувачувати в єресях самий Синод і "мучити славу толікаго монарха." Зазнавши невдачі в Синоді, Маркелл звернувся до таємної канцелярії і доніс їй, що Феофаном була написана "Правда волі монаршої" - твір, спрямований до позбавлення спадщини престолу царевича Олексія, отже, противне і царствующему государю - синові Олексія; але таємна канцелярія і без доносу добре знала це, так само як і те, що твір це написано було теж з волі Петра Великого. Донощик піддався новому висновку - в Симонов монастир. Феофан таким чином залишався цілий і неушкоджений; але становище його було все-таки дуже хитко - Дашков все посилювався, і Феофану могла загрожувати попереду та ж доля, яку нещодавно зазнав інший нелюбимий великоросами Черкашенін Феодосій. Його врятувала від тяжких тривог несподівана смерть Петра II (в 1730 роки), за якою послідували сходження на престол Анни Іоанівни і падіння верховников. Зійшовшись з духівником Анни Іоанівни, архімандритом Варлаамом, Родишевскій хотів було і при ній продовжувати свої напади на Феофана; в своєму Симоновському ув'язненні він почав складати проти нього нові звинувачення, написав кілька зошитів, в яких, крім зазначених творів, піддав різкій критиці написаний Феофаном указ 1724 року про чернецтві і самий Духовний регламент. Але при імператриці Ганні настали інші часи, коли увійшли в силу не звинувачення в єресі, а доноси політичні, а цією зброєю Феофан вмів володіти краще своїх супротивників. Найміцнішу опору він знайшов собі в панувала при дворі німецько-курляндской партії, з інтересами якої безліччю ниток зв'язувалися його власні інтереси. Та ж сама партія старовинних людей, яка загрожувала недавно йому, була тепер грозою і нового Курляндського уряду. Останнє жваво відчувало свою ненаціональний і слабкість в Росії, добре знало, що право на престол, за заповітом Катерини I, належало не Ганні Іоановні, а дочкам Петра Великого з їх потомством, і підозріло прислухалося до всяких заяв в народному і православному дусі і до толкам про цісарівною Єлизаветі, про сина покійної царівни Анни Петра голштинської і навіть ο цариці Євдокії Лопухиной. Полеміка проти німецьких єресей і звинувачення в них кого-небудь при таких обставинах легко ставали ознакою політичної неблагонадійності самих обвинувачів і полемістів і тягли за собою неминучі допити в таємної канцелярії. За падінням верховников скоро послідувало і падіння підтримуваної ними великоруської партії в Синоді. Першим з архієреїв попався в політичній справі Лев Юрлов, на якого було донесено з Воронежа, що, по отриманні тут першого сенатського указу ο сходженні на престол імператриці Анни, він не відслужив урочистого молебня, а став для того чекати ще особливого указу з Св. Синоду , в очікуванні же цього кілька запізнілого указу розпорядився поминати царство сімейство по порядку старшинства, починаючи з цариці Євдокії. Β Синоді, за впливом Георгія і Ігнатія, поставилися до цього доносу легко і відклали його розгляд до нових роз'яснень з Воронежа. Але слідом за цим всі члени, крім Феофана, раптом були звільнені з Синоду і на місця їх призначені інші - Леонід Крутицький, Іоаким Суздальський і Питирим Нижегородський - все такі архієреї, які цілком підкорялися Феофану; тоді ж, крім архієреїв, до складу Синоду знову, як за Петра, введені були архімандрити і протоієреї. У справі Льва почалося слідство, до якого притягнуті були і його доброзичливці, Георгій з Ігнатієм; всі троє були визнані противниками царської імператриці, звинувачені, крім того, в різних зловживаннях за своїми єпархіях і по позбавлення сану розіслані в різні монастирі. Β тому ж 1730 році був позбавлений сану і заточений в Кирилов монастир Варлаам Вонатовіч Київський за те, що, як і Лев, теж не відслужив вчасно молебню на сходження імператриці на престол; але найбільше він завинив у тому, що погано утримував своє духовенство від розмов про єретицтві Феофана і дозволив y себе в Києві нове видання "Каменя віри." Β наступному році був позбавлений сану і посаджений в Виборгськую фортеця архієрей тієї ж великоруської партії Сильвестр Казанський, на якого донесли, що при Катерині він забороняв поминати Св. Синод при богослужінні, рвав і велів переписувати на своє ім'я прохання, що подаються йому на височайше ім'я, говорив про імператриці Анни противні мови, робив зайві побори з єпархії та інше.

Β початку 1737 року Феофан взявся і за Родишевского і доніс ο його зошитах кабінету міністрів: чи не поширюючись ο богословської стороні Маркеллових звинувачень, він звернув увагу кабінету головним чином на те, що хула Маркела проти книг, виданих за указами государя і Св.Синоду, навіть проти Духовного регламенту, що містить чинне законодавство, є пряме опір влади; потім виставив на вигляд нападки автора на лютеран і і кальвіністів і на тих, хто з ним дружбу має, і поставив історичний питання, кого це розуміє тут Родишевскій з братією. Після цього справа пішла, зрозуміло, через таємну канцелярію. Розшук по цій справі заплутав у свої виверти і знищив безліч осіб будь-якого звання, або читали зошити Маркела, або просто тільки що чули про їхнє існування. З цього часу політичні розшуки не припинялися в усі царювання імператриці Анни. По монастирях і y різних грамотіїв відшукували всякі зошити, записки, виписки, в яких передбачалося що-небудь "противне," і всіх їх читачів і власників тягнули до розшуків. Феофану вдалося вселити підозрілого німецькому уряду, що в Росії існує небезпечна "злодійська факцій *," яку неодмінно треба відкрити і винищити. Заарештованих допитували НЕ ο якомусь певному предметі, а взагалі про все, хто що говорив, замишляв або чув "противне"; розшукуючи одне, несподівано набродах на інше; розплутуючи одну факцій, заплутувалися в інший нової. З огляду на тортур, допитувані в таємної канцелярії страшно ламали свої голови, пригадуючи, хто що говорив або чув за останні кілька років, плуталися самі, заплутували і інших. Величезна наслідок ускладнювалося все новими епізодами і затягувало в свої виверти все нових і нових осіб. З Москви воно перекинулося в Твер, де були заарештовані ієромонах Йосиф вирішив, запідозрений в складанні одного підкидні листи з пасквілем на Феофана і осуд на німецький уряд, архімандрит Іоасаф Маєвський з учених киян і різні особи тверського архієрейського будинку, близькі до Феофілакту Лопатинському, який і сам підозрювався в "противний," - потім, поширилося на Устюг, Вологду, на багато монастирів, Саровський пустель, зачепило безліч світських осіб, починаючи від якихось богадільні грамотніков і доходячи до дуже високопоставлених людей, навіть до особи цесарівни Єлизавети, яку багато хто бажав бачити на престолі. З духовних осіб ніхто не міг бути впевнений в тому, що хто-небудь зі знайомих не пом'яне його імені на катуванню і його самого не схоплять в таємну канцелярію. B 1735 році був заарештований і Феофілакт, за яким числилася важлива вина, видання "Каменя віри," і який, крім того, по своїй щиросердої відвертості і довірливості до оточуючих, не раз дозволяв собі зайві мови і ο патріаршества, і ο Феофане, і ο німців, і ο тому, що імператриця Анна села на престол, обійшовши цесарівна.

Кончина Феофана і його значення.

Феофан не дочекався кінця всіх цих розшуків; він помер у вересні 1736 р B останнім часом він досяг до такої висоти влади, до якої сягав жоден з архієреїв після патріархів. Він був другом Бірона і Остермана і найбагатшим сановником в Росії. Всі архієреї за потребою схилялися перед ним. Вчений репутація його стояла високо не тільки в Росії, але і на заході; вся російська церковна література зосереджувалася біля нього і залежала від його схвалення; його знайомства шукали і російські, і іноземні вчені та письменники; він був сильним покровителем молодих талантів, в тому числі Кантемира і Ломоносова. На смертному одрі, готуючись постати на суд Божий, цей найбільший розум свого століття, предмет подиву для одних і ненависті для інших, тоскно вигукував, звертаючись до себе: "голови відповідної! Розуму упившись, куди ся похилого?" Пам'ять його затьмарена зв'язком з таємницею канцелярією, з жахами біронівщини; але при оцінці його особистості не треба забувати і того, що його час був часом постійних переворотів в долі сильних людей, часом "випадку," як виражалися сучасники, коли людина, що піднявся на висоту, часто повинен був гинути десь в Березові, Пелимі , Охотске або сам губив інших, коли в житті діяли не право або мораль, а сліпий інстинкт самозбереження; не потрібно забувати того, що і серед такої обстановки він зумів залишитися "дивним первосвящеником," як його назвав Кантемир, один незмінно і твердо відстоював прапор реформи і зумів нерозривно пов'язати свої особисті інтереси з інтересами церковних перетворень і освіти, чого не зуміли зробити його противники . Після його смерті підняті ним розшуки тривали своєю чергою. Позбулися кафедр архієреї Досифей Курський (+1736), Іларіон Чернігівський (1738), Варлаам Псковський (1739). Нещасний Феофілакт, який містився досі під Синодальним арештом, в 1738 р потрапив в таємну канцелярію, змучений тортурами, позбавлений сану і посаджений в Виборзький замок. Безліч духовних осіб було заточене по монастирях і фортецям і заслано до Сибіру.

Св. Синод при імператриці Єлизаветі.

Страшне час біронівщини скінчилося з сходженням на престол Єлизавети Петрівни, яке і в духовенство, і в народі зустрінуте було загальним захопленням. Його вам проповідували слово з церковних кафедр славило нову государині, як рятівницю Росії від чужого ярма, восстановітельніцу православ'я і народності. Всім були відомі її російський характер, чисто російське благочестя, любов до духовенства, духовним книгам і проповідей, до богослужіння і благоліпність церковної обрядовості. Такий же залишилася вона і на престолі - їздила на прощу, в Троїцьку лавру ходила раз пішки, дотримувалася всі пости, робила пожертвування по монастирях і церквах. Її духівник протоієрей Феодор Дубянский був важливою силою при дворі. Православно-церковного напрямку був і найближчий до неї вельможа, Олексій Григорович Розумовський, родом з простих малоросів. Почалося повернення з ув'язнень і посилань всіх страждальців біроновского часу. З відомих нам осіб до цього щастя дожили Лев Юрлов, М. Родишевскій і Ігнатій Смола (помер, втім, всього через місяць після воцаріння Єлизавети); інші вже померли. Феофілакт теж помер в 1741 р ще при правительці Ганні Леопольдівни, відновлений у своєму сані всього за 4 місяці до смерті. Β 1742 Єлизавета видала вельми важливий загальний указ, яким первісний суд над духовними особами було надано Св. Синоду і за політичними обмовився. Сам Св. Синод, разом з Сенатом досі підлеглий спочатку верховному раді, потім кабінету міністрів, був відновлений зі скасуванням останнього в своєму колишньому гідність вищого адміністративного місця з титулом "Урядового." Підбадьорені благочестям Єлизавети, члени Синоду Амвросій Юшкевич Новгородський (наступник Феофана) і Арсеній Мацеевич Ростовський, один з найбільш енергійних архієреїв того часу, обидва малороси, подали доповідь, в якому писали, що якщо государині не угодно буде прямо відновити патріаршество, то нехай би вона по принаймні дала Синоду президента і самий Синод, як церковно-урядовий, влаштувала з одних архієреїв без архімандритів і протопопов, скасувала б при ньому і посаду обер-прокурора з колегією економії, бо він носить титул Святійшого і є уряд духовне, в якому світським особам і робити нічого. Але Єлизавета, яка оголосила всі закони Петра своїми, не погодилася на таку реформу, погодилася тільки на повернення духовенству його маєтків і на підпорядкування колегії економії Синоду. B Синод призначений був навіть особливо строгий обер-прокурор, князь Я. Шаховський, міцний ревнитель державного інтересу і всякої законності. З решти після нього "Записок" ο своєму житті видно, що така людина була особливо потрібен тоді в Синоді, де в минулі царювання порядки були засмучені і справи сильно запущені. Він розповідає в цих записках ο тому, як часто доводилося йому стикатися з членами Синоду з питань про зайвих витратах вотчинних сум, ο незаконному збільшенні платні членів, ο покарання духовних осіб за проступки, яких, з побоювання спокуси, Св. Синод намагався не виявляти, як важко було йому відстоювати свої уявлення внаслідок постійного заступництва за членів Синоду сильних осіб - Дубянского і Розумовського, але як іноді силою цих осіб, їх владним втручанням в синодальні справи доводилося перейматися самим же ч ленам і як він в цих випадках повинен був рятувати їх з важкого становища своїм сміливим представництвом і прямим роз'ясненням справ перед імператрицею.

Святійший Синод при імператриці Катерині II.

Після короткочасного царювання наступника Єлизавети Петра III, просоченого німецькими і протестантськими поняттями і погрожував православної церкви новим пануванням німецького духу, настав царювання Катерини II - імператриці-філософа XVIII століття, і в Росії настав свій філософський століття. Подібно до інших государів-філософам тодішньої Європи і їх міністрам, вона намагалася створити свою урядову систему на засадах тодішньої модною французької філософії, яка дивилася на релігію, як тільки на відомий рід "народного умоначертанія" і корисне знаряддя для управління народами, яке б не було її внутрішній зміст. Всі ці государі і політики одностайно повставали проти католицької теорії двох влад, намагаючись зробити церква установою тільки державним, і проти будь-яких проявів клерикалізму, охоче брали участь у розвитку ідеї віротерпимості, вважаючи держава по суті індиферентним до будь-якої релігії, в ламанні папського престолу, інквізиційнийтрибуналів, навіть клерикальних шкіл, в ослабленні чернечих орденів, скорочення числа монастирів і особливо у вигідній для скарбниці секуляризації церковного майна. У нас ніколи не було ні папства, ні приниження державної влади перед духовної, ні інквізиції, ні чернечих орденів, ні навіть систематичного клерикалізму; але, через брак своєї російської точки зору на справу, західна точка зору прийнята була в керівництво і нашими політиками. У нас теж заговорили і проти релігійного фанатизму, і проти теорії двох влад, і про ослаблення якогось небезпечного могутності духовенства, і про відібрання y нього церковного майна. Одним з перших і найважливішою справою імператриці, за яке її хвалили все мудреці Європи, було саме справа секуляризації церковних маєтків.

B ладі вищого церковного управління великих часів при ній не було, крім закриття при Синоді колегії економії, відала церковні вотчини; але проведена була важлива зміна в особистому складі цієї адміністрації, наповнює досі малоросами, мало відповідали видам нового уряду. Точно так же, як свого часу Петро I для інтересів реформи намагався заміщати найважливіші церковні місця новими людьми з учених малоросів, Катерина II, зважаючи на нові реформ, поспішала висувати на перший план в церковній адміністрації нових людей з учених великоруських ченців, готових з повним запалом служити владі, яка тепер милостиво піднімала їх з колишнього їх приниження перед малоросами. Адміністративної монополії малоросів і без того, втім, пора було припинити своє існування. Вона вже послужила свою службу в Великоросії, виховавши достатню кількість молодих місцевих сил, і підтримувати її довше не було потреби, це вело лише до зайвої нарікання великоросійського духовенства. Β 1754 року сама імператриця Єлизавета, особливо любила малоросів, знайшла за потрібне видати указ, щоб в архієреї та архімандрити представляемо були не самі малороси, а й великороси. Першість пост в Святому Синоді при воцаріння Катерини займав великорос Димитрій Сєченов, архієпископ Новогородскій; слідом за ним ще при Єлизаветі піднявся архімандрит Троїцької лаври, відомий оратор Гедеон Кріновскій, який отримав при Катерині Псковську кафедру. За їхньої підтримки піднеслися потім вихованці московської академії: Гавриїл Петров, в 1763 році присвячений в єпископа Тверського, а в 1770 році зроблений архієпископом Петербурзьким, - архієрей-аскет, мудрий, скромний і виконавчий в справах; Платон Левшин, на початку правління Катерини колишній ректором академії, людина жива, вразливий, збуджує загальні до себе симпатії, великий оратор і перша знаменитість свого століття; Катерина зробила його придворним проповідником і законовчителем спадкоємця Павла Петровича; з 1768 року він був членом Синоду, а в 1770 р - єпископом Тверським після Гавриїла. B 1763 році, по смерті Гедеона, псковським єпископом був призначений теж видатний великорос Інокентій Нечаєв. Ці особи брали участь у виконанні всіх первинних дій уряду з церковних питань. Димитрій і Гедеон благополучно провели справу ο секуляризації церковних вотчин; Гавриїл, Інокентій і Платон, за дорученням уряду, в 1766 році займалися складанням великого проекту ο перетворенні духовних шкіл, які не наведеного, втім, у виконання, і розглядали написаний Катериною Наказ комісії ο складанні нового Уложення; Димитрій, а по смерті його (+ 1 767) Гавриїл були представниками Святійшого Синоду в самій комісії. Тим часом малороси все більш і більш падали в очах імператриці, і поступово сходили зі своїх постів. Самий енергійний з них - Арсеній Ростовський загинув за протест проти секуляризації церковних вотчин; справа його загалом понад зашкодило репутації малоросійської партії ієрархів. Інший видатний архієрей південного походження Амвросій Зертис-Каменський, спочатку Крутицький, потім з 1767 року Московський, встиг було сподобатися імператриці, озброїв проти себе всю Московську єпархію своєю строгістю, доходила до жорсткості, і був убитий черню під час відомого бунту в Москві з нагоди чуми 1771 року. На місце його в 1775 році був призначений Платон. Деякі архієреї-малороси були звільнені на спокій за скаргами єпархіального духовенства на суворість їх управління, в тому числі в 1768 році тобольський митрополит Павло Конюскевич, ревнитель місіонерства, ісправітель моралі сибірського духовенства і людина святого життя (помер в Києво-Печерській лаврі в 1770 р). До якої міри Катерина була підозріла в ставленні до цих архієреям, показує доля Веніаміна Пуцек-Григоровича Казанського. Катерина застала його архієпископом петербурзьким і негайно перевела в Казань, де він особливо прославився своєю місіонерською діяльністю. Під час Пугачевского бунту він перший з архієреїв повстав проти Пугачова, який прийняв ім'я Петра III, розіславши по своїй єпархії Увещательная грамоти, в яких викривав самозванця, як особистий учасник поховання справжнього Петра III. Незважаючи на таку послугу уряду, він був підданий образливому арешту по одному бездоказово оговору якогось пугачовці-дворянина в тому, нібито він був сам спільником Пугачова і посилав бунтівникам гроші. Після Катерина переконалася в його невинності і поспішила втішити його милостивим рескриптом і саном митрополита, але це не вилікував вже його від паралічу, який розбив його під час арешту. Наступником його з 1783 року призначений був великорос з вихованців московської академії Амвросій ІІодобедов. Деяким увагою імператриці користувалися тільки два архієрея з малоросійської партії - Георгій Кониський Білоруський і Самуїл Миславський Київський (з 1783 року) перетворювач Київської єпархії за зразком великоросійських.

B обер-прокурори вибиралися люди наймодніших понять ο релігії і церкви.Такий в 1760-х роках був Мелиссино, відомий цікавим проектом наказу депутату Св. Синоду в комісію про Уложенні; тут були викладені самі ліберальні пропозиції ο скорочення посад, про ослаблення шанування ікон і мощей, скорочення богослужіння, скасування утримання ченцям, ο посвяченні єпископів без чернецтва, ο ​​"пристойно" одязі для духовенства, про знищення поминання померлих, полегшенні розлучень, дозвіл шлюбів понад три і т.д.; Св. Синод відхилив цей проект і склав свій власний. Після Міліссіно обер-прокурором був Чебишев (1768-1774), відкрито хизувався атеїзмом і заважав видання творів, спрямованих проти сучасного невіри. З підозри до "фанатизму" духовенства в 1782 р з духовного відомства вилучено були в відомство світського суду всі справи ο релігійних хулах, ο порушення чинности в богослужінні, ο чаклунстві і взагалі ο забобони. Думки членів Синоду рідко приймалися в повагу, крім думок двох найбільш наближених до імператриці членів - Гавриїла і духівника государині протоієрея Іоанна Памфилова. Останній був свого роду тимчасовим правителем і між іншим заступником за біле духовенство проти монашествующего і архієреїв; в 1786 р імператриця подарувала йому митру - нагороду, досі нечувану в білому духовенство і порушила незадоволення в середовищі чернецтва і архієреїв, які бачили в ній приниження митри. Члени Синоду не приховували невдоволення своїм становищем, особливо живий і відвертий Платон. Звикли до того авторитету і благоговіння, яким архіпастирський сан користувався в релігійній Москві, він з кожним роком все більше і більше обтяжувався своїми поїздками в Петербург для засідань в Синоді, а c 1782 року і зовсім перестав туди їздити, просив навіть про звільнення на спокій . Імператриця його не звільнили, але, мабуть, охолола до нього і обходила його нагородами. Тільки в 1787 р вона завітала його митрополитом, тоді як Гавриїл і Самуїл Київський отримали цей сан ще в 1783 р Гавриїл зберіг її благовоління до кінця царювання; завжди рівний, спокійний, завжди стоячи на законній точці зору, "резонабельний чоловік," як його називала Катерина, умів проявляти свої ревнощі ο церкви так, що ніколи не виробляв цим роздратування, і при нагоді сказати вагоме слово, яке даром не пропадало. Імператриця постійно закликала його в свої поради і наказала зноситися з ним у справах генерал-прокурорської канцелярії Сенату.

Положення Гавриїла похитнулося вже за часів імператора Павла I. Крутому і нетерпляче-запальному государю не сподобалося, що митрополит НЕ співчутливо поставився до знову введеному нагородження духовних осіб державними орденами і рішуче відмовився від пожалування кавалерством (католицького) Мальтійського ордена, яким государ надзвичайно захоплювався. До кінця 1800 року митрополит був звільнений на спокій і незабаром помер; місце його зайняв Амвросій Казанський. Митрополиту Платону як вчителю імператора спочатку все пророкували високе положення в нове царювання, але і він не догодив государю, тому що теж був проти орденів і благав дозволити йому - православному архієрею - померти архієреєм ж, а не кавалером; государ насильно надів на нього орден св. Андрія Первозванного. З 1797 року, коли йому було оголошено заборону виїжджати з Москви, він не брав жодної участі у вищому церковному управлінні і залишався в тіні до самої смерті, що послідувала в листопаді 1812 р

Святійший Синод при Олександрі I.

Царювання імператора Олександра I почалося новим преосвітнім рухом в державі, коснувшимся і церковного життя. Β числі найближчих співробітників государя в перші роки царювання була людина, яка знала стан і потреби церкви; це був знаменитий Мих. Мих. Сперанський, сам походив з духовного стану, колишній вихованцем і вчителем петербурзької семінарії. Чи не з його ініціативи в гуртку найближчих співробітників государя (Кочубей, Строгонов, Новосильцев, Чарторижскій), при проектах нових реформ, заговорили ο підвищенні освіти і матеріальних засобів духовенства - принаймні зі світських осіб Сперанський з'явився головним діячем в розробці цього питання. Обер-прокурором Св. Синоду з 1803 р призначений був князь Α. Η. Голіцин, друг юності государя і сама довірена його особа; релігійну освіту він мав невисоке, спочатку був навіть негативного напрямку в ставленні до релігії, в дусі XVIII століття, потім по зверненні став покровителем різних містичних сект; але на перших порах, коли справа стосувалася не питань віри, а тільки зазначеного практичного питання, був небесполезен для синодальних діячів. Діячі ці скоро знайшлися. Крім митр. Амвросія, в Св. Синоді з'явилося кілька нових досить видних ієрархів, якими були: Мефодій Смирнов Тверській, відомий хорошим пристроєм духовно-навчальних закладів в усіх єпархіях (Воронезької, Коломенської, Тульської, Тверської), якими він керував, знаменитий витку Анастасій Братановський Білоруський, потім Астраханський (+ 1806), і з 1807 р Феофілакт Русанов Калузький, потім Рязанський, однокурсник і друг Сперанського, людина жива, світсько освічена, блискучий проповідник, скоро зробився в Синоді впливовішим самого митрополита. Правою рукою митр. Амвросія був його вікарій, єпископ Старорусский Євгеній Болховітінов, вихованець Московської академії і університету, служив колись учителем і префектом при рідній воронезької семінарії, потім протоієреєм у м Павловську; викликаний до Петербурга після вдівства (в 1810 р), він постригся тут в чернецтво, був префектом семінарії, нарешті в 1804 р присвячений в єпископа Старорусского. Йому доручено була попередня розробка питання про вдосконалення духовних шкіл, яку він і виконав до 1805, розробивши переважно навчальну та адміністративну частини пристрою духовної освіти. Β розробці економічної частини Анастасію Братановський приписується щаслива думка, що опинилася дуже плідною на ділі, саме ο призначення змісту для духовних шкіл з свічкового доходу церков. Після попередніх робіт в кінці 1807 року для складання повного проекту ο перетворенні духовних шкіл і про поліпшення побуту всього духовенства утворений був особливий комітет з духовних (митр. Амвросій, Феофілакт, протопресвітер С. Краснопевков і обер-священик І. Державін) і світських ( кн. Голіцин і Сперанський) осіб. Плодом його робіт, закінчених в липні 1808 року, були: а) нова організація всього духовного освіти в Росії з установою для нього теж абсолютно нової системи навчальної адміністрації та б) пошук для духовного відомства нового величезного капіталу.

На чолі всього духовно-навчального управління в тому ж році була поставлена ​​замінила комітет комісія духовних училищ з вищих духовних і частиною світських сановників (тих же, які засідали і в комітеті), що склала при Св. Синоді Першим центральною установа для цієї важливої ​​галузі церковної адміністрації , так як до сих пір все духовну освіту знаходилося у відомстві одних єпархіальних архієреїв і навіть їх консисторій і, якщо не брати до уваги недовго існувала за Петра I (1721-1726) синодальної контори шкіл і друкарень, зовсім не мало загальної вищої центру при Синоді. Окружними органами комісії були зроблені духовні академії, для чого при них були засновані вчені конференції, складені з місцевих вчених осіб - професорів кожної академії і сторонніх із місцевого духовенства; конференцій цим надані по їх округах цензура духовних книг, виробництво в учені ступені та управління духовними школами через особливе зовнішнє і окружне правління кожної академії. Найближче піклування ο школах як і раніше було надано місцевим архієреям, але самим особисто, без участі в ньому консисторій. Новий капітал для утримання духовних шкіл і церковних причтів був створений комітетом, можна сказати, з нічого і без особливого обтяження держави і народу. Β основу його було покладено: а) економічні суми всіх церков (до 5600000 крб. Асигнує.), Які призначено було помістити в банк для збільшення, б) щорічний свічковий дохід церков (до 3 000 000 рублів), теж призначений до приміщення в банку , і в) щорічна допомога з державної скарбниці в 1 353 000 руб. протягом тільки 6 років. Β ці 6 років все зазначені суми, з приростами в 5% і за винятком витрат по перетворенню академічних навчальних округів, щодо обчислення комітету, повинні були скласти капітал в 24949000 руб. асигнує. з доходом в 1 247450 руб., який разом з щорічним свічним доходом повинен був давати Св. Синоду щорічну суму в 4 247 450. При уважною економії, заощадження і нових посібниках від скарбниці комітет сподівався довести цю суму згодом до 8Ѕ мільйонів, яка дійсно була потрібна на повне забезпечення як духовних шкіл, так і всіх церковних причтів (від 300 до 1000 руб. на кожен). Але всі ці грандіозні розрахунки засмутилися в самому невдовзі частиною внаслідок утаек парафіями економічних і свічкових сум, частиною внаслідок незабаром спіткали Росію лих 1812 року, під час навали Наполеона.

Лиха ці разом з Росією розділяла і Православна Російська Церква. Серед надзвичайного підйому релігійних і патріотичних почуттів під час навали грізного ворога, як ніби знову воріт той час нашої історії коли віра і церква стояли на сторожі православної Русі і виручали її з усіх бід, що випадали на її долю. Архієреї і монастирі, як за старих часів, жертвували на її порятунок свої багаторічні заощадження. Зі свого нового капіталу Св. Синод пожертвував 1Ѕ мільйона. Потім, коли ворожі полчища двунадесятих мова були вже знищені з лиця землі Руській, по всьому шляху їх навали залишилася широка смуга страшного спустошення; спустошена була і сама Москва з її віковими святинями. Як в ній, так і всюди, де побував ворог, доводилося оновлювати безліч храмів і монастирів і допомагати розореному духовенству. На задоволення цих потреб Св. Синод повинен був відпустити зі своїх сум ще 3Ѕ мільйона. Було багато й інших пожертвувань з новоствореного капіталу. Все це, разом з недобором при самому його складанні, повело до того, що в 1815 р, коли він повинен був зрости до 24 мільйонів, він ледь доріс до 15 - т. Е. Такої суми, на відсотки з якої можна було утримувати тільки одні духовні школи. На допомогу з казни було теж нічого розраховувати; до уваги до скрутного її положенню після важкої війни комісія духовних училищ в 1816 р зважилася відмовитися від отримання навіть обіцяної вже їй казенної суми. Після цього новий капітал отримав значення виключно капіталу навчального; від видачі з нього окладів на причти довелося відмовитися, і ця частина проекту 1808 р так і залишилася без виконання.

Події вітчизняної війни мали і інше дуже важливе вплив на стан церкви і вищого церковного управління. Страшні лиха були для Росії горном очищення від її недавніх галломанскіх захоплень. Β своєму подячний молебень ο порятунок від ворогів вона висловила гірке свідомість: "Про їх же ревновахом настановах, цих імеяху ворогів буйних і зверонравних." І почався період реакції проти ліберального руху XVIII в. На жаль нашого освіченого суспільства, живучи ціле століття чужим розумом, воно зовсім відстало від своєї російського життя, тому й реакцію свою стало виражати в чужих же, іноземних формах: відстаючи від чужого, французького вільнодумства, воно звернулося за релігією ні до свого російського православ'я, а до чужого ж, протестантському містицизму різних методистів, квакерів, гернгутеров і т.п. західних сектантів і вчителів. Настав час біблійних товариств, які прагнули замінити керівництво церкви безпосереднім саме просвітою християнина по Біблії і за допомогою цілої маси містичних книжок, що розповсюджувалися по всій Росії. На чолі цього руху став сам кн. Голіцин, який оточив себе цілим штатом біблейцев * і всіляких містиків. Поставивши собі завданням поширення Царства Божого на землі, всі ці діячі нового християнства стали діяти з усім звичайним фанатизмом наших громадських захоплень і заподіяли церкви чи не більш скорботи, ніж навіть діячі XVIII в. З 1813 р змінений був весь особовий склад Св. Синоду, крім митр. Амвросія; - колишні члени виявилися не відповідали вимогам нового часу. І самому митрополиту коштувало чималої праці утриматися на місці без порушення своїх архипастирських обов'язків. Найдорожчим його помічником і підтримкою в цей час після Євгена (призначеного в 1808 р на вологодську кафедру) був Філарет Дроздов, нове яскраве світило церкви.

Він був син небагатого коломенського диякона (після - священика), народився в 1782 р, Навчався в коломенської і лаврської семінарії і після закінчення курсу залишився в останній учителем; тут його помітив, як відмінного проповідника, митр. Платон і в 1808 р схилив до прийняття чернецтва. На превеликий жаль старого святителя, молодий витку в наступному ж році було відібрано y нього в наставники перетвореної петербурзької академії. Β Петербурзі митр. Амвросій прийняв Філарета під своє особливе заступництво і не помилився, знайшовши в ньому ще дорожчу для себе опору, ніж колишній вікарій Євген. Не так зустрів юного ченця інший сильний член Синоду, суперник Амвросія, Феофілакт, що забрав тоді в свої руки і комісію духовних училищ, і всю академію; він цілий рік не допускав Філарета до учительства, потім, коли Філарет став відомий в столиці своїм проповідницьким талантом, в 1811 р за одну проповідь (на день Св. Трійці ο дарах Св. Духа) мало не звинуватив його в пантеїзмі. Справа доходила до самого государя і скінчилося Найвищою нагородою проповідника і зведенням його в сан архімандрита. Β 1812 р Філарет був визначений ректором академії і отримав можливість витіснити з неї важке і неприємне митрополиту переважання Феофилакта. Незабаром після цього Феофілакт почав швидко втрачати своє значення. Β 1813 році він був звільнений на єпархію (в Рязань), а в 1817 р почесним чином видалений до Грузії екзархом, де і залишався до смерті. Найпомітнішим членом в комісії після нього став Філарет, зведений в 1814 р на ступінь доктора богослов'я. При відкритті нового релігійного руху молодий архімандрит радісно вітав його, знаходячи в ньому багато доброго для віри і захоплюючого для свого піднесеного богословського розуму, і став діяльним членом біблійного товариства. Тому він був в постійно добрих відносинах і до Амвросія, і до кн. Голіцину, і довго служив між ними корисним сполучною ланкою, з одного боку, служачи підтримкою перед могутнім князем свого архіпастиря, а c інший - силою свого богословського розуму стримуючи по можливості містичні захоплення Голіцина. Β 1817 році він був висвячений в сан єпископа Ревельского - вікарія митрополита. Але це був уже останній рік, до якого ще підтримувалося деяке згоду ревнителів містицизму з церковною ієрархією.

Маніфестом 24 жовтня 1817 року було створено велике подвійне міністерство духовних справ і народної освіти з кн. Голіциним на чолі, наповнене біблейцамі і містиками. Β першому з двох його департаментів - духовному - вираз сучасних поглядів на церкву доведено було до останньої крайності: Св. Синод був поставлений в його відомстві абсолютно в такому ж положенні і значенні, як євангельська консисторія, католицька колегія, духовні управління вірмен, євреїв та інших іновірців. Β довершення всього Голіцин передав свою обер-прокурорську посаду іншої особи, кн. Мещерському, поставивши його в пряме собі підпорядкування, так що обер-прокурор став представляти в Синоді особа не государя, а тільки міністра. Довготерпіння Амвросія нарешті вичерпалося, і він висловився проти міністра. Після цього він знайдений не була соответствовавшим своєму посту і в березні 1818 звільнений з Петербурга в Новгород з залишенням при одній Новгородської єпархії. Через 2 місяці він помер. На місце його призначений чернігівський архієпископ Михаїл Десницький, добрий і лагідний святитель, відомий своїм проповідництвом ще з того часу, як він служив священиком (до 1796 г.) при московській церкві Іоанна Воїна. Партія міністра при призначенні його чимало, ймовірно, розраховувала на його дещо містичне напрямок, але спокуса і гніт містицизму так посилилися, що в 1821 р довели до зіткнення з міністром і цього лагідного митрополита. Він звернувся до государя з переконливим посланням, благаючи його врятувати церкву Божу "від слепотствующего міністра." Лист це вразило імператора, тим більше, що всього через 2 тижні після його відправки митрополит помер. З цього часу почався помітний поворот справ проти Голіцина, підтриманий між іншим іншим сильним улюбленцем Олександра, суперником Голіцина, графом Аракчеєва. Митрополитом був призначений Серафим (Глаголевскій) Московський, відомий в колі ієрархів своїм строго консервативним напрямком. Він з самого ж початку висловився проти біблійного товариства і вступив з ним в боротьбу.

B якості передового бійця в цій боротьбі з'явився Юр'ївський архімандрит Фотій Спаський, з недовчений студентів Петербурзької академії, людина з сильною волею, який нехтував всякими страхами людськими, який встиг придбати собі багато прихильників у вищому суспільстві своїм суворим аскетизмом, дивним, підлозі юродивим поведінкою, і ні перед чому не соромився викривальним красномовством. Його почитав сам Аракчеев. Найбагатша графиня, благодійниця монастирів, особливо Юр'єва, А. А. Орлова-Чесменська була його благоговейной духовною дочкою і трималася в ставленні до нього, як сама по-рабськи послушниця. Боротьба його проти містицизму почалася ще раніше, коли він був законовчителем кадетського корпусу в Петербурзі; в 1820 р його видалили з Петербурга в настоятелі Деревяніцкого монастиря, де з ним і познайомився граф Аракчеев, посприяти його перекладу в Юр'єв монастир. З 1822 р викликаний до Петербурга, він з успіхом проповідував проти містиків в різних петербурзьких вітальнях, був y самого государя, який зацікавився його особистістю, і своєю проповіддю про небезпеки, які загрожують церкви, справив на нього сильне враження. Іншим діяльним членом протівоголіцинской партії, якого ладили на місце Голіцина, був президент Російської академії адмірал Шишков, автор "Розмірковування ο старому і новому складі," гарячий порицателей перекладу Біблії на "простонародне," як він висловлювався, прислівник. Навесні 1824 року, коли все було підготовлено до рішучих дій проти міністра, Фотій зробив на нього відкрите і брутальний напад в будинку графині Орлової: зустрівши його тут перед аналоєм, на якому лежали хрест, Євангеліє і дароносица, ревнитель-архімандрит зажадав y нього негайного зречення від брехливих пророків і покаяння у шкоду, завдану церкви. Голіцин втік з дому розлючений, а Фотій кричав йому вслід: "Анафема." Після цього Фотій подав государю одне за іншим два донесення, в яких різкими рисами описував всю шкоду, що загрожує від містицизму не тільки Росії, але і для всіх земних царств земних, законам і релігій, і наполягав на негайному поваленні міністра. Донесення ці підтримав на особливій аудієнції і митрополит. Государ поступився, і Голіцин був звільнений як від головування в біблійному товаристві, так і від міністерства. Саме біблійне товариство закрилося вже після кончини Олександра за Миколи I. Міністром був зроблений Шишков, але прийняв на себе управління справами одних інославних віросповідань; православна частина міністерства знову передана була обер-прокурора Синоду на колишніх підставах. Особовий склад Синоду знову змінився; Голіцинський члени його було звільнено на єпархії, а на місце їх викликані нові, в тому числі на місце Філарета Євген, тоді вже митрополит Київський (з 1822 p.) Гоніння проти всього голіцинського сильно зачепило Філарета. Шишков з Аракчеєва зажадали заборони його катехізисів (повного і короткого) на тій підставі, що в них не тільки тексти Св. Письма, але навіть "молитви Вірую і Отче наш і заповіді" переведені були на "простонародне наріччя." Схвильований цим нападом, московський святитель в листі до митр. Серафиму з силою вказував на те, що катехізиси його були урочисто визнані самим Синодом, і що такий напад на їх гідність не покликаних людей з плутаними поняттями ο церковних справах, які символ віри називають молитвою, стосується самого Синоду і може потрясти ієрархію. Але продаж і видання катехізисів були все-таки зупинені; нове видання їх (вже з слов'янськими текстами) було в 1827 р

Св. Синод з царювання Миколи I.

Імператор Микола I поставився до московського святителю з великою повагою, і в день своєї коронації (26 серпня 1826 г.) звів його в сан митрополита. Після цього до 1842 р Філарет постійно особисто брав участь у справах Св. Синоду. Іншими постійними членами Синоду, крім Серафима, були київські митрополити Євген і після нього (+ 1837) Філарет Амфітеатров. Останній почав свою службу з учительства в рідній Сєвський семінарії (рід. В 1779 р), потім був ректором семінарій орловської, оренбурзькій і тобольской, інспектором перетвореної Петербурзької академії, де в 1814 році разом з ректором Філаретом удостоєний ступеня доктора богослов'я, потім ректором академії Московської, в 1819 р висвячений єпископом в Калугу, потім послідовно святітельствовал в єпархіях Рязанської, Казанської, Ярославської та Київській; це був святитель-подвижник, не так вчений, скільки непохитний в православ'ї, і строго консервативного спрямування в усіх церковних справах. Все синодальні справи велися головним чином цими членами. Першість член митр. Серафим, через похилий років, працював не багато. Всіх членів, по штату 1819 р було сім разом з присутніми за викликом з єпархій. Пристрій Св. Синоду залишалося без істотних змін до другої половини 1830-х років, коли обер-прокурором став вельми пам'ятний по Синодальним реформ граф Н. А. Протасов (1836-1855). Після вступу на посаду він залишився незадоволений канцелярської частиною в пристрої Синоду, яка до того часу влаштована була дійсно слабо і бідно. Вся вона складалася лише з двох невеликих відділень з двома обер-секретарями. Крім них, щось на кшталт особливого відділення при Синоді становила ще комісія духовних училищ, що складалася в більшості з синодальних же членів. З ініціативи графа, склад канцелярських відділень було розширено і перетворено на зразок канцелярій міністерств; з них організовані були цілі управління на зразок міністерських департаментів, кожне з особливим директором і декількома обер-секретарями та секретарями: так з'явилися дві канцелярії - синодальна і обер-прокурорська, господарське управління та замінило (в 1839 р) комісію духовних училищ духовно-навчальне управління . Остання заміна усіма шанованої наукового колегії канцелярським установою становила саму невдалу частину Протасові реформи, будучи недоречним проявом сучасних захоплень графа канцелярським бюрократизмом. B загальному своєму складі реформа Протасова принесла синодальному управління чимало користі, повідомивши йому велику стрункість і повноту, і збереглася в головних своїх рисах на довгі роки; але враження її на духовне відомство свого часу було вкрай зіпсовано зарозумілістю і владолюбством її винуватця, який намагався скористатися нею, як засобом до власного домінування над членами Синоду. Переважання це відчувалося особливо важко, коли властітельного сановник втручався в чисто духовні справи, в рішення яких, як людина напів-єзуїтського виховання, здатний був, хоча, може бути, і несвідомо, вносити дух, чужий православної церкви. Наприклад, в кінці 1830-х років він, як раніше Шишков, підняв справу про виправлення катехізису Філарета, в якому побачив нібито протестантський відтінок в понятті ο церковному переказі, у відсутності поміщеного в "Православному сповіданні" П. Могили та запозиченого y католиків вчення ο 9 церковних заповідях і в викладі статті ο природному богопізнання з споглядання видимого світу; книгу П. Могили він у всьому вважав за краще катехізису, ввів вивчення її в усі семінарії та наполегливо наполягав на тому, щоб вона чогось оголошена була "символічною" книгою православної церкви. Β 1839 р катехізис, за визначенням Св. Синоду, був доповнений і виправлений, але не по думках графа, а в тому чисто православному вигляді, в якому існує досі: наприклад, замість навчання ο церковних заповідях в нього вставлено було вчення ο блаженствах Євангельських . Β 1840-х роках граф підняв нову справу ο російською перекладі нашої слов'янської Біблії, причому проводив католицьку думку ο тому, що народу не слід давати вільного доступу до читання Свящ. Писання, крім того, входив до Синоду з пропозицією оголосити слов'янський переклад Свящ. Писання єдино достовірним і канонічним для Російської церкви, таким же, яким латинська церква визнає свою Вульгату. Мудра обережність і твердість митрополита московського позбавила Російську церкву від таких шкідливих визначень. Але в 1842 р обидва Філарета, більш всіх заважали графу Протасову, були видалені з Св. Синоду на свої єпархії.

Після видалення на єпархію Філарет київський вже не брав участі в справах вищого церковного управління; він помер в 1857 р, Років за 10 до кончини прийнявши таємно схиму з ім'ям Феодосія. Але митр. Філарет московський і в видаленні від Петербурга, не виїжджаючи зі своєї єпархії, продовжував залишатися, можна сказати, головним осередком всієї російської церковного життя. Досвідчений тяжкими випробуваннями, він став мудрим і надійним керівником майже всіх російських ієрархів його часу. Кожен з них при кожній нагоді вважав найкориснішим своїм обов'язком відвідати його в Москві, щоб скористатися його досвідченими вказівками та порадами у важких справах, а в разі неможливості особистого з ним спілкування випросити y нього руководітельное повчань письмово. Його судження в церковних справах мали вирішальне значення; до думок його мимоволі прислухався і сам граф Протасов. З 1850-х років його руководітельное адміністративне значення виявлялося в дивовижно широких розмірах, які не обмежувалися межами одного церковного відомства, а захоплювали мало не всю російську життя. При погляді на багатотомне видання його листів, думок і відгуків по самим різнорідним справах стає навіть незрозумілим, коли цей міцний і багатосторонній розум встигав все це обмірковувати. До нього, як до останньої інстанції, для вирішення будь-яких непорозумінь зверталися з питаннями і Св. Синод, і різні державні відомства, і сама верховна влада. B тривожний час різноманітних реформ 1860-х років обережна і обачна консервативність московського святителя рятувала російську життя від багатьох зайвих захоплень преобразовательного руху і надала послуги, які ще важко поки і оцінити. Знаменитий святитель помер 19 листопада 1867 р

З останніх змін в устрої Св. Синоду чудові: установа при ньому в 1867 р контрольного відділення, установа в тому ж році замість духовно-навчального управління, нового осередку для духовно-навчального відомства - навчального комітету, на кшталт колишньої комісії духовних училищ, в 1872 м видання для синодальних установ нових штатів і, нарешті, в 1885 р установа ради училища для завідування церковно-парафіяльними школами.

Зміни в єпархіальному управлінні.

B єпархіальному управлінні за описуваний час перш за все звертають на себе увагу зміни в числі єпархій. При відкритті Синоду було 18 єпархій та 2 вікаріатства. Потім з переділами губерній це число поступово збільшувалася. При імп. Єлизаветі воно збільшилося відкриттям єпархій Московської і Петербурзької і через виділення з колишньої патріаршої області декількох нових єпархій, і до 1764 р дійшло до 29. Після Катерининського Установи для управління губерній (1775 г.) і нові придбання Росії за польськими розділах до початку XIX в . всіх єпархій, крім грузинських, стало 36. Β XIX столітті при імп. Миколі I, число це ще збільшилася, і дійшло в даний час до 65 з декількома вікаріатства. Старовинні ступеня єпархій по старшинству з часу Петра I втратили значення. Після скасування патріаршества він перестав жалувати архієреїв титулом митрополита, відбирав іноді цей титул і y старих митрополитів (Сильвестра Нижегородського, Ігнатія Крутицького), білий клобук заміняв чорним, а митрополичий сакос засвоїв всім архієреям без винятку. Нові митрополити починають з'являтися тільки при імп. Єлизаветі. За Єкатерининським штатам єпархії знову розділені були за ступенями на три класи і архієреям перших двох класів засвоєний титул архієпископів; але потім три єпархії I класу стали управлятися і управляються митрополитами. З 1867 р класи єпархій знову були скасовані і титули архієреїв звернені в їх приватне перевага, без відношення до гідності єпархій. Заміщення архієрейських вакансій постійно вироблялося по обранню Св. Синоду, який представляв обраних кандидатів (в XVIII в. Двох, а c 1822 р трьох) на найвищу розсуд для остаточного обрання та затвердження одного з них до поставленої.

Органи єпархіального управління.

Довгий час вони залишалися колишні. Колегіальна форма, яка додана була Петром вищому церковному управлінню, в єпархіальне управління була перенесена тільки з 1744 р, коли замість архієрейських наказів в єпархіях велено було заснувати консисторії, що існували раніше тільки в південноруських єпархіях. З цього ж часу колегіальні установи стали заводитися і в єпархіальних округах під ім'ям духовних правлінь (з 1840 року правління ці стали поступово скасовуватися і тепер скасовані майже всі). Колишні попівські старости залишалися в єпархіях до скасування в 1764 р архієрейських зборів з духовенства, зберігаючи постійно одну фінансову значення і виборний характер. Благочинницькі обов'язки з часу Петра стали доручатися особливим особам, вже не виборним, а визначаються на посаду самими архієреями - замовникам. При Єлизаветі вони отримали назву благочинних. Β 1775 р Платон Московський написав для них інструкцію. З кінця XVIII століття з'явилася нова посада благочинних над монастирями з найпочесніших настоятелів монастирів. Β особовий склад єпархіального управління до Катерини II, як і в складі вищого керівництва, звертає на себе увагу переважання малоросів, які при архієреїв з малоросів заволодівали звичайно всіма єпархіальними посадами, на велике невдоволення місцевого духовенства. Всі ці прийшлі начальства, пишаючись своєю освітою, зверталися з місцевим духовенством зневажливо і суворо. Стара сувора система єпархіальної адміністрації, заснована на страху і виявлялася в "жорстоких" покарання за провини батогами, киями, різками, укладенням в консисторського і монастирські в'язниці, важкими роботами на архієрейських дворах, по монастирях і в духовних школах, при цих чужих начальство здавалася ще важче. Скаржилися на черкасців та члени парафіяльних причтів, і вчителі по школах, і монастирські настоятелі, так як від звичайних заходів тодішнього начальницького "смирення" підлеглих ніхто не був вільний. При Катерині II панування малоросів впала; крім того, з установою штатів в 1764 р духовенство було звільнене від старого архієрейського тягла, яка сама по собі псувало і огрубляет відносини начальницьких до підлеглих. З падінням в єпархіальній адміністрації тяглової системи і з заняттям начальницьких посад новими, своїми, а не сторонніми людьми, всюди відчулося полегшення колишніх важких предметів. Β 1766 року сам Св. Синод прийняв участь в пом'якшенні адміністративних традицій і видав указ про скасування по духовному відомству тілесних покарань для всіх священнослужителів і білого і чорного духовенства. На архієрейськихкафедрах все частіше стали з'являтися архієреї нового, гуманного типу, які намагались підняти духовенство з його приниження. Такий був святитель Тихон Воронезький (1763-1767), який скасував тілесні покарання в своїй єпархії ще раніше сінодского указу і вимагав від своїх консісторістов, щоб вони зверталися з священнослужителями з повагою, належною священному сану; такі ж були знамениті ієрархи єкатерининського століття Гавриїл і Платон. Платон намагався вселяти духовним особам правила самоповаги і сановито і сам говорив ο собі, що застав свою духовенство в постолах, але встиг взути його в чоботи і ввести в вітальні. Більш успішному удосконалення єпархіальної адміністрації продовжувало заважати вкрай бідне забезпечення її органів матеріальними засобами. Жебрацькі оклади її штатних співробітників, починаючи з секретарів консисторії, і існування різних єпархіальних посад, що залишалися без винагороди, на ціле століття підтримали в ній старе зло адміністративної продажності і поборів. Зло це стало слабшати тільки з кінця 1860-х років, зі збільшенням консисторських окладів. З царювання Олександра II, дарував широку свободу самоврядування всіх станів, вельми важливе значення в єпархіальному житті отримали почасові з'їзди духовенства для наради з становим і єпархіальним справах, які надають сприятливий вплив на всі галузі цьому житті, особливо з боку вишукування для них матеріальних засобів.

Управління військовим духовенством.

Повноваження єпархіальної влади, за законами Петра Великого, повинні були сягати на всі церковні установи і на всіх людей, що знаходяться в єпархії, без винятку. Але виключення все-таки були, і залишилися. Крім ставропігійних монастирів, з кола єпархіального відомства виділилося придворне духовенство, підлегле Синоду і палацового управління і поставлене під безпосереднє начальство протопресвітера - духівника їх Величності. На тих же засадах при імп. Павла в особливе відомство виділилося духовенство військове. B колишній час воно знаходилося в підпорядкуванні єпархіальним начальствам по місцях розташування полків і тільки у воєнний час надходило під ведення особливих флотських обер-ієромонахів і польових обер-священиків, заснованих військовим (1716 г.) і морським (1720 г.) статутами Петра. При імп. Павла в 1800 р заснована посада постійного обер-священика, який і був поставлений на чолі всього духовенства армії і флотів. B 1816 р з його управління виділилося ще нове особливе управління духовенством гвардійських полків під веденням обер-священика головного штабу і гвардії. B 1840 р заснована посада обер-священика в окремому Казанському корпусі, втім, і підпорядковані обласним обер-священика армії і флоту. Все це управління військовим духовенством безпосередньо підпорядковане Св. Синоду і організовано незалежно від єпархіальних властей, з особливими власними благочинними, судом і звітністю. Перший обер-священик за Павла Озерецковский, з дозволу государя, влаштував в Петербурзі навіть особливу семінарію для дітей військового духовенства, яка звалася армійської. Але вона існувала тільки до 1819 р потім учні її були розподілені по єпархіальним духовним школам. B 1858 обер-священики перейменовані в головних свяшенніков. B 1890 року всі управління військовим духовенством об'єднано під відомством одного протопресвітера військового та морського духовенства і складається при ньому духовного правління.

Зміни в змісті вищої ієрархії і монастирів.

З введенням за Петра в духовне відомство визначень ο штатах в змісті духовних установ і осіб пішли вельми важливі зміни. Так як всі ці зміни були тісно пов'язані з питанням ο церковних вотчинах, то і стосувалися тільки вищої ієрархії і монастирів, що володіли вотчинами, і лише дуже невеликого числа мали вотчини церков і соборів. Після відібрання церковних вотчин в управління монастирського наказу на утримання церковних установ призначені були певні штатні оклади, обчислені з крайньої економією, "без чого пробути неможливо," як виражалися укази. При обчисленні їх уряд брало до уваги не тільки їх достатність для церковних установ, скільки те, щоб від них залишалося якомога більше залишків на державні та громадські потреби. Та й ці урізані оклади видавалися не сповна, а на половину (заради військового часу), а то і зовсім іноді не вдавалося. Понад те, на них же монастирі повинні були утримувати надсилалися на їх піклування престарілих і поранених воїнів, розподіляючи між ними порційні вакантних чернечих вакансій. Монастирський наказ зі свого боку все більш дбав ο тому, щоб зібрати з свого відомства все, що з нього було потрібно, і не поплатитися на недобір, і дуже мало звертав увагу на головне - на добробут самих вотчин, якими керував, а так само на добробут справжніх господарів цих вотчин - церковних установ. Неминучим результатом такого господарства його було те, що церковні установи стали швидко занепадати; архієрейські будинки скудела, монастирські будівлі та церкви стояли без ремонту і розвалювалися, церковні вотчини розорялися і порожніли від непомірних зборів і селянських втеч. За установі Св. Синоду церковні маєтки знову були віддані в завідування духовної влади, і сам монастирський наказ перейшов у відомство Синоду. Але архієреї і монастирі і після цього не могли розпоряджатися своїми вотчинними доходами самостійно, а повинні були задовольнятися з них одними своїми штатними окладами, все ж інше цілком віддавати в розпорядження уряду. Монастирський наказ, що залишився центральним органом церковного господарського управління, і під відомством Синоду мав керуватися тими ж правилами, що раніше під відомством Сенату, причому відповідальність за недобори, яку він ніс перш сам один, лягла тепер головною своєю вагою вже на Св. Синод. Таким чином, духовне відомство з керуванням своїми вотчинами прийняло на себе тільки зайві клопоти і важку відповідальність без особливих вигод. Юридично вотчини ці вважалися церковної власністю, але фактично духовне відомство було над ними тільки керуючим, а справжнім господарем була держава. Β такому стані питання ο церковних вотчинах залишався до 1760-х років, схиляючись, очевидно, до вирішення в сенсі повної їх секуляризації. Тим часом ще при самій передачі цих вотчин духовенства, вони були вже зруйновані і мали на собі понад мільйон недоїмок. Як Св. Синод не доводив, що недоїмки ці утворилися ще при світському управлінні вотчинної економією, і що духовне відомство нічим в них не винне, уряд так і залишилося в переконанні, що і в недоборах, і в поганому стані вотчин винувато небережлівое і невміле господарство однієї "духовної команди." При Ганні Іоанівні до церковних вотчин дісталася страшна Доімочний канцелярія і розорила їх вдосталь. З підозрілості до духовних владі збір недоїмок був доручений світській владі і військовим командам, а в 1738 році колегія економії, що замінила монастирський наказ (з 1726 г.) і керувала вотчинами, була зовсім переведена в відомство Сенату, і так старанно початку витрачати церковно-вотчинні суми на державні потреби, що, наприклад, в 1740 р нема з чого виявилося видати платні навіть членам Св. Синоду. Благочестива Єлизавета Петрівна знову віддала церковні вотчини в руки духовенства, але до кінця свого царювання і вона стала доходити до секуляризаційних міркувань. На одній конференції Синоду і Сенату в 1757 р вона визначила становище питання ο церковних вотчинах вельми виразно, помітивши, що духовні установи, "не маючи влади вживати свої доходи інакшим, як тільки на покладені штатом витрати, суєтне собі роблять складне становище управлінням вотчин," і збиралася скласти про них нові розпорядження, але не встигла зробити цього до самої своєї смерті.

Імператор Петро III перший зробив рішучий крок, розпорядившись включити всі церковні вотчини в загальний склад майна державних, а на утримання церковних установ і осіб визначити штатний платню.Але така велика реформа на перший раз сильно вразила духовенство і була прийнята їм до того не співчутливо, що послужила не останнім приводом до свергнувшего цього імператора перевороту. Його наступниця Катерина II на перших порах після сходження на престол повинна була засудити і скасувати розпорядження свого чоловіка, хоча в душі була абсолютно з ними згодна. Справа секуляризації церковних вотчин, однак, настільки вже дозріло до того ж було тоді таким модним справою по всій Європі, що відкладати його рішення в довгу шухляду імператриця знайшла необачно і тільки-но утвердилася на престолі, як скликала для вирішення цієї справи комісію з духовних і світських осіб . Β 1764 р роботи комісії були закінчені; всі церковні вотчини були передані в державне відомство під ім'ям економічних. Архієрейські будинки і монастирі розділені на три класи і забезпечені відповідними кожному класу окладами платні з надбавкою до грошових окладів відомого кількості земель та різних угідь; визначені також оклади на собори, архієрейські богадільні, інвалідів (замість змісту їх в монастирях) і на духовні школи. Чудово, що деякі з Єкатерининських окладів були набагато менше тих, які свого часу призначав Петро III, до того ж не сягали на монастирі безвотчінние - останні або залишалися на їх власному змісті, або закривалися. Тим часом вигоди, які отримала від всієї цієї операції скарбниця, були дуже великі: на оклади за все духовного відомства щорічно відпускалося всього 462868 руб., Тоді як одного селянського оброку з відібраних вотчин (910 866 душ) вона отримувала 1 366 229 руб., Крім різних інших вотчина доходів. Оклади ці, втім, час від часу збільшувалися, і до кінця царювання Катерини доросли до 500 000 руб. з гаком.

Протест Арсенія Мацеєвича і його доля.

Освічене суспільство і в Росії, і в Європі славило Катерину за таке модне тоді справа. Але вище російське духовенство, звичайно, було незадоволене, хоча і мовчало. На відвертий протест відважився тільки один архієрей з малоросів, - Арсеній Мацеевич Ростовський. Β 1763 р ще під час попередніх робіт комісії ο вотчинах, від нього надійшли в Синод одне за іншим два доношених, в яких він гаряче доводив недоторканність церковного надбання, якого не чіпали навіть татарські хани, і несправедливість затіяного урядом справи і погрожував в майбутньому повними занепадом в Росії всього чернецтва, а c ним і архиерейства і перетворенням від того всього Російської держави з усіма його чинами і академіями в державу беспоповское, Протестантська, навіть атеістское. Імператриця була надзвичайно роздратована цим протестом, але зрадила неспокійного архієрея суду самого ж Синоду. Синод позбавив його сану і, як того, хто кривдить Величності, вирішив доставити до світського суду, за яким він повинен був піддатися страти. Катерина обмежилася тільки вироком Синоду, і Арсеній відправлений був на ув'язнення в Карельський монастир. Справа, однак, цим не скінчилося: в 1767 році, за доносами з монастиря в хулах на суддів і імператрицю він був знову засуджений, позбавлений чернецтва і під ім'ям "Андрія Враля" укладено секретно в Ревельскую фортеця, де і помер в 1772 р Пам'ять його в народі оточена була великою повагою і різними легендами про його пророцтвах (щодо загибелі його суддів), чудеса і посмертних явищах. Все протидію справі секуляризації тільки цим протестом і обмежилося. Β 1786 році церковні вотчини були секуляризовані на Малоросії. Тоді ж закрита сама колегія економії, що тримала секуляризовані вотчини досі в своєму окремому відомстві, і вотчини ці остаточно злилися з маєтками державними під управлінням казенних палат. B 1788 р зроблені відповідні розпорядження ο монастирських вотчинах губерній Харківської, Катеринославської, Курської і Воронезької. Нарешті, по приєднанні до Росії західного краю і Закавказзя, населені церковні землі в різний час (за Миколи I і Олександра II) відібрані і там з пристойним за них винагородою духовенства з казни. З розпорядження щодо змісту церковних установ після Єкатерининських штатів чудові: за Павла I - збільшення штатних окладів духовенства майже вдвічі і додаток архієрейським будинкам і монастирям земельних та інших угідь; при Олександрі I - дозвіл їм (1805 і 1810 рр.) знову купувати нерухомі маєтки, з особливого, втім, на кожен раз Найвищого дозволу; при Олександрі II видання нових піднесених штатів для архієрейських будинків.

Зміни в положенні білого духовенства.

Зміст білого духовенства залишалося постійно під опікою головним чином парафіяльних громад. Β Додатку до Духовного регламенту висловлено було припущення призначити на користь парафіяльних причтів постійні річні внески з усіх парафіяльних дворів, але припущення це не здійснилося. Тим часом за Петра зменшилася і то добробут, яким духовенство користувалося раніше. З нагоди війни скорочена була наполовину царська руга ружной церквам. Деякі дохідні статті духовенства - млини, рибні лови, пчельники, лазні, наймані приміщення при будинках - оголошені поборових статтями скарбниці. Β 1722 р Причт заборонені були святкові славлення по парафіях, крім Різдвяного, і ходіння з іконами. З'явилися нові збори на школи, богадільні, на полковий духовенство, збір з священиків драгунських коней, а з церковників по рублю на рік за звільнення від особистої військової служби, повинності пожежна, вартова і інші. Більш корисними для поліпшення засобів духовенства були тільки заходи до більш рівномірного розподілу парафій і скорочення числа церков і причтів штатами 1722, яких уряд тримався потім майже протягом всього XVIII ст .; на 100-150 дворів приходу покладався причт з 3 або 4 членів, на 200-250 подвійний, на 250-300 і більше - потрійний. Благочестиве царювання Єлизавети принесло духовенству кілька більш вигод: ружной церквам повернуто їх руга; відновлені славлення по домівках парафіян, було звільнення духовенства від деяких повинностей - поліцейських, підводного, постійної; крім того, при загальному межування земель в 1754 р належало продовжити наділ церков землями, який зупинився ще в кінці XVII століття. Одягнув цей, втім, почався вже при імп. Катерині з 1765 року - кількість його було визначено в 33 десятини на причт. Цікаво, що в комісії ο складанні нового уложення з боку дворянства, який бажав повної монополії землеволодіння в імперії, лунали голоси, які вимагали відібрання y духовенства і тих земель, які y нього вже були. Імператриця не поділяла цієї думки, і надів церков землями проводився при ній досить діяльно, охопивши до кінця царювання 23 губернії. Але зате вона позитивно відмовилася для поліпшення побуту духовенства скористатися засобами секуляризованих церковних вотчин, хоча духовенство на ці кошти багато розраховувало за обіцянкою самої ж імператриці, висловлену на початку секуляризаційних операції. Β штати увійшли тільки собори і до 105 церков, що мали вотчини, і то з дуже скупими окладами - на все до 16400 руб. Β 1765 імператриця, з голосу західних викривачів тамтешнього клерикального користолюбства, надумала захищати від такого ж користолюбства і своїх підданих, і видала обов'язкову таксу за треби з вкрай незначними цифрами - 3 коп. за хрещення, 10 коп. за шлюб, стільки ж за поховання і т. д. При імператорі Олександрі I такса ця була піднесена вдвічі. Імператор Павло, симпатизував білого духовенства, продовживши надів церков землями, поклав обробку цих земель на користь причтів на прихожан, але Олександр I скасував це розпорядження, як незручне на ділі. Великі надії порушив в духовенство відомий комітет 1808 року, призначався з проектованого їм капіталу значні оклади на все причти (від 300 до 1000 р. На причт), але, як відомо, припущення його не здійснилися, а тим часом з-за них зупинений був надів церков землями, в очікуванні майбутніх благ визнаний тоді вже не потрібним. З нового капіталу духовенству довелося покористуватися дуже небагатьом. Так, з нього належало видавати класні оклади вченому духовенству по вчених ступенів, тимчасові допомоги причту, що розорився від пожеж, неврожаю та ін., І по 150000 р. в рік на пенсії духовним особам та піклування ο бідних духовного звання. Піклування ці засновані в 1823 р при консисторіях; крім зазначеної допомоги з духовно-навчального капіталу, на користь їх призначені особливі кружечних зборів, різні штрафні гроші з консисторій, доходи з кладовищ і залишки штатних сум з монастирів. При імп. Миколі I надів церков землями знову посилено. Крім того, для західних єпархій з 1842 р призначені Причт невеликі, допоміжні до їх парафіяльним засобів оклади казенного платні, які з 1843 р стали поступово поширюватися і на інші єпархії. Тоді ж затверджено положення про забезпечення сільського духовенства землями, церковними будинками і посібниками від прихожан. З 1860-х років питання про забезпечення духовенства піддався особливо ретельному обговоренню і в урядових сферах, і в літературі, і серед самого духовенства. Β 1862 р утворено було особливе присутність у справах духовенства з членів Синоду, обер-прокурора, міністрів внутрішніх справ і державного майна та інших осіб (діяло до 1885 року), а в 1863 р відкрилися губернські присутності з представників місцевої адміністрації, духовенства та суспільства під головуванням архієреїв. Β тому ж році циркуляром головного присутності намічено саме напрямок подальших робіт з питання про забезпечення причтів - рекомендувалося в цій справі, як громадському, звертати увагу не стільки на урядові, скільки на громадські і, зокрема, на парафіяльні кошти, збуджуючи самодіяльність парафіяльних громад. Порушення цієї самодіяльності виразилося в установі з 1864 р по парафіях парафіяльних опік, відновленні і відкритті при церквах братств, в пожертвування на причти, призначення їм по місцях (в Таврійській губернії) річного парафіяльного платні, різних на користь них постановах земств і іншого. Духовенство зі свого боку робив різні заходи самодопомоги, знаходячи кошти для освіти своїх дітей, заводячи свічкові єпархіальні заводи, засновуючи емеритальні каси. Урядові заходи складалися в нових нормальних штатах для соборних і парафіяльних причтів і підвищенні їм окладів платні (з 1864 р), особливо в Західному і Прибалтійському краї, в розпорядженнях про відвід їм земель, будівництві будинків, відпустці лісу, підвищенні пенсійних окладів і т. д. з 1893 р, по державної волі, відновлений щорічний додатковий відпустку з казни на поширення окладів платні духовенству в тих єпархіях, де їх ще не було. З 1895 р відпустку цей з 250000 збільшений до 500000 рублів.

Крім питання ο матеріальних засобах духовенства, в житті його за описуваний час звертає на себе увагу розвиток його станової спадковості. За Петра I воно остаточно сформувалося в особливий стан, і до того ж замкнутий. B інтересах державної служби і тягла доступ в нього з інших, службових і тяглих, станів був майже зовсім закритий. Разом із тим і для церковної служби стало обов'язково турбуватися відоме спеціальну освіту, і вихованці духовних шкіл скоро заступили доступ до церковних місцях для всіх сторонніх людей. Разом з тим поступово стали падати і парафіяльні вибори на ці місця - архієреї знали вихованців своїх шкіл самі, і краще за всіх парафіяльних виборців. Зрозуміло, що при таких умовах всі колишні форми спадковості церковного служіння могли розвиватися абсолютно безперешкодно. Духовна школа, вихованці якої могли отримувати церковні місця, за правилами освіти, і крім прав спадкових, мало пошкодила наследственнікам; останні, повчитися в ній, тільки ще більш зміцнювали свої спадкові права. Часто, втім, і невчений спадкоємець мав можливість пересилити свого вченого суперника, спираючись на відомі власницькі права свої на спадкове будова при церкви і запитуючи за нього з претендента на своє спадкове місце непомірну плату. Петро Великий розпорядився тому, щоб члени причтів жили не в своїх, а в церковних будинках, і щоб власні їхнього будинку парафіяни купили на користь церкви, але це розпорядження було так само не здійснимо, як подібне ж розпорядження собору 1667 р ο викуп прихожанами y духовенства св. Божих церков. Комітет 1808 року для улаштування церковних будинків проектував особливий будівельний капітал, але він весь потім витрачався на будівлі по одному духовно-навчального відомству. Визначення станових прав духовенства, внаслідок крайньої його приниженості, йшло дуже повільно. За своєю підсудності одному духовному начальству воно давно вже мало значення класу привілейованого, але по платежах і повинностям довго не відокремлювалося від податного люду. Канонічна свобода його від особистого податного стану в древньої Русі виявлялася незастосовні до життя, тому що розкладка податкових зборів проводилася тоді y нас не по душам або особам, а по дворах, і наша земля, які підлягали їм і у володінні духовенства. Β перший раз свобода ця виявилася здійсненною тільки за Петра після введення для податкових класів подушного окладу, від якого священнослужителі були звільнені. Але і після цього в 1721-1722 рр. Св. Синоду коштувало чималих клопотів випросити свободу від податного стану церковникам і дітям священнослужителів: діти церковників так і залишилися тоді в окладі. За всім тим на духовенство все-таки довго, до царювання Єлизавети, залишалися різні особливі особисті повинності - вартова, пожежна, розсильні, постойная, підводний. Громадянське приниження духовенства так було для всіх звично, що ще при Катерині II в комісії ο новому укладенні митр. Гавриїлу насилу вдалося відстояти духовний стан від зарахування до міщанства і зберегти за ним "благородне" значення; але воно все-таки і після цього не отримало одного з найважливіших прав благородного стану -свобода від тілесних покарань по світському суду. Право це даровано священнослужителям за Павла та Олександра I указами тисячі сімсот дев'яносто шість і 1801 рр., А церковнослужителів вже в 1863 р, при загальній скасування тілесних покарань.

Не дивно, що і вихід з духовного стану довго був відкритий тільки в податкові стан або ж в солдати, від чого воно замикалося і з цього боку, нагромаджуючи в собі безліч зайвих людей, які не бажали з нього виходити, і вимагаючи для свого очищення від них зовнішніх і часто насильницьких заходів.Зайвих священнослужителів архієреї намагалися розподіляти в вікарії до церквам і в учителі духовних шкіл, а уряд надавав їм (до XIX століття) повну свободу складати сан і надходити в цивільну службу та інші стани. Надлишок їх так був великий, що духовна влада протягом всього XVIII ст. ледь могли вивести навіть крестцовое духовенство, проти якого озброювалися з особливою силою. Для зменшення числа зайвих церковників і дітей духовенства з 1703 р вживалися розбори, за якими їх забирали в солдати або в подушний оклад. Розбори ці періодично повторювалися в кожне царювання. Особливо важкі вони були за царювання імп. Анни, коли духовенство запідозрено було в недоброзичливості уряду. Β 1730 r., При воцаріння Анни Іоанівни, внаслідок несвоєчасність і неясності розпоряджень, вийшла плутанина через присяг на верноподданство нової государині, так що багато причти присягали їй вже у 1732 р, а інші зовсім не присягали. За це безліч церковників і дітей духовенства було віддано в солдати або в подушний оклад; крім такого відрахування від своєї спільноти, винні у справі ο присягах каралися ще жорстоко батогами. Покаранню цього піддавалися і не колишні y присяг священнослужителі, деякі були навіть расстрижен і теж потрапляли або в оклад, або в солдатчину. Безліч духовних осіб постраждало таким же чином і піддалося заслання до Сибіру ще за зв'язки з різними опальними людьми і за опущення царських молебнів і панахид. Духовний стан було спустошено до того, що Св. Синод налічував по єпархіях цілі сотні церков, що залишалися зовсім без причтів; внаслідок цього в 1974 році він звернувся до імператриці з доповіддю, просячи нарешті пощади своєму відомству. Імператриця вказала зупинити розбір. З часу імп. Єлизавети розбори стали значно легше, торкаючись головним чином людей безграмотних, до церковній службі зовсім негідних або чим-небудь себе зганьбили; до того ж відписувався від духовного стану здебільшого давалося дозвіл обирати собі рід життя добровільно самим. Був один тільки суворий розбір, що нагадував старі розбори - це при імп. Павла I. Останній розбір був за імператора Миколи I в 1830-1831 роках. Нарешті, указами 1827 і 1830 років (про вступ до військову і гражд. Службу) і статтями зводу законів 1842 р були точно визначені права народження і виховання священно і церковно-служітельскіх дітей, і для них вийшла можливість більш вигідного і почесного виходу зі свого стану з правами деякої привілейованості при обранні служби або іншого роду занять, по самому походженням і без приписки до податного стану. Остаточне розірвання станової замкнутості духовенства було в 1869 р .: 16 квітня визначені були нові скорочені штати церков, а указом 26 травня діти духовенства зовсім відраховані від складу духовенства - священнослужітельскіе з правами особистого дворянства або потомственого почесного громадянства, церковно-служітельскіх з правами особистого почесного громадянства , після чого духовний стан визначилося тільки колом осіб, які перебувають на дійсній церковній службі.